Чи може відбутися «російська література України?»

Рене Маґрітт. Це не люлька
Рене Маґрітт. Це не люлька

Питання про те, якими мовами має творитися українська література, в певному сенсі риторичне (або, будьмо одвертими, навіть попросту лукаве!), бо насправді  в нашому  обговоренні йдеться не про кримсько-татарську, гагаузьку чи угорську, а таки про одну-єдину російську. І коли так, без дипломатичної манірності, поставити проблему, важливою стає не лише (навіть, можливо, не насамперед) психологія творчості, культурний спадок, традиція, етнічна закоріненість, інші складні й невловні речі, — а прагматична дійсність книжкового ринку, видавничої справи, культурної політики тощо.

Спершу трохи історії, тільки не аж такої далекої, бо наведені в дискусії приклади з середньовічною латиною нині, по-моєму, мало що пояснюють і вже точно не можуть допомогти. Я цілковито певна, — зокрема, спираючись і на історію літератури, — що батьківщина письменника — це його мова, що вона якимось чином нерозривно пов’язана із землею,  ландшафтом, духом місця, отим уславленим романтиками genius loci, color local, зі способом бачення й думання. Тарас Прохасько воліє тут казати — чому ні! — про нейрофізіологію й екологію, можна посилатися на щось трансцендентне й духовне, — але важливо, що ми (на щастя?!) нікуди не можемо втекти, не маємо ніякого вибору. Підтвердженням служить історія літератури, принаймні від романтичної доби. Уже бібліотеки написано про трагедію Гоголя / Ґоґоля, котрий усе життя думав українською, а потреба повсякчасного автоперекладу його просто знищила. (До речі, про цей травматичний розрив між способом думання і письмом говорили авторитетні російські дослідники й поціновувачі.)

У ХХ столітті маємо експеримент, поставлений у великому, глобальному масштабі. Уже як плекали пріснопам’ятну «русскую литературу Советской Украины» добрих шістдесят років! Спершу, одразу по революції, побутувала, пам’ятаємо, «теорія боротьби двох культур» — на неї покликалися навіть деякі учасники літературної дискусії 1925–28-х років. Мовляв, українська й російська літератури на українських теренах конкурують, яка переможе, та й утвердиться. Речники популярної концепції були певні, що нема ж про що й говорити, звісно, ця упосліджена українська не має жодних шансів, порівняно з великою російською, та ще й у державі переможного пролетаріату… Але вийшло інакше, і розбурхане революцією море хлюпнуло, як сказав поет, такі «свіжі лави», що ми подосі живимося їхньою невичахлою енергією, озираємося на ними зроблене. Згадані російські письменники радянської України мали ідеологічну підтримку, видавничу базу, власний журнал (до слова, київська «Радуга» так ніколи й не стала авторитетним і популярним органом, віддзеркалюючи вторинність самого явища «російської літератури України»). Зараз у нас десь там присуджують літературну премію російськомовним нашим авторам: і що — резонансна премія, знані письменники?

Інша справа – культурна політика, точніше, її відсутність. Якщо прийти на книжковий ринок «Петрівка» (я давно мрію повести туди наш уряд, зокрема міністра культури), то складається враження, що тої  української книжки, власне, майже що й немає. Так, тиражі російських видавництв, з огляду на обшири пострадянського простору, непорівнянні з накладами «Кальварії» чи «Піраміди». І що мала б робити влада, причому не з ідеологічних, а суто з економічних навіть спонук, то це захищати вітчизняного виробника. Скажімо, запровадивши ввізне мито на ввезену з інших країн книжку. Чому на горілку й сир можна, а тут — ні? Товар він і є товар. І якби існувала державна підтримка книговидання та захист книжкового ринку, якби книгарні були в кожному навіть маленькому містечку і за новинками не треба було їхати аж до самого Києва чи Львова, якби тиражі не зменшувалися з катастрофічною швидкістю, як це відбувається зараз, то проблеми української літератури російською мовою, ймовірно, цікавили б не надто багатьох наших громадян. А письменники, звичайно, мають право вибирати, якою мовою їм виповідати своє найсокровенніше… Хто ж тут заперечить!

Насамкінець ще одну ілюстрацію з історії, тільки тепер не про російські, а про польські орієнтації та впливи. Десь у середині 1910-х років, тобто якраз сто років тому, двоє київських гімназистів мріяли про літературну славу. Обоє походили з польських родин, виховувалися під впливом кількох культур. Проте зробили різний вибір. Ярослав Івашкевич поїхав до Варшави і став видатним польським письменником. Максим Рильський зостався в Києві — і його ім’я належить до першорядних в історії  українського письменства. (До речі, ще одним  неймовірно промовистим прикладом могла би бути еволюція Леоніда Кисельова, людини питомо російської культури, поета, який утвердився як автор віршів російською — і враз почав писати українською, відчувши зв’язок мови і землі, слова і батьківщини.)  Тому вітчизна письменника, отой-таки дім буття — це все ж його мова.  Саме тому «російська література України» не відбулася навіть за режиму максимального сприяння.