Далі – є куди!

Сергій Іванюк. Фото Світлани Кирилової
Сергій Іванюк. Фото Світлани Кирилової

Світова наука досі не дала вичерпного визначення поняттю «студент». Здебільшого це заперечні, від противного, дефініції. Наприклад, «Студент – не мавпа», «Студент – не собака Павлова» (до відомого персонажа С.Жадана це визначення не має ніякого стосунку). Справді, покоління університетських викладачів, безсумнівно, підтвердять мої педагогічні враження: навчити чогось студента – марні мрії. Виступи в цирку його не цікавлять і – більше того – у студентів до цирку видова ідеосинкразія.

Якщо вдається помітити, що студент сам чогось навчився, це найвище щастя для професора, доцента, старшого викладача або асистента. В такій ейфорії дехто навіть схильний приписати собі певні заслуги: мовляв, це я його навчив. Або скромніше: є й моя заслуга в тому, що він (вона) зацікавився (лася) цією проблемою. Але минає трохи часу, робота з іншими (або й з тими самими) студентами витвережує, і знову повертається стійке переконання: «Студент – це річ у собі». Покликання викладача зовсім не в тому, щоб дати йому знання. Схоче – сам візьме. Не схоче -… Втім, про цю перспективу краще не думати.

На початку квітня мені довелося пережити подібне ейфоричне піднесення. Отримавши завдання написати невеликий літературно-критичний нарис про творчість одного з українських письменників чи про якесь літературне, культурне явище, одразу п’ятеро студенток написали розвідки, які «ЛітАкцент» сьогодні починає представляти своїм читачам.

Вважаю це визначною подією нашого літературного і, я б навіть наважився сказати ризиковане «культурного», життя. Адже після 80-90-х років минулого століття у багатьох склалося враження, що «замальовано» всі білі плями в історії нашої культури. Всі твори надруковано. Всіх письменників реабілітовано. Всі явища культури в міру можливостей описано.

Звісно, це не означає, що ми маємо цілісну картину чи, скажімо, можемо тепер навчати дітей у школі правдивої історії злетів і падінь вітчизняної культури. Зі школою – це окреме питання, і воно сьогодні не вирішується в наукових дискусіях, бо всі їх учасники перебувають по один бік барикад, а міністерство освіти на чолі зі своїм міністром – по інший. З одного боку таким чином – наукова думка, з другого – мова наказів, далека від науковості й навіть здорового глузду.

Але ми зараз не про школу. Отже, було завдання написати невеличкий нарис, і воно надихнуло (це я знову про себе – яка ж живуча викладацька пиха!) кількох студенток здійснити невеличке історико-культурне відкриття.

От ми багато сьогодні знаємо про зародки українського модернізму, про ту роль, які відіграли Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олександр Олесь, Микола Вороний у літературі, Лесь Курбас у театрі, Олександр Довженко в кінематографі… І разом з тим у сучасній історії культури й літератури майже відсутні імена Давида Ерліха, Матіяша Лу, Вільми, Барто й багатьох інших членів неформальної групи «київських венериків», що творили співзвучно зі славетним «театром німих». А пересічним читачам їхня роль у становленні модерного художнього мислення в Україні взагалі практично не відома. Хай «венерики» й не йшли шляхами «мейнстріму», а швидше паралельно з ним. Але вони були! Вони творили! Вони виховували читача й глядача!

Атмосфера скандальності, політичної і сексуальної розкутості, що розходилася від них навсебіч, також сприяла прийняттю українською громадою модернізму як нового способу світосприйняття.

Усе це досить переконливо розкрито в нарисах Ольги Савенко, Любові Євенок, Ніни Михайлової, Ельміри Київської та Єлизавети Гречанюк. Молоді дослідниці ніби надихнулися з розкутості героїв, чиї долі досліджували. Їхні тексти також сміливі й вільні, натхненні  й модерні.

Хочеться вірити, що вони надихнуть ще й інших науковців на більш розлогі, доглибні й фундаментальні праці про тих, хто вів нерівну боротьбу з класиками позитивізму за право на власний голос, власне бачення світу. Вони творили історію, а історія їх забула (чи майже забула). Тож нариси студенток-могилянок є ще й актом відновлення справедливості.

Я щасливий, що можу їх представити шановним читачам «ЛітАкценту».
І, повертаючись до проблеми, порушеної на початку цього короткого переднього слова, візьму на себе сміливість… ні, не дати визначення, а лиш додати до наявних своє бачення в світлі досягень молодих науковців, уточнення, так би мовити, новий поворот. Ось воно:

Студент – значно вищий у своєму розвитку за мавпу й собаку Павлова.

Читайте також:
Ольга Савенко. Улюблена пісня Андріаша Лу
Ніна Михайлова. Розхитана мова, розбите серце, зрубане дерево
Ельміра Київська. Останній сон Давида Ерліха