Багатоголосся поезії Маріанни Кіяновської

Маріанна Кіяновська
Маріанна Кіяновська

Читаючи поетичні твори Маріанни Кіяновської, я мала суперечливі почуття й враження: то здавалося, що її поезії, хоч і не до кінця зрозумілі, дуже сильні, бо часом пронизують на фізичному рівні, як протяг. То вже якісь інші тексти породжували сум’яття: може, тут нічого особливого – це все лише слова?..

Маріанна Кіяновська пише багато. За її словами та за словами очевидців (наприклад, Олени Галети), лише частина із написаного потрапляє до збірок. Але і в цій частині відображено, як відбувається «мурування саду»: як іде пошук, шліфування, видобування слів і текстів: як деякі вірші постають ограненими каменями, монолітами, інші – розсипаються на пісок рядків і слів, треті – логічні і завершені, але без притаманної поезії Кіяновської над-напруги.

«Я ремісник сонетів. Я штукар / Музичної шкатулки витівник» – читаємо в одному із віршів. І вже за хвилю – через кілька рядків – поетичне самоототожнення ліричної героїні змінюється до невпізнання. Словесна грайливість стрімко перелітає у вимір метафізичних глибин:
Або не так. Я голос, що пече.
Я позапростір, втілений у плоть…
В мені, як світ незгоєний, пече
Прозора кров. Занадто не підходь.

У записах розмов, інтерв’ю, у коментарях М. Кіяновської на інтернет-ресурсах можна бачити і чути: Маріанна Кіяновська – різна. «Мене багато», – каже вона в одному з віршів. Хоч, де є межа між «я» в поезії і «я» у житті – знову питання.

Перу М. Кіяновської належать такі поетичні збірки: «Інкарнація» (1997), «Вінки сонетів» (1999), «Міфотворення» (2000), «Кохання і війна» (у співавторстві з Мар’яною Савкою), «Книга Адама» (2004), «Звичайна мова» (2005), «Дещо щоденне» (2008); прозова збірка «Стежка вздовж ріки», 2008. Маріанна Кіяновська виступає як перекладач (добірки перекладів публікувалися у журналах «Кур’єр Кривбасу», «Сучасність», «Київська Русь»).  Вона – ідеолог і голова конкурсу літературної премії «Великий Їжак».

12I
У першій збірці «Інкарнація» (1997) панує відкритість, світ виявляє себе через стихії та явища природи (море, дощ, туман, віхола, сніг, вітер, земля); у часі і просторі легко зміщуються імена, цивілізації і культури. Старозавітній Ной сусідить із варягом-безбожником, інфанта і херувим вживаються із контекстом «борделі снів», «храми із пісків»… У тематичному розмаїтті «Інкарнації», окресленому реаліями та іменами Старого Завіту, давньогрецьких міфів, Євангелія та апокрифів, варто виокремити такі важливі аспекти. У випадках, коли йдеться про жіночі персонажі – Медею, інфанту, одаліску, Магдалину, – визначальним у їхній долі є почуття любові. Маріанна Кіяновська висвітлює грані, невидимі у стереотипних трактуваннях цих образів. Так, Медея – «хижоволоса», але поетеса бачить трагедію цієї жінки: любов Медеї – «розбита амфора». Так, кохання до інфанти стає стимулом до паломництва, до здійснення духовних подвигів. Але, поки поклонники-пілігрими осягають духовні висоти («піщані замки») і не повертаються, тіло інфанти палає «в борделях снів». Так само в поезії про одаліску: головний життєвий конфлікт полягає у зударі духовного і тілесного. Наложниця в гаремі усвідомлює себе як тіло («Я одаліска. Тіло і печаль. // Душі нема, лиш очі повні шалу»). У розумінні цієї жінки смерть Ісуса на хресті, божевілля Магдалини, прощення бога і «потала» набувають особистісного значення, викликають протест. Така поетична інтерпретація визначальної події Нового Завіту – розп’яття – з наголосом на тілесності, а не на спасінні душі, досить несподівана. Однак перевага людського / тілесного не є остаточною, як це видається на перший погляд. Початкові слова одаліски – «Я пам’ятаю, ти мене лишав // Своєму богу на гірку поталу», повторюються ще раз вкінці – «Пригадуєш, як ти мене лишав // Моєму богу на гірку поталу» (курсив мій. – М. К.-Ч.). Змінюючи займенник, авторка перевертає наше розуміння вірша, унаочнює, як людську раціональну аргументацію може переважити сила одного слова. Так відображається зміна у свідомості одаліски – кажучи про бога «мій», вона переступає через якусь внутрішню межу. Може, одаліска це Магдалина, яка дивиться на себе збоку? Може, вона переступає межу між Старим і Новим Завітом? На рівні екзистенційного переживання долі Христа ця поезія співзвучна з поемою Лесі Українки «Одержима».

У поезії Кіяновської потрактування деяких подій та імен Нового Завіту йде врозріз із їхнім канонічним представленням. Зокрема, в одному з віршів поетеса дає візію упокоєння ключника Петра під стіною Едему. Що тепер? – думає читач. Хто відчинятиме Райську браму перед новоприбулими? І чому для самого Петра Рай – чужий і далекий? В іншому тексті авторка бере на себе відвагу зрозуміти вчинок Юди як людську слабкість, роздвоєність душі. Загалом у першій збірці Кіяновської можемо зауважувати протестні, богоборчі мотиви.

На рівні поетикальних засобів відбувається долання меж раціональної впорядкованості, каузальної зв’язаності речей та подій у світі. В поезіях збірки важливу роль відіграє парадокс, алогізм, оксиморон: «з глини ліпитиму вітер», «холодна втіха», «як гадина свята», «сакральний бруд», «сади піщані», «вмирають мертвим попелом тумани», «вода, як тлін, себе минувши, вічна». Мар’яна Савка інтерпретує такі поетичні засоби як віддзеркалення цього-таки світу: «вільновідпущені асоціації своїм парадоксальним збігом <…> відтворюють хаос і спонтанність життя, що повне парадоксів, перегинів, несумісностей» (Савка М. Алогізми і парадокси чи шлях чіткої логіки (Збірка поезій Маріанни Кіяновської «Інкарнація») / Мар’яна Савка // Молода нація. – К. : Смолоскип, 1998).

Загалом в поезії «Інкарнації» визначальною стихією, що в кількісному відношенні переважує всі вищезгадані природні стихії, є стихія почуттів. Це у передмові до збірки підкреслив Олесь Бердник.

311II
У збірці «Вінки сонетів» (1999) Маріанна Кіяновська підкорює технічно найважчу форму поетичного письма. «Вінок сонетів» або ж «корона» належить до рідкісних жанрів літератури, тим  паче у сучасну добу, коли домінують тенденції до спрощення форм, наближення до прозорого буденного мовлення.

Збірка, як дізнаємося з короткого вступного слова поетеси, мала б називатися «Сад Праксителя». Там-таки авторка зазначає, що окремі вінки сонетів було втрачено, через це порушився задум і цілісність будови збірки.

Найперше, що приголомшує і навіть – знесилює читача, це побудова «вінків»: підкорення слова формулі, кшталтування рядків, вибивання форми вірша ніби молотком, як Пігмаліон робив свою статую. Свідомість читача тут опиняється у словесному потоці, якому можна або підкоритися, щоби лише час від часу виринати на поверхню із усвідомленням напряму течії, або не піддатися.

Кожен «вінок сонетів» – це окрема тема, затягнута і «зациклена» за допомогою форми. Подієва заповільненість, емоційна розгалуженість, словесна, смислова повторюваність у «вінках» певною мірою відображає нелінійність людських переживань, їхню неоднорідність і часове тривання. Якщо спробувати відповісти на запитання «про що?», то можна зробити таке узагальнення: у «вінках» ідеться про життя як стихію, про народження людини, народження твору, про шлях як метафору життя, про неспокій, жагу відкриттів, здобування, підкорення, тяжіння і наближення до межі ніщо, про кохання.

293436_249722485068811_100000931853957_679221_768266327_n-copyIII
Послідовно «зав’язаною» на міфологічній основі ба більше, із свідомою чи несвідомою установкою на творення індивідуального міфу, є збірка з відповідною промовистою назвою – «Міфотворення» (2000). У дужках тут згадаємо перейнятість авторки проблемою міфу і на рівні літературознавчого осмислення (Див.: Маріанна Кіяновська. До питання про функціонування міфа та засоби міфологізації у поезії покоління 90-их / Маріанна Кіяновська // Молода нація. – К. : Смолоскип, 1998).

У заголовній поезії «Міфотворення» прочитується паралель між міфічними уявленнями людини про постання світу й авторською інтерпретацією творення художнього тексту. За Кіяновською, поетичне письмо – сад, що будується автором (саме так, у пасивному стані – будується автором) з каміння слів. У цьому «будівництві» задіяні супротивні сили: зведення – ірраціонального казкового втручання («зайченя стооке і стовухе мені у поміч вергає каміння») і руйнування («я руїнно вибухаю сміхом, / Підважуючи встояні колони»). Такий парадокс єдності антиномічних дій Олена Галета інтерпретує як необхідну умову постання нового: «Руйнація необхідна як перетікання форм… Руїнний вибух світу – заради продовження життя, заради переродження, подолання тліну» (Олена Галета «…Птах золотий на злеті» [передмова] // Маріанна Кіяновська Міфотворення). Дія руйнування вказує також на те, що у поезії відбувається звільнення від фізичних, раціональних законів задля досягнення іншого виміру – де «вир безчасся», «темна глибінь», «позачасся», «порожнеча». Вихід за межу («повертання», «сходження», «занурення») є ще однією умовою творення для Маріанни Кіяновської. У передмові Олени Галети підкреслимо слово «бароковість» («бароково пахучої хащі слів»). Це важлива характеристика поезії Кіяновської на цьому етапі її творчості. Риси бароко у її віршах виявляються у метафоричних узагальненнях: творчість – сад, книга – життя; у словесній велегранності й емоційній динамічності поезій; у світоглядному тяжінні до тем античності і християнства; у зосередженості на темах смерті, апокаліпсису; у визначальній – сакральній – важливості слова (імені) у світі.

Збірка «Міфотворення» поділена на сім частин, озаглавлених так: «Слово перше. САД», «Слово друге. АНГЕЛ», далі – «ВОДА», «МІСТО», «ТІЛО», «СЛОВО», «МІМЕСИС». Осібним, восьмим розділом збірки є «Алхімія іпостасей». Визначаючи кількість слів – «наріжних каменів» своєї поезії, – авторка апелює до сакральної математики: за Біблією, число «сім» є одним із підставових у світобудові. Ще одне число – «вісім», закладене у структуру збірки (кількість розділів), символізує знак нескінченності. Через такі натяки можна зрозуміти, що М. Кіяновська розглядає поезію як творення міфу, що вона бачить спорідненість поетичного письма із глибинними витоками світу і життя.

На прикладі першого наріжного слова «сад» видно, що Кіяновська не встановлює для себе рамок: «сад» у її поезії охоплює різні метафоричні значення – творчості, раю, людського життя, світу, всесвіту. Так само на рівні тематики вірші в розділах не підпорядковані «наріжним каменям». Любов, творчість, занепад світу, віра в Бога, межа життя, багатоголосся і багатоликість міста – ці теми вільно циркулюють у розділах збірки.

Поетеса почуває свободу – не прив’язаність і не зв’язаність у слові. Усвідомлення письма як нескінченності ставить її поза межу логічних суперечностей і протиріч. Адже творення, за поезією Кіяновської, – це інший світ («Я вертаюсь надвечір у світ, де відстояні хащі»). Відображений в поезії, цей світ дає незвичний досвід відчуття простору і часу: тут нема за що схопитися, нема ґрунту під ногами, все зависає, відлунює, взаємопереходить і взаємодорівнює:
Зненацька знерухомлені ліси
Пускають корінь в землю, зела – в небо,
Вдивляються в безодні і за себе
Благають Бога. Їхні голоси,
Як сотні їхніх тіл, як сотні втеч,
Як сотні сотень крил, що понад ними…

У поетиці «Міфотворення» домінує спонтанність думки, наплив і згромадження образів, стереоскопічність бачення світу, поєднання протилежних явищ і станів у єдине ціле. На лексичному рівні «інакшість» світу творення засвідчує себе у словах із найвищим ступенем вияву ознаки – «безодні», «всюдисущі», «невловимі», «останнє», «безконечно», «вічне», «надривний», «безжальний», «неспалимої», «спорожнілий», «безвітряну», «споконвіку»… Важливо сказати про річ, яка не піддається літературознавчому вимірюванню – поетична напруга, що є стрижнем багатьох поезій «Міфотворення». Ці тексти – ні зрозуміти, ні проінтерпретувати. Але є також вірші, в яких не прочується імпульс такої напруги. Такі вірші «не відриваються від землі», їх тримає логіка («Заледве чи хтось пригадає повернення хмар», «Чверть на першу. День уповні», «Монополія кленів на втечу ув осінь. Сніг» та ін.).

В окремих поезіях (розділи «Місто» та «Мімесис») можна зауважити перегуки зі стилістикою «Бу-Ба-Бу»: сприйняття світу як маскараду, гри, вистави («принцеси в трико і в відчаї», «Тварини прокидаються уранці. / Їх – лев’ячі чи лисячі – прекрасні / Лискучі спини, ніжні голодранці», «Ми нетерплячі неофіти, маріонетки нетерплячі». Але гра у поезії М. Кіяновської набуває додаткових значень: гра – це і  підпорядкованість, керованість («маріонетки»), примус. У поодиноких рядках «Міфотворення» М. Кіяновської вловлюється резонанс зі словами поетів-шістдесятників: Василя Стуса – «Тебе не покохала, лиш злюбила, / Бідо моя, колюча, як стерня. / Тебе впізнаю й не віддам тебе», Ліни Костенко  – «ось зламано о зла омано».

Авторці не вдалося уникнути менших чи більших огріхів у цій збірці. Зокрема, деякі поезії мають не цілком вдалі завершальні рядки («Я вертаюсь надвечір…», «Заледве, чи хтось пригадає», «Умираючи, схочу для себе прозорої тиші», «Шопен, цей неприкритий звук…»). У вірші «Шлях мій до тебе є довгим…» дві строфи розколюються – їхній зв’язок тримається дослівно на «волосині». Трапляються стилістично чужі для цілості збірки сентиментальні нотки.

У «Міфотворенні» здійснюється спроба вийти за рамки освоєної поетичної структури – у верлібровому триптиху «Протопростір». Є тут також цікавий експеримент багатоголосся тексту у вірші «неозванна ненависть а ти мене все ж не почуєш». Можемо зауважити у збірці «перкалеву» нитку звукопису, чого майже не було у попередньому творчому доробку поетеси. Ця «орнаментальність» сягає високого ступеня поетичної краси у добірці «До Ер» – наступній за часом написання (2002 р.), надрукованій у збірнику «Метаморфози» (2011).

Добірку «До Ер» характеризує таємничість. З першого вірша видається, що все просто і зрозуміло: у збірці йтиметься про почуття кохання, «Ер» – це хтось, кого любить лірична героїня М. Кіяновської. «Якщо коротко, знову осінь, а ти десь там. / В канделябрах дерев згоряють прижовклі свічі. /  Я не можу без тебе – говорю твоїм листам, / Це занадто любов, аж несила дивитись в вічі». Але поезія знову вислизає із рамок нашого знання: що далі ми віддалятимемось від першого вірша, то більше нас охоплюватиме почуття невпевненості, сумніву в тому, що ми знаємо, розуміємо, до кого звертається авторка, кажучи «ти». Першопочаткове і зрозуміле «ти» у подальших текстах М. Кіяновської – це і «він», і «я», і «я» як інший, і «світ», і «Бог»… Поетеса не продовжує очікуваної читачем теми любові, а прокреслює кілька розгалужених тематичних стежок. У наступних поезіях ідеться: про повернення додому («Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло»), про містерію творчості («Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір»), про війну і загибель («Наші міста – під високими травами»), про світ як казку («Ходить посеред вулиці віхола крадькома»), про щастя любові («Діаманти суцвіть у короні князівни броду», «Складало крила дерево у сніг…»), про віру. Ці теми переплетені так, що іноді неможливо чітко встановити їхні межі.

Можемо бачити із наведених вище заголовних рядків віршів, що слова вступного вірша – «Якщо коротко» – слугують своєрідною творчою формулою Маріанни Кіяновської. Саме так нераз вона починає поезії добірки – із короткого речення, фрази, ніби відштовхується, як від берега.

У поетичній добірці «До Ер» таємниця народження вірша знову є однією із вузлових тем. Тут творчість має в очах поетеси певний відбиток провини («Мандрівка додому. Повернення в блудне тепло»). Також творчість – це перехід в інші виміри, небезпека, «полювання», ходіння по межі («Львів – стоколісний ліс. А ти – прозорий звір»), міфічне повернення до праджерела слів, спів-творення світу («Мені з передсвіту дано і наречено див»). Поетка метафоризує письмо як загибель птаха («Незримий, як зозулина провина»), як мовчання і віру у воскресіння («Мовчу – заради тебе. Ти апостол»).

Серед творів добірки є поезії, в яких авторка переймається історією людства, що перебуває у стані перманентної війни і загибелі, невиправданої смерті і забуття:
Наші міста – під високими травами.
Мури зруйновано пращами.
Колами, колами лунко вмирали ми,
Так і не ставши кращими.
М. Кіяновська говорить від імені тих, кого поглинули трави – пласти віків. Водночас метафора вмирання «колами», «нанизування смертей» вказує на осмислення теперішнього часу із перспективи майбутнього: це значить, що колись, перефразовуючи Андруховича, трава прийде – за нами.

Лапідарність речень, апелювання до атрибутики минулого («пращі», «кургани», «круки на паші») в поезії Кіяновської асоціативно співзвучні із поезією Олега Ольжича. Але цей поет розглядав війну і смерть як долю і призначення чоловіка. Маріанна Кіяновська пише про війну як про невиправдане знищення. Для неї полегле життя набуває сенсу лише у вірі в «Божий день називання імен».

Вірші добірки М. Кіяновської написані класичним римованим віршем, у межах якого авторка витворює витончений філігранний звукопис: «Хмара дахами дибає»; «Прозорі речі простору прозорінь, / Де тіні тінь наскрізь проймає воду. / Мов камінь – янь. І наче іній – інь»; «Силу важили сіллю»; «Павутина лежить, як на серце сильце». Ця словесна музика дивує і зачаровує. Так само поетичні образи Маріанни Кіяновської – красиві і неповторні, часом вони здаються нерукотворними, ніби виростають самі собою зі слів.

2046IV
Поетична збірка «Кохання і війна», 2002 (у співавторстві із Мар’яною Савкою) не виправдовує своєї назви. Бо у цій книжці велику вагу має візуальний ряд, який існує автономно від віршів – демонструє красу, молодість, гарний настрій, артистичність авторок, показує місто, чи, точніше – місця. Бо кохання і війна тут існують лише на обкладинці як інтригуюче багатозначне словосполучення, підсилене  яскравим зображенням авторства Юрія Іздрика. Бо у віршах цієї «дружньої» збірки йдеться про все потроху. Таким було перше враження.

Але можна подумати інакше. Кохання і війна – це гра. У всьому спектрі життєвих і метафоричних значень цих слів.

obkl152V
Вже самою назвою наступна поетична збірка Маріанни Кіяновської обіцяє, що тему міфотворення буде продовжено. Так воно і є. Після «Інкарнації», «Вінків сонетів» і «Міфотворення» «Книга Адама» (2004) – це ще одна ланка поетичного «міфотворчого» ланцюга Кіяновської.

Біблійний Адам цікавий для поетів, мабуть, тим, що він давав назви птахам і звірам, був не лише прабатьком всіх людей, але й, образно кажучи, зачинателем поезії. Такий мотив прочитується, наприклад, у поезії Остапа Сливинського. Маріанна Кіяновська зосереджує свою увагу на іншому – на вимірі почуттів, відчуттів, переживань, думок, віри першого чоловіка. При тому поетеса не просто реконструює чи моделює час, коли на світі було лише троє: Адам, Єва і Бог, але переміщує цей початковий стан у теперішнє, дивиться на життя людини як на повторення історії Адама. Упродовж існування світу в людях відображаються переживання перших чоловіка і жінки: це – народження (сотворення), спілкування з Богом, почуття любові, переступ, вигнання з раю. З іншого боку, в Адамові вже було закладено (записано) всі наші радощі, щастя, смутки, злочини…  Такі думки виникають, коли читаєш другу – серцевинну – частину збірки, що вміщує кільканадцять верлібрів «простою мовою» і має назву «Книга Адама». Першу і третю (завершальну) частини складають десятки силабо-тонічних віршів, розташованих тягом – по два-три на сторінці. Віршів без назв, а, за середньовічним принципом, пронумерованих. Ці вірші «довкола» «Книги Адама» попри те, що сприймаються як єдиний суцільний текст, дуже розмаїті тематично. Ліричне «я» тут щоразу змінюється, тому що співвідносить себе з різним історичним контекстом, бере на себе різні ролі, говорить багатьма голосами – різних людей, різних часів.
«Я з ковчегу, де Ной заблукав був у нетрищах сховищ»;
«Я відчаю і віри Гамалія.
Я єретик…»;
«Я зодчий, що збагнув, я старець, що помітив»;
«Я просто жінка, може, саме та,
Яка приходить перша і остання?..»;
«Я дика іскра, що спалила Трою,
Я вірний ніби час, приблудний пес»;
«Я майже Єва» та ін.

Можна сказати, що «Книга Адама» – це спроба написати поетичну історію людського світу. Показати зв’язок між людиною і Адамом – найвіддаленішим від нас першим чоловіком.

obkl151VI
Збірка верлібрів – «Звичайна мова» (2005) – є переломною у творчості М. Кіяновської. «Проста мова», «звичайна мова» – для Кіяновської це мова верлібрів. У попередній творчості поетки можна було бачити, що для Кіяновської мова в її поезіях є визначальною. Не сюжет, не поетична ідея, навіть не образність як поетичний засіб, а мова, яка говорить сама. Там, у попередніх своїх збірках, поетеса «мурувала сад», а тут, у «звичайній мові», вона часто роздивляється «камені» – застановляється на структурі слів, дослухається до їхнього звучання і спів-звучності.

У верлібровій «звичайній мові» Кіяновської міф перестає відігравати провідну, визначальну роль. Тут домінує рівень простого, звичного життя. До такої думки схиляють описи, як видається, приватних подій, життєвих ситуацій, уподобань, спостережень. На рівні поетики верліброва збірка містить деякі «спадкові» риси попередньої творчості Кіяновської: зіставлення антиномічного («Ти вимірював порожнечу. / Знав, що там буде син. / Може, здогадувався / з приводу задовгого коридору»); відсутність логічного зв’язку між частинами вірша; різнобій семантичних значень, так ніби повідомлення надходять із різних незалежних джерел; межова відвертість, від якої мимоволі хочеться заплющити очі. Також Кіяновській вдається віднайти і відобразити в словах ірраціональну напругу, ритм і невимовність почуттів («іноді довідуюся передостанні новини»).

book-image-335_jpg_450x600_q95VII
Наскільки перші збірки М. Кіяновської характеризувала стихійність, без-межність, безоглядність, що виявлялися у вільному перетіканні тем, знаків культур і епох, настільки збірці «Дещо щоденне» (2008) притаманне настійливе відчуття межі (тут часто фігурують слова на позначення краю – «грань», «коло», «поріг», «провалля», «берег», «межі»). «Межа» прочитується у максимальній сконцентрованості авторки на темах, що становлять своєрідну цілість: слово–Бог–смерть. Свідоме встановлення рамок можна вбачати у строгому дотриманні восьмирядкової (два катрени) будови віршів, у виваженості, вивіреності кожного слова, стислому кількісному представленні текстів. Олег Соловей у своєму прочитанні збірки «Дещо щоденне» зокрема зазначає: «за <…> позірною невимушеністю і простотою – багато праці, причому не так версифікаційної, як душевної» (http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2013/02/05/073606.html).

Стихії води, повітря, землі, що визначали простір творення у першій збірці «Інкарнація», у поезіях збірки «Дещо щоденне» поглинаються стихією слова. Слово акумулює первісну силу цих елементів. І – уособлює небезпеку, яку може становити стихія для людини: у слові є загроза згорання, «невиринання».
Мій невидимий дім над небесний – одна із утопій.
(Ти ж не віриш, що я вже за гранню, під льодом, за склом?!)
Воскрешає, вбиває, надламує ямб п’ятистопний –
І лягають на душу слова передсмертним теплом.
Зігріваючи й ранячи кригу і трощачи вікна,
П’ю малими ковтками, як ліки, безодню свою,
У своїх небесах… Я ще дещо напишу і зникну.
Навіть віршем оцим я згораю і перестаю [1, с. 9].
Здається, що слово – камінь, з якого так легко було «мурувати» на початку, набирає для Маріанни Кіяновської небувалої ваготи. Поетичний простір творення – саду, у якому так вільно, багатослівно, розмаїто відображався світ, тепер переходить у простір пустелі, де переживається самотність, мовчання, де відбувається наближення до пізнання Бога, Слова, любові, смерті, страху, себе. Зосередженість на слові як на таємниці відображається ув епіграфах до збірки (цитати латинською мовою з Лукреція, «Про природу речей», Августина «Про порядок», Послання Ап. Павла (I до Корінтян)). За посередництвом епіграфа поетеса відкриває, що для неї на цьому життєвому етапі є важливим – межа між словом і мовчанням, знанням і незнанням.

Поетику збірки «Дещо щоденне» Маріанни Кіяновської характеризують такі ознаки:
– зіставлення незіставного (народження – смерті, миті – вічності): «Дай мені в долю непам’ять – непам’ять як частку // Того, що вічно триває, коротше, ніж мить» (підкреслення моє. – М. К.-Ч.);
– широке поле зору – бачення світу як цілості теперішнього, минулого, і майбутнього;
– рух часу навспак, розвертання часу («вмію жити від завтра до нині»; «дописую книгу передостанню»);
– семантико-синтаксичні новотвори («перестань мене бути», «він умирав її», «я дихаю тебе»).

Ці риси не є чимось новим чи особливим для поезії Кіяновської. Такі ознаки можна віднайти чи не в усіх її збірках. (Порівняйте із виокремленими вище характеристиками «Міфотворення»). Так само, якщо подивитися на тематичний зріз творів, то складеться враження, що у своїй поезії Маріанна Кіяновська ходить колами: віра – любов – Бог – слово – творчість – смерть. Може й так. Але це непрості кола. Її «пісок слів і рядків» має злитки золота.