Ульф Старк: «Усі історії починаються зі слухання»

Ульф Старк. Фото з сайту afisha.ru

Ульф Старк. Фото з сайту afisha.ru

Ульф Старк (1944) – один із найвідоміших шведських письменників, зокрема, в англомовному світі. Я переконалася в цьому остаточно, перебуваючи в США. Його романи, повісті та оповідання перекладено на чимало мов, а сам автор не раз ставав лауреатом багатьох літературних відзнак. 2000 року Старка було нагороджено дипломом журі премії імені Г. Х. Андерсена.

В Україні Ульфа Старка знають за двома книжками: “Петер і червоний птах” (Веселка, 1983, переклад Наталі Касторф)  та «Мій друг Персі, Бофало Біл і я» (Теза, 2008, переклад Галини Кирпи). Втім, знають – це було б надто голосно сказано. Точніше було би назвати Ульфа Старка письменником, якого нам конче варто знати набагато більше. Хоча б так, як у сусідній Білорусі, куди письменник уже двічі приїздив на презентації своїх книжок білоруською. Обидві книжки, перекладені українською, написані в жанрі реалістичної прози, обидві привідчиняють вікно у світ дитинства і дорослості, поєднуючи трагічне з комічним, реалістичне з бажаним, зовнішній світ із внутрішніми глибинами.

У своїй статті про творчість Ульфа Старка для блогу про сучасну дитячу літературу «Казкарка» Валентина Вздульска твердить, що: « …Старк вражає насамперед правдивим, прямим поглядом на проблему, чесністю щодо дітей, повагою до їхнього розуму, а також неперевершеним, часто театральним чи буфонадним гумором,  доброзичливістю, що межує із сентиментальністю. Це література без вікових обмежень, яку не менш цікаво читати дорослим.»

Сьогодні я пропоную читачам «ЛітАкценту» познайомитися із тонким і світлим гумором Ульфа Старка, що формує його неперевершений мистецький голос, а також ближче пізнати Ульфа, його хобі,  погляди на творчість, а молодим митцям – можливо, і взяти до уваги деякі поради, що випливають із письменницького досвіду.

— Ульфе, у розповіді про своє дитинство для веб-сайту The Children’s Book Guild of  Washington D.C. Ви згадуєте, що Ваше дитинство було сповнене книжками. Також Ви згадуєте відповідь Вашого тата на своє запитання «Чому добра книжка є добра?»: тоді тато, мовляв, відповів, бо «…[вона] є правильна, чесна, прекрасна…». Скажіть, будь ласка, чи змінився для Вас із роками такий критерій оцінювання? Які книжки,  прочитані в дитинстві, Ви вважаєте добрими?
— Мій батько часто мав рацію. Але я гадаю, що «чесна» і «правильна» мають певні дефініції, коли йдеться про мистецтво. Та саме, очевидно, зі значенням «прекрасна». Коли я був малий, то вважав малюнки-комікси, картини з озерами і лосями та порцелянових пташок найкрасивішими речами в світі. Тепер я так не вважаю. Отже, відчуття краси змінюється і розвивається із самим мистецтвом.

Те саме з іншими критеріями. «Чесність» у художній прозі – це не те, що хтось вважає «чесним» на  рівні буденності –  загальну правду, однакову для всіх, можна довести, і це буде суб’єктивна, уявна правда, яка базується на сублімованій оманливості.

2230Те саме із поняттям «правильного». Теми, пов’язані з мораллю в книжках, не можуть бути просто чорно-білі, це не щось політичне, що автор прокламує, а щось таке, що заохочує і провокує юних читачів пропрацювати самим певні етичні проблеми. Це базується на спонуканні, а не на повчаннях.

До цієї оцінки, я ще додав би критерій  Серйозності. Я не маю на увазі серйозність як щось нудотне. Але треба звертатися до серйозності з гумором, цебто виконувати своє авторське завдання серйозно, не думаючи про те, що юний читач не такий самий дотепний, як письменник. Юні читачі, як і дорослі, мають такі самі права щодо справжнього мистецтва.

Багато з тих книжок, які мої батьки читали для мене і мого брата, досі в мене  улюблені. Це книжки, які я читав своїм дітям (і, сподіваюся, вони читатимуть своїм дітям). Об’єднання поколінь – це одна з найкращих ознак  книжок для дітей. Ось деякі найулюбленіші: «Вінні Пух», «Аліса в Країні Див», «Піннокіо» і твори Астрід Ліндґрен.

— А чиї книжки сучасних дитячих письменників Швеції та інших країн світу оцінюєте за подібним критерієм?
— У Швеції –  книжки Барбру Ліндґрен, Ульфа Нільсона, Леннарта Гельсінґа, Еви Еріксон, Еви Ліндстрем , Пії Лінденбаум, Анни Геґлунд… Зі світової дитячої літератури на думку спадають імена  Ґууса Куйеру, письменника з Нідерландів, якого було нагороджено премією імені Астрід Ліндґред, або ж Шона Тена. А ще мені дуже подобаються романи Дженні Валентайн.

— Ваші батьки багато читали вголос для Вас і Вашого брата. Наскільки я розумію, у Вашій родині читання вголос було традицією. Чи спостерігаєте Ви такі родинні традиції в сучасних сім’ях? Цебто, чи часто Вам доводиться чути про те, що сучасні батьки щовечора читають дітям уголос?
— На жаль, час, який віддають батьки на читання книжок для дітей, зменшується. Батьки зайняті великою кількістю інших речей. Та й діти так само. Вони багато часу проводять перед «екранами».  Та й загалом у Швеції останніми роками вийшло не так уже й багато книжок для читання вголос. Це сумний факт, бо всі історії починаються зі слухання.

— Розкажіть, коли у Вас з’явилася думка стати письменником. У згаданому інтерв’ю Ви розповідаєте, як одного ранку сказали батькам, що станете письменником і заявили, що зробите це «для країни…». Що для Вас, Ульфе, означає бути «письменником для країни»?
— Мій вибір був не такий і простий. Я читав так багато, що вже не міг без того жити. А писання стало природнім продовженням мого читання. І моєї уяви. Та бути письменником для країни – означає писати на високому рівні. Якщо ти не можеш змінити творчістю багато речей «зовнішнього» світу, то можеш зробити свій внесок до «внутрішнього» світу і для «внутрішньої» країни.

— Вам присуджено велику кількість нагород. Також Ви були номіновані на премію імені Ганса Християна Андерсена. Що означають для Вас нагороди, премії і відзнаки і наскільки вони впливають на Вашу творчість?
— Звикається до цього. Мовляв, що? Вони не дали мені нагороди цього року?! Навіть щонайменшого королівського ордена!! Ніякої кришталевої цяцьки? Не дали навіть фарфорової пташки?

Дивні речі пов’язані з нагородами – і літературні нагороди деякою мірою уподібнюються до нагород у спорті, цебто розвивають заздрість.  Чому він чи вона? Чому не я? Без нагороди – заходиш у депресію. А з нагородами – стаєш публічним, і твої книжки продаються. А ще це все дає відчуття того, що ти кращий за інших.

Одне слово, бути успішним автором – це все одно що зруйнувати свій характер! Це робить тебе жадібним, заздрісним і егоїстичним. А от коли  сідаєш писати – опиняєшся в своєму кріслі, перед своїм чистим монітором, з усіма тими ненаписаними словами в голові, ти знов відчуваєш, як завжди, безпорадність. І тобі вкотре доводиться все переживати на самоті.

— Ви вірите, що дорослі – це діти, які вдають дорослих. Тоді скажіть, будь ласка, а скільки ж років Вашій «внутрішній дитині»? Чим вона «бавиться і захоплюється»?
— Хобі моєї внутрішньої дитини? Ну й запитання! Лазити на найвищі дерева – ті, на які мені вже не вилізти. Робити щось ризиковане. Сидіти в кутку кімнати зі склянкою молока, їсти сендвіч з ракето-сиром (такий був у моєму дитинстві, я не буду описувати його, спробуй уявити!) і читати гарну книжку. Вивчити, страшно зізнаватися, через мікроскоп батька мікрокосмос сомплини мого діда (підхопленій тоді, коли він хропів у своєму ліжку). Або впродовж цілого літа підглядати у телескоп за натуралістами, що тиняються потойбіч затоки. І не тому, що то було якось надто цікаво (бо насправді то було до смерті нудно), а тому, що мені того не дозволяли.

Як я вже казав, мій смак у дитинстві був недорозвинутий.

Петер— Читаючи про презентацію Вашої нової книжки «Диктатор» у Білорусі, я помітила, що Вам подобається провокувати дорослих. Чим і як Ви провокуєте «дорослих дітей»? Чи були якісь цікаві непередбачувані провокації Вам у відповідь?
— Завжди вважав себе соромливим. Мабуть, провокувати в творчості (чи тоді, коли моє «я» постає у формі автора) – це намагання компенсувати цю вроджену соромливість.  Прагну бути чесним. Писати все, що я хочу. Залишити дорослість в шафі й наклеїти пластир на коліна. І дивитися на світ наївними й допитливими очима. Та коли говорити серйозніше, то я часто провокую гумором (принаймні так я вважаю), і саме це – ефективний метод для того, щоб активувати читача чи слухача, залучити їхні почуття і думки, якщо не активно деінде, то хоча б подумки.

— Ви активно зустрічаєтеся із читачами. Що для Вас означають такі зустрічі? Чого Ви очікуєте від них і після них?
— Я люблю читати тексти, які ще не опубліковані. Я дивлюся на реакцію слухачів. То для мене добра наука. Я не маю наміру бути популістом, але я чую свій текст краще, коли є аудиторія.

— Ульфе, здебільшого Ви працюєте у жанрі реалістичної прози. Чому саме цей жанр є найближчим Вашому серцю?
— Після Астрід Ліндґред, я гадаю, ми плекаємо дуже неупереджене ставлення до дитячих книжок. А книжки ж існують не просто для дитячої освіти чи певної прокламації. Вони – для дитячих душ. Щоб змусити дітей  посміятися навіть із найабсурднішого дорослого світу. Щоб змусити їх думати про екзистенціальні поняття – скажімо, любов, смерть, дружбу. Над тим, як бути людиною. Але торік сталася ретардація (принаймні я так це відчуваю), бо батьки нічим не хочуть засмучувало дітей, вони хочуть, щоб їхні діти були  байдужими, сонними і засинали відразу по читанню.

— Що порадите письменникам-початківцям, які хотіли б писати проблемну прозу для дітей?
— Подумати: що таке справжнє, що таке проза?

Працювати багато, щоб віднайти авторський голос.

Література (і читачі) тільки збагатяться правдою і багатоголоссям, що формується різними голосами.

Не сумніватися в «байкарстві», адже саме ним ми проявляємо свою внутрішню реальність.

Не слухати забагато порад.

— Як Ви сприймаєте і оцінюєте свої вже видані книжки. Чи часто відчуваєте, що хотіли б змінити в них щось? Переписати? Яку зі своїх книжок Ви любите найбільше і чому?
— Я бачу свої книжки як еволюційний процес. Я не суджу їх. Я з певністю знаю, що деякі з них кращі. Деякі гірші. Я не перечитую аж так  часто. Я не хочу міняти їх, так само, як не хотів би міняти свого прожитого життя. Я бачу себе в них. У своїй першій книжці я бачу своє бажання справити враження на критиків своїми штучними метаморфозами. І я відчуваю трепет до тієї людини, якою я був колись. Я бачу не досягнуті амбіції. Мені варто було б знати, скільки треба удачі, щоб стати успішним.

Напевно, з усіх своїх творів найбільше я люблю повістинку “Чи вмієш ти свистати, Юганно?”. Можливо, тому, що по назві не можна передбачити сюжет книжки. Назва поетична. Водночас це назва пісні, яку я пам’ятаю з  дитинства. Пісні, яку я любив тоді. Але як я таки казав: смаки змінюються.

—    Над чим працюєте сьогодні?
— Працюю над алегоричним текстом. Там ідеться про те, що сталося б, якби всі тіні зникли. Про бажання і казки. І про помилки, які може допустити навіть найбільший Творець.

—    Ульфе, дякую за розмову від усіх Ваших українських читачів!

Розмову з Ульфом Старком провела і переклала з англійської Оксана Лущевська

Коментарі

  1. zhelezna коментує:

    >> Якщо ти не можеш змінити творчістю багато речей «зовнішнього» світу, то можеш зробити свій внесок до «внутрішнього» світу і для «внутрішньої» країни.

    Влучно й гарно сказано! Дякую Оксані за цікаву розмову!

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш