Ерік-Емманюель Шмітт: «Надаю перевагу темам-табу»

11952_1Любителі кучерявого слова, фраз, у яких сенс вибудовується в кілька поверхів, могли би сказати, що його романи надто легкі. Справді, книжку «ковтаєш» за кілька годин, та легким є текст, але не думка. Феномен французького письменника Еріка-Емманюеля Шмітта якраз і полягає в глибині ідеї, неоднозначності питань, які ставить інтелектуал-філософ, – і водночас у легкості форми, в яку вкладено ці ідеї та питання. Адже добра література, погодьмося, існує не тільки для людей із вищою гуманітарною освітою.

Драматург, чиї п’єси ставлять у більш ніж 50-ти країнах світу (в Україні теж: принаймні три п’єси); романіст, новеліст, повістяр, чиї твори перекладено понад сорока мовами (українською теж: принаймні чотири книжки); кіносценарист, який зумів перевести у фільми деякі з власних книг; філософ, чия докторська робота про Дені Дідро стала основою для однієї з вистав, – Ерік-Емманюель Шмітт завітав до України, щоби протягом фестивалю французької культури «Французька весна» поспілкуватися з читачами та подивитись на постановку своїх п’єс.

Успіх прийшов до нього дуже швидко, і відразу в кількох країнах. Уже друга п’єса («Гість» (Le Visiteur)) 1994 року здобула премію Мольєра відразу в трьох номінаціях. Після того і у Франції, й за кордоном за п’єси, романи й новели він отримає ще безліч престижних нагород, серед яких премія Французької академії, Гонкурівська та Німецька книжкова.

Мета його п’єс – спровокувати думку, втягнути глядача в діалог. 1996 року Шмітт висловив певну образу щодо ставлення сучасного театру до сучасної драматургії. «Письменники театру – це вид на межі вимирання. Ось уже тридцять років ми є свідками царювання режисерів, які надають перевагу тому, щоби ставити п’єси мертвих авторів, аби ні з ким не ділити успіх». Та відтоді багато що змінилося. Принаймні йогó п’єси – живого автора, про живі сучасні проблеми – ставлять театри багатьох країн світу. Сербська дослідниця Софія Перович називає театр Шмітта екзистенціалістським і написала працю, де порівнює п’єси Сартра «За зачиненими дверима» та Шмітта «Гість».

Дія його творів відбувається в країнах Європи та Азії, в нього фігурують як Париж, Брюссель, так і Багдад, китайські міста. Його улюблені теми – таємниця, любов, яка може набувати незнаних досі облич; його улюблені питання – чи ми вільні, чи можемо обирати свою долю, чи можемо змінюватись, чи є заручниками власних переконань і звичок, які стають навколо нас, як фортечні мури? А ще – він філософ релігії: про буддизм (тибетський і дзен), юдаїзм, іслам, конфуціанство він говорить з такими розумінням та любов’ю, начебто є вірянином кожного з цих світоглядів. Християнству теж присвячена одна з книжок (яка пізніше стала і п’єсою, і фільмом) – чи не найвідоміша: «Оскар і Рожева пані» (Oscar et la Dame rose).

Дитя НояДуже часто персонажі його романів, есеїв, п’єс – це відомі постаті світової історії та культури: Понтій Пілат, чий погляд на Ісусове життя Шмітт подає в романі «Євангеліє від Пілата» (L’Évangile selon Pilate); Фауст – фаустівську тему обіграно в романі «Коли я був твором мистецтва» (Lorsque j’étais une œuvre d’art); Гітлер – у романі «Частина іншого»  (La Part de l’autre) письменник розвиває сюжет, як начебто Адольфу Гітлерові вдалося вступити до Академії мистецтв у Відні; Бетховен – чого варта тільки назва роману «Коли я думаю про те, що Бетховен помер, тоді як стільки кретинів живі» (Quand je pense que Beethoven est mort alors que tant de crétins vivent…); Моцарт – епістолярний роман та музична вистава «Моє життя з Моцартом» (Ma vie avec Mozart) показують, як мистецтво, зокрема музика, може стати вчителем радості, відчуття краси світу; Зиґмунд Фройд, Дені Дідро… Шмітт любить, аби філософи в його творах вагалися, не були такими впевненими в ідеях, які пропагують. Наприклад, Фройд у п’єсі «Гість» (Le Visiteur) починає сумніватись у власному атеїзмі; Дідро у п’єсі «Вільнодумець» (Le Libertin), заплутавшись у власних суперечностях, не може закінчити статтю до «Енциклопедії». «Якщо вони збили мене з ніг своїми працями, то тепер моя черга робити з ними те саме», – каже Шмітт.

«Популярний інтелектуал» – так назвали його в літературній передачі на не менш популярному радіо. «Це Дідро ХХІ століття – серйозний інтелектуал, який, утім, ставиться до себе несерйозно», – пише про нього газета «Lire» у статті «Підпільний філософ» (Philosophe clandestin). Мислитель XVIII століття дуже важливий для Шмітта – йому присвячена докторська робота «Дідро і метафізика» (Diderot et la métaphysique), яка через десять років після захисту вийшла друком у жанрі есею під назвою «Дідро, або Філософія спокуси» (Diderot ou la philosophie de la séduction), тоді ж з’явилася п’єса «Вільнодумець» (Le Libertin). Наш сучасник піддає сумніву звичний погляд на Дідро як на матеріаліста, позитивіста – Шмітт показує Дідро невпевненого, що перебуває під впливом темного так само, як і світлого, ірраціонального так само, як і раціонального. Можливо, Дідро цікавий Шміттові тому, що він – його протилежність: матеріаліст, атеїст, «фліртує з ідеями, а не одружується з ними». Зрештою, зазвичай наші протилежності – це продовження нас самих, тому нам і цікаві. На сайті письменника в рубриці «Портрет» читаємо:

«Діти мої, попереджаю вас, що це не я. За день я змінював сотню різноманітних облич, залежно від того, що мене торкалось. Я був погідний, сумний, мрійливий, ніжний, запальний, пристрасний, захоплений, але я ніколи не був такий, яким ви бачите мене тут. Я мав велике чоло, жваві очі, досить великі риси обличчя, голову, зовсім як в античного оратора, простакуватість, що часом межувала з дурістю, з грубістю давніх часів; на мені маска, що вводить митця в оману: чи тому, що забагато сплавлених воєдино речей, чи тому, що враження моєї душі дуже швидко йшли одне за одним, відбиваючись на моєму обличчі, – око художника не могло застати мене таким самим, як мить до того, його завдання виявилося значно складнішим, ніж він думав…» – і підпис: «Реакція Дідро на свій портрет. Я ніколи не міг би сказати краще, ніж мій кумир та пан». Імовірно, це застереження всім, хто хотів би скласти портрет самого Шмітта…

1Нижче подаємо так зване публічне інтерв’ю – запис зустрічі Шмітта з читачами у Львові 4 квітня, модератор — Анастасія Левкова.

Запитання модератора:
— Пане Шмітт, Ваша діяльність вельми обширна. Ви – драматург, романіст, новеліст, есеїст, кіносценарист, і всі ці види діяльності взаємопереплетені. Чим є для Вас драматургія, а чим – романи? Що дозволяє Вам драматургія того, що не дозволяють романи, і навпаки? Чи вважаєте Ви, що один і той самий сюжет може розвиватись по-різному залежно від виду мистецтва?
— Зазвичай я підкоряюся темі, що з’являється в моїй голові. Адже я ставлюся до себе не як до творця, а радше як до передавача – я передаю історії, розповідаю про персонажів, які заполонюють мою свідомість. Це саме вони, персонажі, певна історія диктують мені, що писати у п’єсі, що в романі, а що в новелі. Коли тема видається мені кризою, то це сюжет для театру, тому що театр — це криза: подружня, метафізична, психологічна. Коли сюжет — це шлях, мандри життям, тоді маємо справу з романом, бо якщо є подорож, це означає, що оповідачем має бути сам час, тривалість, тижні, місяці, роки. У театрі тривалість не існує, тоді як роман для мене — це шлях ініціації, протягом якого час, тривалість передбачають загоєння, рубцювання, можливість розвиватися, змінюватись. Напевно, тому мій театр іноді песимістичний, а романи оптимістичні.

—    У багатьох Ваших творах головною є тема релігії. Чи є для Вас важливим розрізнення поняття релігії та поняття Бога?
—    Релігія цікавить мене тому, що мене цікавлять люди. Коли я хочу говорити про Бога, навряд чи мені йдеться тоді про релігію. Отже, говорячи про релігію, я цікавлюся скарбом духовності, який несе історія людства або й географія людства. Таким чином, мій погляд на релігію не є поглядом власне релігійним – це радше гуманістичний погляд. Усе почалося 15 років тому, коли я написав роман “Міларепа” (Milarepa) про тибетський буддизм. Коли у Швейцарії я давав інтерв’ю щодо цієї книжки, наприкінці розмови журналіст сказав мені: «Очевидно, Ви є буддистом». «Ні, що Ви», – заперечив я. – «Чому ж тоді Ви говорите про буддизм, якщо самі не є буддистом?». Тоді я відповів: «Чи потрібно бути чорношкірим для того, що бути антирасистом?». У цю мить я і зрозумів, що потрібно робити: говорити про релігії, байдуже, чи це твоя релігія, чи не твоя. МрійницяГоворити про релігії у множині – це говорити з погляду людини, зачудованої людством. Я впевнений, що жоден із нас не спроможний обійтися без духовного життя – тут я маю на увазі різні види духовного життя: духовне життя юдея, мусульманина, християнина і навіть атеїста, бо кожен має духовність. Кожен має потребу надавати сенс своєму життю, речам і явищам довкола нас, адже речі не мають значення самі по собі. Смерть, народження, хвороба — чи все це має значення саме в собі? Сенс є тільки тоді, коли людина має його на увазі. Отже, я говорю про духовність для того, щоби зрозуміти, який сенс вдається людині надати тим чи іншим явищам. Саме тому всі ці мої тексти, в яких ідеться про релігію, я назвав «Циклом Невидимого» (Le Cycle de l’Invisible). Тому що невидиме — це сенс, який стоїть за самими явищами. Невидиме, одягнене у Видиме. Таких текстів шість: “Міларепа” (Milarepa) – про тибетський буддизм, “Пан Ібрагім та квіти Корану” (Monsieur Ibrahim et les fleurs du Coran) – про суфістський іслам, “Оскар і Рожева пані” (Oscar et la Dame rose) – про християнство, “Дитя Ноя” (L’Enfant de Noé) – про юдаїзм, “Сумо, який не міг погрубшати” (Le sumo qui ne pouvait pas grossir) – про дзен-буддизм, і шостий, крайній – “Десять дітей, яких пані Мінґ не мала” (Les dix enfants que Mme Ming n’a jamais eus) – про конфуціанство. Але цей цикл матиме продовження, я писатиму й далі.

—   Деякі читачі зізнаються, що Ваші твори змінили їхній спосіб мислення, їхнє життя. Чи вважаєте Ви, що мистецтво несе певну місію, виконує певні соціальні обов’язки?
— Я думаю, що мистецтво допомагає нам жити, тому що інакше – жити це виживати. Життя повинно мати сенс, і його, як на мене, може надати мистецтво. Звичайно, і любов також, але мистецтво розповідає нам про красу світу, воно пробуджує здивування. Ціль літератури, як мені здається, — це мудрість, і вся література, по суті, має філософську функцію, вона допомагає позбутися страху, стати терпимішими. Для мене ціль усіх історій, розказаних письменниками, — це зробити життя кращим.

4— Ви народились і виросли у Франції, багато років там мешкали. Потім по кілька років мешкали в інших країнах, не так давно стали громадянином Бельгії. Чи важливий для письменника національний ґрунт? Й інше питання, пов’язане з попереднім: дія багатьох Ваших романів відбувається не у Франції. Що шукає французький письменник за кордоном? Чи Франція ще є для Вас джерелом натхнення чи вже ні?
— Я не можу покинути Францію, вона – у мені. Франція — це моя культура, моє дитинство, перші письменники, яких я полюбив, зрештою, я француз! Я маю дві національності: бельгійську та французьку, я не мушу відмовитися від однієї заради іншої, й обидві мої національності розповідають мою історію. Є країна, з якої я походжу, і є країна, в якій я живу. Бельгія — це країна, в якій я живу з причин цілком приватних, але це також моя країна. Між іншим, той факт, що я француз, я відкрив для себе за кордоном. Це як із дитинством: ви усвідомлюєте, що вже покинули країну дитинства тоді, коли вже перейшли кордон, а це завжди надто пізно. Звідколи я пишу і маю успіх, я можу жити там, де хочу, адже бути письменником це не мусити перебувати в певному місці. Отже, я почав винаймати будинки всюди: в Італії, в Іспанії, в Канаді, в Ірландії, я взявся подорожувати, тому що мав потребу братерства – більш широкого, ніж братерство, яке дає нація однієї країни. Ви праві: дуже часто в моїх книжках дія відбувається в інших країнах. Я маю таке враження, що намагаюся пошлюбитися з Землею, я люблю подорожувати (саме тому я зараз тут). Можливо, це французька хвороба — прагнути до всеохопного братерства. Я думаю, проблема національності для французів не стоїть так гостро, як для українців. Саме тому Ви ставите це запитання, тому що насправді для вас як для молодої країни, країни, яка й далі постійно відчуває на собі вплив країни сусідньої, питання національності дуже суттєве. В Україні народилися видатні письменники, які не писали українською, маю на увазі Йозефа Рота, Миколу Гоголя, у Франції ж усі народжені там письменники писали французькою, тому це питання не є таким проблематичним. Ми, французи, протягом століть маємо французьку ідентичність. Після стількох років імперіалізму ми можемо розслабитися щодо питання національності.

— В одному з інтерв’ю Ви говорите про два типи письменників: письменників автофікції (un ecrivain d’autofiction) та письменників уяви (un ecrivain d’imagination). Чи не могли би пояснити цю різницю?
— Справді, є ті, хто пишуть про себе, й ті, хто пишуть про інших. Я є письменником, який говорить про інших, який досліджує людство в усій його складності; я пишу не для того, щоб відкрити себе, а для того, щоб відкрити нас, вас. Для мене письмо – це передусім акт допитливості, це мандри — часом, простором, тілом, іноді мандри статтю — не моєю, мандри віком — не моїм. Для мене література — це пристрасть до інших. Зазвичай я дуже підозріливий стосовно тих, хто говорить “Я”, і брехня для мене починається там, де кажуть “Я”. Тому що коли говорять про себе, це значить, що зараз же починають за собою стежити, показувати себе у вигідному світлі, починають приховувати певні речі, щоб викувати певний образ. Я весь час кажу “він”. На мені весь час маска – і тільки це й дозволяє мені говорити правду, бо маска мене захищає. Коли ми захищені одягом, макіяжем, маскою, то можемо сказати все. Оскільки мої персонажі не є мною, я можу розповісти про свої обурення, печалі, радощі, про свій спосіб любити тощо, а якби говорив “Я”, то мусив би створити статую, яка не мала би нічого спільного зі щирістю. Можна сказати, що я є прихильником брехні — тієї, яка дозволяє говорити правду.

ОскарЗапитання читачів:
— Що для Вас важливіше: процес чи результат писання?
— Відповідь проста: я завжди задоволений тим, що роблю, і дуже рідко задоволений тим, що зробив. Години письма — це щасливі години, бо це завжди години, коли не відчуваєш самотності. Коли я пишу, то населений персонажами, ситуацією, яку описую. Коли пишу, то фізично перебуваю сам (щоправда, в мене є три песики, упевнені в тому, що це вони пишуть мої книги), але духовно — зовсім навпаки: я не сам. Це і є мої улюблені години. Потім, коли я перечитую те, що написав, то не завжди задоволений. Тоді я можу днями працювати над текстом, замінюючи слова, змінюючи коми, роблячи речі, яких у тексті ніхто не помітить,  але які дуже важливі, тому що це праця ремісника, яку я дуже шаную.

— Сьогодні я прочитала на Вашому сайті цитату дня: “Це ти збіднюєш власне сприйняття, бо бачиш тільки те, що хочеш бачити”.
— Так, дякую Вам за уважність, — саме для цього, власне, і потрібно читати й писати. Читати й писати, на моє переконання, – це бажати вийти за межі себе самого, звичного сприйняття, могти сприймати іншу точку зору. Персонажі зазвичай люблять по-іншому, бачать по-іншому – і читання збагачує нас сприйняттям цього іншого. Я впевнений, що мистецтво, зокрема література, необхідне для того, щоб допомогти людині вийти зі звичної оболонки. Для мене література – це смак Різниці, Несхожості, смак Іншого, байдуже, чи ти читач, чи письменник.

— Чи робите Ви певні дослідження, наукові пошуки, коли працюєте над текстом? Наприклад, таким, як «Євангеліє від Пілата»…
— «Євангеліє від Пілата» я писав сім років, а обмірковував десять років. Це книжка, яка оповідає відому всім історію, але вона подає дві нових точки зору. У пролозі подана точка зору Христа, тобто того, з ким це все трапляється, і решта книжки – це точка зору Пілата, римського префекта. Ця книжка дуже автобіографічна – в тому сенсі, що вона показує мій власний шлях наближення до християнства. Я народився у цілком атеїстичній родині, і християнство відкривав повільно й поступово вже у дорослому віці. Звичайно, пишучи цей роман, я вивчав історію права, закони того часу, вивчав медичний аспект розп’яття, оскільки розп’яття не було суто вбивством – воно було карою. Тобто розпинали не тільки щоби вбити, а для того, аби покарати, щоб людина потім повільно помирала. Траплялося, люди помирали через шість днів після розп’яття – зазвичай від того, що задихались. Я також прочитав купу антирелігійної літератури, яка повністю розбивала історію Ісуса. Ну і, звісно, читав багато релігійних книжок. Але скажу, що час забирає не те, щоби прочитати всі ці твори, – час забирає те, щоб їх забути.

2— Які події надихнули Вас на написання «Оскара і Рожевої пані»?
— По-перше, «Оскар і Рожева пані» повниться моїми спогадами про дитинство. Маленьким я багато часу проводив у дитячих лікарнях – не тому, що хворів, а тому, що мій тато був дитячим лікарем. Всі четверги й суботи по обіді я бував у закладах такого типу. Серед моїх друзів було чимало хворих дітей. По-друге, було-таки, що я серйозно хворів, лежав у лікарні, й одного дня мені повідомили, що я видужав і можу йти додому. Ті діти, які лежали в лікарні разом зі мною, лишалися. Я йшов, а вони лишались – і це здалося мені дуже нечесним. Я думав тоді про сміливість і розум, які потрібно мати навіть тоді, коли знаєш, що серйозно хворий і можеш померти. Того дня я пообіцяв собі, що напишу про це книжку, – ця книжка і стала «Оскаром». По-третє, в моєму вже дорослому житті було чимало близьких, любих людей, які серйозно хворіли, і дехто з них померли. Це були надзвичайно важкі моменти. Але тоді я зрозумів, що одна з найпрекрасніших речей – це уява, фантазія. Саме тому я вигадав Рожеву пані – таку собі Шехерезаду, яка завжди має напоготові якусь історійку. Завдяки уяві, фантазії, яка водночас містить у собі і смак правди, і смак витівки, ця жінка допомогла хлопчикові жити. Медицина вже була безсила, але людяність могла його врятувати, себто допомогти гідно прожити життя до останніх днів. Хоча ця книжка говорить про сторони сумні та важкі, про смерть, та водночас ця книжка – про уяву, яка допомагає жити.

— Вам, мабуть, невідомо, що «Оскара і Рожеву пані» в Україні включено у шкільну програму (на обличчі письменника помітне здивування й усміх). Як Ви до цього ставитесь? І чи включені Ваші твори у шкільну програму у Франції або в Бельгії?
— Я дуже радий і дуже наляканий водночас. Я волів би радше бути літературою підпільною, літературою контрабанди, літературою бажаною, а не літературою, яку нав’язують (зал аплодує). Втім, у Франції та в Німеччині також багато моїх творів –деякі романи, деякі п’єси – внесені до шкільної програми. Насправді це дуже хвилююче, коли до мене на автограф-сесії приходять діти 10, 11, 12, 13 років. На цю тему можу розповісти анекдот. Вперше зі мною таке трапилося на презентації «Оскара й Рожевої пані» у Брюсселі: під час автограф-сесії до мене підійшли мама з хлопчиком 10 років. Я був дуже збентежений тим, що бачив хлопчика, він був дуже збентежений тим, що бачив мене, я запитав його: «Чому ти вирішив прочитати цю книжку?» Він відповів: «На обкладинці я прочитав, що в книжці йдеться про хвору дитину, яка помре. Книжка мене зацікавила». Я був дуже зворушений, потім глянув на матір і запитав: «Ви читали цю книжку?». Вона відповіла, що ні. Я запитав, чому, і почув: «Тому що на обкладинці я прочитала, що книжка розповідає про хвору дитину, яка помре». У результаті я був дуже радий бачити своїм читачем 10-річного хлопчика.

Пан Ібрагім— Читання Ваших книжок супроводжується сильними емоціями, іноді навіть сльозами. Чи Ви переживаєте так само? Чи Ви просто майстер пера, геніальний письменник (письменник починає сміятись, публіка сміється теж, радіючи його реакції)?
— Я би відповів вам, що Ви праві у другому своєму висновку: я геніальний, але це не так. Я надзвичайно емоційний. Можливо, саме тому я пішов студіювати філософію, аби захистити себе від емоцій. Бо одного дня я міг би від них померти! Коли я слухаю музику, то можу плакати – справді, я дуже чутливий, анормально чутливий. Частина мого життя пішла на те, щоби збудувати хай не панцир, але якийсь каркас, якийсь хребет, які допомогли б мені лишатися живим при такій надмірній чутливості. Коли я пишу, я такий і є, дуже емоційний. У якійсь мірі я є першою жертвою власних текстів – коли їх читаю, то переживаю багато емоцій. Розповім іще один анекдот: чотири роки тому моя собака народила цуценят. Одне маленьке собача ще не знало, що буде псом письменника. Одного дня, коли собака трошки підросла й сиділа напроти на мене на великому дивані разом зі своєю матір’ю, я писав щось дуже хвилююче і почав плакати. Мале собача побачило мій смуток і поспішило до мене з метою втішити. Я пояснив, що це сльози письменника, мовляв, так, я плачу, але десь у глибині душі це приносить мені задоволення. Наступного дня я перечитував цей пасаж, знову почав плакати, собака знову на мене глянула, вже трохи вагалася, але знову підійшла. Після цього було довге пояснення про сльози, які нам несе художня література, і які відрізняються від тих, що їх викликає життя. Третього дня я знову перечитував той самий пасаж, знову заплакав, собака глянула на мене, побачила, що це сльози письменника, і вже не підійшла.

— Які у Вас виникають відчуття, коли Вашу творчість інтерпретують режисери, ставлять актори, коли вони знищують такі важливі для Вас коми?
— Для мене важливо, щоб актор був не стільки правильним (у повторенні всіх моїх слів, у дотриманні ком), скільки справжнім, щоб відчував серце, почуття персонажа. Я не з тих письменників, які стежать за точністю. Для мене найважливіше – емоції, я щасливий, коли бачу, що актор дає життя моєму персонажеві. Я обожнюю акторів, вважаю, що їхня сміливість немислима, тому що актори – це протилежність письменника, адже для того, аби щось написати, письменник віддаляється від світу, іде в самотність, працює на зручній йому швидкості. Актор же, своєю чергою, – це той, хто спілкується зі світом, хто передає мистецтво людям, при цьому є обмежений у часі. Очевидно, що я потребую акторів, так само як актори потребують автора.

— Чи є у Вас теми-табу?
— Власне, теми, яким я надаю перевагу, – це теми-табу (зал плескає). Адже хвороба і смерть дитини – це тема-табу (в «Оскарі»). Я написав книжку про Адольфа Гітлера, де намагався зрозуміти, як можна стати монстром, і це теж – тема-табу. В «Євангелії від Пілата» я говорив від особи Ісуса, і це теж – певне порушення. Справа в тому, що коли є табу, то це означає, що далі ми не думаємо, що є межа, до якої ми думаємо, а потім – уже ні, а коли суспільство блоковане, воно застигає. Митець та інтелектуал повинен братися за табу, це необхідно – намагатися зрозуміти, що відбувається, перебирати слово і не дозволяти смислам кам’яніти, натомість дозволяти їм рухатись.

— Альбер Камю сказав, що сенс життя – у творенні. У чому Ваш сенс життя?
— (Письменник сміється). Відповідь дати за 30 секунд чи за 6 годин? Сенс життя – це жити. Я дуже близький до відповіді Камю. Варто додавати життю життя. Додавати літературі літератури. Приносити щось цінне в теперішню мить. Кожен має свій метод приносити щось цінне. Хтось дає життя дітям, виховує їх, хтось дарує іншим свій час, свої почуття, любов, треті творять мистецтво. Для мене немає життя «вищого» і «нижчого». Для мене гарне життя – це щедре життя.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»