Письменники про мову: Людмила Таран і Володимир Діброва

123

«ЛітАкцент» продовжує публікувати низку відгуків актуальних у сучасному літературному процесі письменників про мовний критерій як один із найсуперечливіших у визначенні приналежності певного письменника до певної національної культури. Отже, сьогодні пропонуємо міркування Людмили Таран і Володимира Діброви.

Людмила Таран:
Щойно починаю писати або розмовляти не рідною, не українською мовою (що буває вкрай рідко), – відчуваю себе так, ніби мене вийняли з мене і кимось іншим підмінили. Такий момент іноді можна розцінити як специфічну гру і як можливість подивитися на себе ніби збоку. Але відчуття неприродності, штучності для мене очевидне – тому й некомфортне. Коли син вивчав у школі російську мову, перевіряла виконане завдання і намагалася заговорити з ним по-російськи. Він майже кричав: «Перестань! Ти наче не моя мама!»

Отже, моє цілковито суб’єктивне відчуття: у художніх творах, писаних в Україні українцями не українською мовою, мене передусім вражає штучність і неприродність. Звісно, це стосується текстів передусім російською (тобто мовою, яку можу відчитати й оцінити). Як тут не пригадати славетного нашого філолога Олександра Потебню та його філософію: кожна мова – цілковита унікальність, вияв самобутності й неповторності, специфічне відображення ментальності окремого народу, способу світосприйняття.

*   *   *
Для мене величезною таємницею є такі феномени нашої літератури як, приміром, Мойсей Фішбейн, Григорій Фалькович і Надія Тубальцева. Надія – росіянка, мешкає у Дніпропетровську, пише свої твори українською мовою. Яким чином її внутрішній вибір, аж ніяк начебто не виграшний у нашій покрученій українській ситуації, запрацював у реальності її письма, природного й непростого за стилістикою?

Григорій Фалькович вихований на російській культурі, російськомовний у побуті, видрукував кілька збірок російською (вторинних за поетикою й наповненням, щиросердо кажучи). Яким чином українська мова вибрала його? Він зізнається: почалося з того, що вночі йому не давали спати рядки українською, ніби вимагаючи, аби він їх записав. Григорій Фалькович –  чудовий український поет, який дивовижно поєднує український ліризм і єврейську печаль

А Мойсей Фішбейн? Недарма мало не кожне число «Сучасності» свого часу (вибачте за мимовільну тавтологію) головний редактор Ігор Римарук розпочинав із поезії Мойсея. Звідки цей чернівчанин увібрав-усотав надзвичайне чуття української мови, її нюанси-світлотіні, напівтони смислів, звуків? Метафізика! А вже його конгеніальні переклади з Рільке – диво з див! Будь-яка притомна культура мала б на руках носити цього поета за «Сто поезій»! Це ж подія номер один нашого літературного – й не тільки! – життя!

Феєрична оптимістична жінка Емма Андієвська, котра мешкає в Мюнхені, якось зізналася: навіть коли б вона мала одного-єдиного читача на цілій Землі – писала б для нього тільки українською. Ще дитиною (народилася в Сталіно, нині Донецьк) почала розмовляти українською мовою наперекір усьому: змалку її, доньку вченого, виховували як росіянку-аристократку. Емма Андієвська таки мала б світову славу, якби писала англійською або французькою, котрі знає досконало. Але вона пише українською, хоча не має навіть елементарного мовного оточення. Навіть не уявляю, як їй вдається…

*  *  *
Мова – все-таки не тільки інструмент спілкування. Кожна мова має символічне значення. Пригадую, ще до незалежності України мене запросили до журі Малої академії наук. Змагалися юні поети з київських шкіл. Україномовні хлопчики та дівчатка – їх було меншість – трималися несміливо, хоча вірші траплялися чудові, зрілі. Серед інших чимало було віршів, писаних російською: вочевидь наслідувальні, вторинні. Однак із яким апломбом і навіть викликом поводилися дівчатка, наслідуючи Цвєтаєву чи Ахматову, тим самим мимоволі пародіюючи їх! За своїми учнівськими опусами вони відчували скелю великої імперської культури. Уявляю цілий хор таких дівчаток, які виросли і репрезентують… українську літературу тільки тому, що вони мешкають в Україні. Навряд чи це було б прийнятним і для них самих.

Якось те, що є нормальним у цивілізованому світі, в нас перетворюється на проблему, на парадоксальне явище або цілковитий нонсенс. Втім, не лише в Україні…  «До ірландомовних в Ірландії ставляться, як до іноземців, як до інопланетян».

Це – цитата із роману «Люди з веснянками» шотландця Ґуго Гамільтона.
Не теоретизую, а просто підписуюся під словами Тараса Прохаська: «Принцип одна мова – одна література є для мене визначальним».

Володимир Діброва:

Якщо я вірно зрозумів Ваші питання, то приналежність письменника до певної літератури розглядається тут із трьох різних перспектив: літературознавця, письменника та читача (як носія або споживача «певної національної культури»).

Для літературознавців ця проблема є суто теоретичною. Письменників, які пишуть однією мовою, а вважають себе (або їх уважають) частиною якоїсь іншомовної літератури, досить мало, принаймні зараз. Для вчених це є прекрасна нагода згадати латину періоду Середніх Віків або англомовних ірландців 18-19 століть, чи повісті Тараса Шевченка. Одне слово, « поговорить о Ювенале, в конце письма поставить vale». В сучасній літературі при цьому найчастіше згадуються імена С.Беккета, В.Набокова чи М.Кундери. (Ніхто й не подумає «депортувати» росіянина А.Макіна, босняка А.Гемона чи китайця Га Джіна з літературної Франції та США.) Кожен із цих авторів мав свої причини, щоби писати іншою мовою, і їх дуже важко підігнати під один шаблон і поставити на службу одній теорії. Наприклад, С.Беккет перейшов на французську мову, тому що це давало йому змогу відкинути традиційну ірландську велемовність і схильність до іронії. Писати англійською для нього було все одно, що «дурному з гори бігти». Але для того, щоби відтворити трагічний досвід середини ХХ століття йому потрібна була стриманість і відстороненість. В.Набоков колись назвав французьку С.Беккета «мовою вчителя літератури середньої школи». Але ж саме цього і треба було Беккету! Щоби «мовна вправність» не потьмарювала зір. І зараз ніхто не сумнівається в тому, що Беккет належить як ірландькій, так і французькій літературі. Що за проблема?

З погляду письменника питання про «належність» теж не є головним чи визначальним для його творчості. У нас існує глибоко помилкова думка про те, що література – це слова, лексика, мовні скарби або «берегиня». Насправді, література – це те, що стоїть за словами. А також звучання і ритм. Український культ «Слова» походить з доби романтизму, і він є виявом невирішеної проблеми ідентичності. Але письменник, навіть якщо він і переймається болем і травмами свого народу (а як він може уникнути цього?!), у своїй творчості має справу із чимось зовнім з іншим. (За браком кращого визначення, назвемо це світом ідей, як їх визначив і описав Платон.) Завдання письменника –  втілити те, що йому відкрилося, у довершений твір. Й мова для нього – не більше, ніж інструмент. Обожнення інструментарія є формою ідолопєоклонства. Так само, до речі, як і будь-яка ідеологія. Автор не може не мати політичних переконань, але у своїй творчості він мусить про все це забути. Всі справжні твори написані не завдяки, а всупереч політичним, ідеологічним або релігійним (не плутати з вірою!) поглядам автора.

Взяти, наприклад, Гоголя. До якої літератури він належить? Моя відповідь: до кількох.

До російської (він є одним із засновників цього блискучого культурного феномена).

До української. (Якщо російська література вийшла з рукава його «Шинелі», то нам дісталася решта цього вбрання. Іншими словами, кожен справжній український письменник належить до гоголівської школи. Наша проблема в тому, що дуже часто в ролі письменників у нас виступають не учні, а персонажі Гоголя.)

До малоросійської. (Коротке, але цікаве літературне явище кінця 18 – початку 19 сторіччя. Його головна риса – двомовність. Поява «Кобзаря» Шевченка, а потім Валуєвського циркуляру поклала йому край.)

І, нарешті, до світової літератури. (Це ті твори, яким не страшний переклад. Це те, що, перенесене на інший ґрунт, одразу там приживається і збагачує його. Гоголь – єдиний український письменник, якому це вдалося. Повертаючися до Вашої теми, спробуємо запитати у іспанця чи японця, чи має для нього значення, якою мовою писав Гоголь?)

І третя перспектива – це ставлення українського читача до «мовного критерію». Бо саме звідси й походить уся «суперечливість» та заполітизованість нинішньої культурної ситуації. Й причина, як мені здається, в тому, що не релігія, не державність, не територія, не етнічне походження, а саме мова є нашим «етно-консолідуючим чинником» (термін Ю. Козачкова). Тому, якщо хочеш бути українцем – розмовляй українською мовою. Але тут з’ясовується, що досить велика частина етнічних українців не хочуть цього. Тому, як це й не сумно, але у сучасній українській державі не набирається достатньої кількості читачів, які б фінансово підтримали свого письменника.

Як таке могло статися? Кого тут винуватити? Що з цим робити?

Я не маю відповідей на ці питання. І, мабуть, годі чекати, що хтось із письменників знає, як вибратися із цієї халепи. Усе, що вони можуть і мусять робити, це дати читачам твори, які б пояснили їм сутність того, що відбувається, і які б задовольняли їхні духовні та естетичні потреби. І я підозрюю, що коли ці твори з’являться, більшості з читачів буде байдуже, якою мовою вони написані. Саме цього, а не закликів та запальних декларацій чекає від нас нинішній та майбутній читач.

Читайте також:

Письменники про мову: Маріанна Кіяновська і Тарас Прохасько;
Письменники про мову: Остап Сливинський і Андрій Содомора;
Письменники про мову: Сергій Жадан і Таня Малярчук;
Письменники про мову: Наталка Сняданко й Петро Таращук;
Письменники про мову: Петро Мідянка й Віктор Неборак;
Письменники про мову: Юрій Винничук і Наталка Білоцерківець

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики