Створи себе сама

Віда Оґнєнович. Перелюбники / Пер. із сербської Ярмак В. – К.: Темпора, 2012

Попри чималий обсяг, «Перелюбники» сербської письменниці Віди Оґнєнович – повість, а не роман, бо вся оповідь обертається довкола однієї історії, а головний персонажнамагається розв’язати одну-єдину, але досить заплутану проблему. Героїня-оповідачка ніби й прагне проникнути в думки та почуття інших людей, але суб’єктивний погляд співучасниці подій не дає їй змоги це зробити. Іноді вона намагається стати всезнаючим наратором, який розуміє чужі мотиви. Як наслідок, перед читачем – думки про ймовірні думки, а також гіпотези, що постають як відповідь на запитання «Що було б зі мною в такій ситуації?» Твір написано в формі сповіді, де переплітаються теперішнє й минуле – аж до дитячих спогадів.

У віці тридцяти восьми років Амалія Коїч-Станич дізналася, що одразу ж після народження її вдочерили. Ніби нічого надзвичайного. Такого, про що можна було б розповідати ледь не двісті сторінок. Та от біда, чоловік, із яким вона прожила майже десятиліття, Бошко, покинув її. Закохався у дружину єдиноутробного брата Амалії. Власне, цей факт і довершив руйнування психіки оповідачки. Почалися безсоння, спазми, німота… Триває це вже півроку. Вона не тільки місяцями не ходить на роботу, постійно продовжуючи лікарняний, а й непорушно цілий день сидить у кріслі, втупившись у стіну. Колеги з редакції про товаришку, звісно, не забули. Але та вже встигла заховатися у кокон. І тому, коли одна з її подруг, Бланка, обіцяє влаштувати візит до лікаря, перелякана Амалія тікає з Белграда до батьків. Там, аби хоч якось упорядкувати думки, вона й починає писати книжку.

Перед нами – майже суцільна ретроспекція, що переривається вкрапленнями того, що відбувається в душі Амалії, коли вона пише. Але це не лише систематизація всього, що передумала жінка за останні три роки. З самого початку текст функціонує як літературний твір. Авторка з перших сторінок відчуває присутність читача, звертається до нього, час від часу коментує свої спогади. Вона часто не доводить думку до кінця, а потім повертається до неї. Але й таємниці зі свого вдочеріння оповідачка не робить. Прямо про це мовиться аж посередині книжки. Проте всі натяки, розкидані ледь не на кожній сторінці, зумисне прозорі. Якби повістярка герметично зашифрувала їх, то читач, найімовірніше, згорнув би «Перелюбників». Адже ця обкладинка не приховує гострого сюжету. Та й про детектив не йдеться. Цікавлять саме роздуми з приводу того, що сталося. Єдиний несподіваний момент – той, коли повідомляється ім’я нової дружини Бошка, яка скоро матиме дитину. Без цього божевілля Амалії видавалося б невиправданим, надуманим.

Оповідь і її написання пов’язують в одне ціле повтори та графічне оформлення тексту. Перше речення набрано великими літерами: «Я НЕ МАЮ БІЛЬШЕ СИЛ НІ НА ЯКІ ДИСКУСІЇ, НЕ ХОЧУ АНІ ЗАХИЩАТИСЯ, АНІ БУДЬ-КОМУ СУПЕРЕЧИТИ». Пізніше курсивом буде позначено перефразований початок повісті. Підкреслюється несправжність, літературність тексту. Проте й далі теперішній і минулий часи постійно змінюватимуть один одного, навіть граматично. Інші самоповтори, які мали б створити враження реалістичності, примусити читача повірити, що «Перелюбників» написала Амалія Коїч, а не Віда Оґнєнович, стосуються тих болісних переживань, через які Амалія ніяк не може переступити, або вчинків чи слів, які не може собі пробачити. Почасти почуття провини й перешкоджає їй оговтатися.

Подекуди пряма мова персонажів здається трохи штучною. Надто правильна й логічна. Часом задовга. Але це виправдано загальним стилем твору (а він рясніє складними реченнями). Та й усе – лише переказ, точніше, як визначає Амалія, «розмова із самою собою», а не п’єса, що має імітувати справжнє життя.

Настрій книжки похмурий. І не тільки тому, що йдеться у ній про жінку з розхитаною психікою. Багато спогадів, зринаючи з-під пера, викликають смуток. Але вони вже врізалися у свідомість до найменших деталей. Приємних картин її мозок згадує мало. Тому навіть такі події, як входини чи святкування диплому, на тлі внутрішньої розгубленості героїні постають мало не винятковими. Особливу вдячність відчуваєш за поодинокі вкраплення гумору. Загалом же «Перелюбники» читабельні, бо в них немає нічого зайвого. Композиція твору порівняно проста. А формальні прикраси тут були б ні до чого.

Предмет роздумів Амалії – питання про випадокі кревні зв’язки. Все в повісті – матеріал для дослідження цієї проблеми. Яка ж природа родинних почуттів? Набуті вони чи успадковані? Дізнавшись правду про своє походження, Коїчева роздвоюється між притаманним їй від народження і набутим. Після всього, що пережила Амалія, справжніми батьками для неї залишаються прийомні. Ба більше, вона навіть схожа на Кристу – несправжню тітку. А біологічна мати, Мирослава Єліч, приземлений антипод оповідачки, і її незугарний будинок, де непрохану гостю сприймають як злодійку (хоча її теж обікрадено), викликають у героїні неприємні відчуття. Важко уявити, що Амалія могла зватися Славіцею. Бо Амалією її назвали на честь матері прийомного батька – особи шляхетної й витонченої. Вона й дала «внучці» прізвисько Пупі, тобто лялечка. Може, випадок і погрався тут із лялькою, але врешті-решт він улаштував усе якнайкраще.

Романтичну концепцію материнської чуйності сповідував Бошко Станич, колишній чоловік. Саме йому належала ідея розшукати справжнюматір Амалії. І тільки йому ці пошуки щось принесли – знайшов нове кохання. Оповідачка ж стала тим, ким є зараз, лише завдяки людям, що вдочерили її. Це очевидно для всіх. Але тепер вона стоїть перед новою перепоною. Чи вдасться їй творити подальше життя самій, як це зробила Ейн Ренд? Амалія вже майже розгорнула мемуари про неї. Можливо, вона візьметься за переклад. І не просто повернеться на роботу, а й досягне чогось більшого, позбувшись милого, але комашиного прізвиська – Бубочка. «Перелюбники» – це не тільки розповідь про жіночу душу в критичній ситуації, а й про вихід з неї, про видужування. І все ж – фінал відкритий. Бо не можна забути, що дочка повторила долю матері. Позбулася небажаної дитини приблизно в тому ж віці. І не просто віддала її комусь, а зробила аборт, через що нині безплідна. Невже випадок (чи пак гени?) грається й тут, винищуючи тих, що легковажно піддаються любові?

Світ постає таким, яким хочемо його сприймати. Спостерігаючи за плетивом думок оповідачки, починаєш розуміти, що в поведінці Коїчів нічого не змінилося, відколи вони розповіли про вдочеріння. Що всі її підозри викликані хибними домислами. Вона зумисне шукає підтексту вусіх діях батьків. І врешті сама розуміє, що інтерпретація може перевернути все з ніг на голову: «І це симптом, який сигналізує про те, що зі мною сталося щось страшне. Те, що кожен жест і вчинок я сприймаю зовсім не так, як раніше, викривлено, підозріло, хворобливо». Все залежить тільки від нашого ставлення.

Невелике місто, в якому виросла Амалія й досі живуть її прийомні батьки – Коле й Мілена, – напряму пов’язане з назвою твору. Це містечко пліток, застояного бруду, аморальності й, звичайно ж, перелюбів. Проте героїня ще у гімназії прагнула «втекти від пилюки і провінційної тупості» та «балаканини про славетних предків і зникле багатство». І половину свого життя провела у модерній столиці. До того ж, вихована Коїчами, Амалія не перелюбствувала б навіть із закоханим у неї до нестями Сашею. Здається, вона вже на шляху до видужання і скоро повернеться до Белграда.

Цікавою книжка буде передовсім для жіночої частини читацької аудиторії. А особливо для тих, що полюбляють копирсатися у власних думках і почуттях.

Приємно, що в назві збережено архаїчне, але красиве слово, в корені якого лежить любов (морфемно і не тільки) і в якому відлунює одна з біблійних заповідей в українському перекладі.

Перекладні твори так само, як і оригінальні, формують читацькі смаки. А глибше – і мовне чуття. Тому не варто обминати і найпоширеніших помилок, принаймні філологи мають на них реагувати. Так, слово «неочікуваний» є калькою з російського «неожиданный» (українською – «несподіваний»). «Дійсно» – то пристосоване «действительно» (питомі відповідники – «справді», «безперечно», «атож» «авжеж»). Українське «виглядати» – це переклад російського «выглядывать», а не «выглядеть» (ліпше – «мати вигляд», «видаватися», просто «бути»). У фразі «мені достовірно не відомо» краще було б ужити «достменно», та й «невідомо» тут слід писати разом. Крім «недоліків», перекалькованих із «недочетов», є українські слова «хиби», «вади», «огріхи», «ґандж». Природніше звучить конструкція «що більше, то глибше», а не «чим більше, тим глибше». Українська «сила» природніша не у множині, до якої вдається перекладач у першому ж реченні повісті, а в однині.

Оскільки названі вище кальки трапляються тепер повсюди – від телевізора і до підручників, то враження пересічного читача від цієї повісті вони не зіпсують.