«Мама по скайпу»

kover_3D_Mama
Соціально значущою літературною новинкою цьогорічної весни можна вважати книгу сучасної української прози «Мама по скайпу». Книжка, що майже одночасно вийшла українською та німецькою мовами і яку «Видавництво Старого Лева» представило на книжковому ярмарку в Ляйпцигу, фокусує увагу читачів на дражливій і досі мало висвітленій у сучасній прозі темі наслідків трудової жіночої міграції для покинутих дітей і самих жінок.

Уже стало нормою, що українські жінки-мігрантки, які взяли на себе турботу про свої родини в час тотального безробіття, пожертвувавши домівкою і спілкуванням з дітьми задля їхнього матеріального благополуччя та перспектив, можуть їх чути і бачити часто тільки через скайп або ж по телефону.

Уже звично, що діти, маючи маму, фактично не мають її і перебувають у статусі соціальних сиріт (у Польщі їх називають євросиротами). Обійми, увага та щоденна турбота «конвертуються» в речі, гроші та подарунки від «мами по скайпу». Проте найкоштовніше  – прожиті в родині дні – ані не купиш, ані не надолужиш.

Одинадцять сучасних українських письменників у книзі «Мама по скайпу» показують, що оте вже «звичне» і нібито «норма» насправді таким не є. Кожен автор по-своєму «моделює» в оповіданнях тему зруйнованих родин, загубленого дитинства дітей заробітчан, поневірянь жінок і чоловіків за кордоном.

«Тих людей, яких ми колись покинули, більше нема. Ти не зможеш вклинитися в їхнє життя, бо воно звикло минати без тебе» – говорить словами своєї героїні з оповідання «No paura» (італ. не бійся) письменниця Галина Крук. Її Неля, поїхавши на заробітки, плаче, спостерігаючи за чужими дітьми на майданчику. Рідний син – той не по-дитячому розважливий хлопець, який спілкується з нею через скайп – зовсім інший, ніж маленький хлопчик в її уяві, якого так легко було оборонити і втішити, сховавши в обіймах. Того хлопчика вже нема в реальності,  він залишився тільки на дитячім фото, яке в мами завжди з собою.

Галина Крук і Сергій Гридін, Маріянна Кіяновська і Галина Малик із тонким психологізмом показують, що не лише дитина, а й підліток потребує материнської уваги, доторку й обіймів. Їхні герої або згадують про моменти материнської ніжності, або прагнуть їх. І як найдорожчу коштовність ховають давні мамині фото або ж уникають дивитися на нові, прислані «з далекої Італії», на яких мама вже — чужинка. «Мама є – як день і ніч, ранок і вечір. А весь час думати про маму зазвичай починають тільки тоді, коли мами немає. … тобто вона є – на фотографіях, наче квіти на поштовій листівці. Але ж вони – несправжні…» (Маріянна Кіяновська. Ягоди).

Коли менші діти лише запитують маму про повернення, то старші від’їзд на заробітки можуть трактувати як образу і зраду. Зокрема, в оповіданні Сергія Гридіна «Гроші не пахнуть» 14-річний підліток, дізнавшись про рішення мами, майже не розмовляє з нею до самого від’їзду, і так само – опісля: ні телефоном, ні по скайпу.

Затамована образа може проявлятися і позірною байдужістю, як героя Гридіна, і зухвалим анархізмом, як у героїв оповідання Тані Малярчук «Час дітей». Розваги і бравада її малих шибайголов, маніфестом для яких є Винниченків «Федько-халамидник», із часом за відсутності батьків перетікає в проблеми із законом, і – найстрашніше – у смерть «ватажків банди» в аварії. Тільки приїхавши на похорон із далекої Греції, батьки розуміють, що втратили дітей уже давно й назавжди.

Герої книжки, як і багато наших заробітчан, змирилися з існуванням у розлуці завдяки маленькому значку на комп’ютері, розмовою чи перепискою зі знаками-смайликами у Skype. Але навіть за цим значком може критися таємниця, навіть йому не завжди можна вірити. Зокрема, в оповіданні Наталії Гузєєвої «Невидимка» дівчина вже майже дорослою дізнається, що їй упродовж 8 років писала не рідна мати, а прийомна, щоб дитина не почувалась покинутою та зрадженою.

Втім, кожна мама чи тато, виїхавши за кордон і віртуалізувавшись, із часом психологічно стають невидимками для дітей. Так чи інак, вони втрачають у спілкуванні ту відвертість, що народжується від щоденного буття поруч, і з часом – вплив на  формування особистості своїх дітей, якщо тільки не зможуть об’єднати сім’ю, забравши їх до себе. У цьому контексті пригадується Прохаськове: «Франц зрозумів, що головне у вихованні дітей — якнайбільше бути з ними» («Непрості»).

Маленький хлопчик, герой оповідання Валентина Бердта «Будьте моєю мамою»  віднаходить у скайпі, як він думає, «нову маму». Насправді чужа жінка, до якої у віртуальному спілкуванні прихилилась серцем дитина, фактично, «відкуповується» посилкою з дитячою залізницею.

Сюжет оповідання Оксани Луцишиної «Килим з оленями» увесь побудований на розмові дівчинки-підлітка з мамою по скайпу і водночас на певній недомовленості: перед виходом у нет дівчинка знімає зі стіни килим з оленями, обертає книжки, щоб не видно було корінців, ховає спільне з мамою фото. Здогадуємося, що дівчинка зберігає таємницю, яку мамі не наважується відкрити тато.

Взявши ноутбук, вона мандрує лабіринтами дому, в якому тепер живе, проводячи мамі екскурсію нібито будинком сусідів. Авторка нагнітає відчуття тривоги, описуючи тьмяні кімнати та чужих для дівчинки мешканців дому. Кульмінацією стає емоційний вибух Зоряни: вона розбиває кулю з іграшковим будиночком всередині – подарунок від мами, даючи їй зрозуміти, що новий гарний дім  – розбита в друзки ілюзія, адже їхньої сім’ї вже фактично не існує.

«Скляна сфера розлетілася на друзки, і будиночок стояв тепер у світлі монітора зовсім голий і беззахисний. Був він маленький і не такий то вже, якщо придивитися, гарний: гіпсовий, поганенько пофарбований, із мертвими вікнами і дверима, а уламки скла стирчали довкола нього, мов зуби дракона. Просто будинок, у якому навіть середини немає, бо він зроблений із суцільного шматка гіпсу; задрібний для того, аби там хтось помістився…»

Цей дім у розтрощеній кулі міг би стати символом заробітчанства, будь-чиєї заробітчанської історії. Адже осердя справжнього дому – не цеглини і інтер’єр, а саме його мешканці, родини, пов’язані любов’ю і довірою. Тільки у ньому дитина відчуває опору і захист, тільки його шукає, якщо втратила.

В оповіданні «Наша велика вигадана родина» Оксани Лущевської, яка, навчаючись у Штатах, сама вже кілька років є, по суті, донькою по скайпу, дві дівчинки, в яких мама поїхала «на суницю» до Англії, залишаються цілковито самі й опиняються в інтернаті. Тож молодша сестричка вигадала для них гру – виглядати на автостанції прибулих і шукати собі з-поміж них родину. Старша сестра усвідомлює, наскільки наївні сподівання молодшої, однак не наважується їх урвати, і решті виявляється, що деякі мрії (якщо дуже хотітимеш) таки справдяться. Фактично на цілий збірник це єдине оповідання зі щасливим завершенням.

Натомість оповідання «Славка» Галини Малик своїми трагічними нотами і лаконізмом нагадало новели Стефаника. Її герої стають жертвами обставин, ціла родина знищена через людський осуд та безпідставні звинувачення.

Олександр Гаврош та Наталка Сняданко теж розповідають реалістичні історії про поневіряння заробітчан-нелегалів, про їхнє фізичне й психологічне виснаження, відчуття меншовартості в нових умовах. Оскільки книжка адресована старшокласникам, то саме ці два оповідання – «Степанове щастя» та «Фрау Мюллер не налаштована платити більше», дозволили б їм краще розуміти власних батьків, не залежно від того, близько вони чи далеко, а оповідання Сергія Гридіна «Гроші не пахнуть» – цінувати їхню працю, їхню присутність та турботу. «Проте його банкнота мала досить різкий і гіркуватий запах… Запах самоти, образи і чогось безповоротно втраченого».

Перекладач і співупорядник книги та куратор німецькомовного видання Каті Бруннер зауважує, що тема «мами по скайпу» актуальна не лише для України, а й близька для громадян більшості європейських країн. Вона переконана, що книга в Україні і в Німеччині закличе суспільство до дискусії та зуміє привернути увагу суспільства до проблеми, яку намагаються не помічати. Так само головний редактор Видавництв Старого Лева Мар’яна Савка акцентує на важливості озвучувати для суспільства проблему, оскільки «говорити – значить шукати шляхи її розв’язання».

Отож справді надійшов час шукати шлях, щоб врятувати сім’ї заробітчан, а їх, за офіційною статистикою 2012 року – 86,7 тисяч, водночас за неофіційною – від 2 до 4,5 млн (5—10% населення України). Очевидно, що попри патетичні чи патріотичні заклики  люди,  позбавлені роботи, не маючи нормального житла і хоч дрібки впевненості в майбутньому, шукали і шукатимуть кращої долі в інших краях, залишаючи осиротілими дітей і залишаючись беззахисними юридично і психологічно самі, допоки проблема не буде визнана і зрушена з місця конретними кроками на рівні держави. Так само, як проблема сиріт і неповносправних, невиліковно хворих, безпритульних та узалежнених, які перебуваються на маргінесі суспільного життя.  Сподіваюся, що видавництва та автори також озвучуватимуть ці актуальні та соціально важливі теми, аби незахижені люди не залишалися в нашому суспільстві віртуальними невидимками.