Холодна мовна війна

Поль Дельво. Зеркало
Поль Дельво. Дзеркало

Різницю між колоніальним та постколоніальним становищами можна бачити з огляду на два аспекти: оцінивши, як колишню колонію сприймає метрополія і як ця, тепер вже вільна територія, розуміє сама себе. Щодо першого випадку, то основній масі російських громадян, котрих, як і більшість наших, переймає елементарне виживання, абсолютно байдуже до нас, нашої мови та наших сентиментів. Північна інтелігенція нам або співчуває, або нас не розуміє, думаючи, що ці “кумедні хохли” самі не знають чого хочуть. Північна влада, це видно зі ЗМІ, котрі то назвуть фашистом, то вибачаться, застосовує тактики м’якого контролю, але не перестає уявляти нас інакше як своєю сферою впливу. Тож не варто сподіватися, що українську залишать у спокої: розпочалася нова мовна війна, проте, оскільки засоби прямого впливу тепер застосовувати годі, ця війна буде камуфльована паркетним розшаркуванням, зустрічами без краваток та протокольними усмішками, за якими криється холодний прагматизм новітніх колонізаторів.

Проблемніше з власною самооцінкою. Як держава більш демократичного устрою ми схильні цілком постколоніально толерувати імперський спадок, наголошуючи власну відкритість та прогресивність. Нам, начебто, вже нічого не загрожує і ми певні своїх перспектив та міцності національних позицій.

Я був направду шокований, коли побачив кілька українських (україномовних на письмі та в побуті) поетів і поеток, які в розмові з київськими видавцями перейшли на їхню російську. Нащо? Одразу відмітаємо можливість мовного бар’єру, адже згадані київські культурмахери пречудово розуміють солов’їну. Так само вряд чи важить комерційний аспект: не думаю, що згадана поетична братія аж так, у даному випадку, розраховувала на просування та прибуток. Що тоді? Вочевидь, простосердна ввічливість, демонстрація незалежності, що парадоксальним чином наголошує саме культурну залежність. Бог у несвідомому, – казав Лакан. У багатьох наших співгромадян там дотепер возсідає усміхнений та лагідний Старший Брат.

Говоримо про право вітчизняного письменника писати російською і називатися українським автором? Перше право він точно має. На письмі взагалі повинно бути дозволено все, бо інакше, це не свобода, а морок і задуха. Але тепер щодо другого. Вочевидь, тут справа стає серйозною, коли йдеться про інституційне визнання. Подібне обернулося б катастрофою. Якщо ми, навіть суто теоретично, визнаємо право російськомовних письменників бути в українському літературному каноні (скільки б дитячих книг українською вони б не написали), то назавтра у програмі з української літератури в школах Сходу та Півдня залишиться хіба місцевий Стус – та й то під питанням. Постане розширений російськомовний канон української літератури, котрий ми змушені будемо толєрантно ковтнути. А як же демократія, запитаєте? Вибачте, коли на Афіни йдуть перси, то Афіни мають трохи стати Спартою. Звідси висновок один: доки північний сусід не зробить реальних кроків інституційної підтримки нашої культури в себе, відміна мовного критерію у побудові національного канону у нас (наголошую, йдеться саме про канон, про те, чиї твори вивчати у школі) матиме єдино можливу назву – колаборація.

Тепер щодо об’єктивного статусу мови у стосунку до літератури. Мова – це і є стиль, мова – це і є естетика. Іншими словами, писати художньо означає майстерно володіти певною мовою, в межах якої читач і поціновуватиме авторську вправність. Віктор Неборак сказав у нашій дискусії вельми влучно: “Чому я пишу по-українськи? Тому що жодної іншої мови не знаю на такому рівні, щоб нею писати”. Добрих стилістів у чужій мові – на пальцях перерахувати: Гоголь, Конрад, Набоков, Беккет, Кундера. Причому, останні два під питанням, а тому їх до французької літератури й не зараховують. Тому в українського письменника є лише один спосіб відбутися – писати українською; мовою, котрою він володіє на художньому рівні.

Так, тут є своя драма – квінтесенція колоніальної/постколоніальної ситуації. Що як автор з Києва, скажімо, рідною мовою має російську і саме нею володіє найкраще? Це дійсно драматично, бо його визнання або невизнання як майстра мови, тобто вправного письменника, може здійснитися лише в ареалі московського чи петербурзького літературних середовищ. Там його можуть оцінити згідно з кращими зразками і він (вона) це знає. Англомовний автор має відбутися в Лондоні… з якої б Ямайки він не походив. І, звісно, стати частиною англійської літератури.

Ні, справді, якими б значними не були наклади російськомовного письменника в Україні, він завжди знатиме, що в пострадянському масштабі вони будуть на порядок вищими. Тому центром тяжіння для нього (неї) завжди (навіть якщо декларується інше) залишатиметься столиця колишньої метрополії. І вже не мова, а отаке усвідомлення робитиме його (її) частиною саме російської, а не української літератури. Якщо ж брати ширше, то я згоден з Наталкою Білоцерківець: Джойса слід викладати в курсі англійської літератури, але він, водночас, є вельми цікавим персонажем в культурі Ірландії.

Незручність української літератури для культури великоруської полягає у власному усвідомленні її колонізаторського фіаско. Укрліт – це буквально література, котра вижила, продовжує активно застосовувати власну мову і вперто не піддається асиміляції. Їй не треба просто називатися “колумбійською”, на практиці вживаючи мову метрополії. Вона безкомпромісно є українською і за назвою, і за суттю.

В такій ситуації, як видається, російськомовним авторам можна і варто зробити українську власною літературною, якщо є прагнення потрапити у синопсис саме цієї літератури. І це не буде перехід на чужу мову – лише на ще одну власну. Тоді для такого автора перспектив реалізації стає також дві. Але сьогодні увійти до укрліту російськомовними творами – немислимо.

Звісно, з огляду на те, що сьогочасний вітчизняний істеблішмент сам колонізований на всю голову, ми, наразі, не можемо сподіватися на будь-які “програми підтримки та сприяння”, а тому ареал актуального укрліту ширшатиме сповільнено. Цілком можливо, що мовна ситуація навіть зробить кілька кроків назад, перш ніж всі довкола і всередині країни усвідомлять, що сподіватися/боятися зникнення мови й літератури кількадесятмільйонного народу, як мінімум, наївно. При цьому українська література загалом не потребує російськомовних письменників для своєї повноти, а Українська держава вітає та толерує представників інших літератур, що творять на її території, надихаючись її чорноземними ландшафтами.

Насамкінець – до тих україномовних письменників, що полюбляють скиглити про гетто національної культури та відсутність україномовного читача й не вірять у перспективи внутрішнього книжкового ринку. Змініть метафору! Краще уявляти собі не замкнутий простір, а безмежжя фронтіру, за яким потрохи обживають дотеперішню культурну пустку колонії ваших читачів. З іншого боку, гетто? Безперспективність? Чорношкірих віртуозів Гарлема колись не приймали в консерваторії. Проте вони знайшли спосіб реколонізувати панівну культуру. Може, саме час придумати джаз?

Читайте також:

Віра Агеєва. Чи може відбутися «російська література України»?