За лаштунками психоаналізу в Україні

Анастасія Пєтушкова
Анастасія Пєтушкова

Чесно кажучи, не так психоаналіз, як його зустріч з українською літературою, або ж навіть купідон, що звів їх разом, є головним персонажем цього нарису. Цим розбишакою виявилася красива й талановита Вілма Балей (дівоче прізвище – Ференці), яку і угорці, і поляки, і українці прагнуть назвати «своїм» феноменом, але насправді заледве хоч якийсь вибір був би справедливим. Уже не кажучи про те, що ця надзвичайна жінка має узагалі єврейське походження. Родина Ференці не зразу облаштувалася в Угорщині, мандруючи Східною Європою і шукаючи найкращих умов для освіти дітей.

Закордонному читачеві Вілма відома передусім як польська дослідниця, адже вже в післявоєнний час, одружившись зі Степаном Балеєм, разом із ним дописувала в провідні польські газети, зокрема «Psychologia Wychowawcza» та була членом Варшавського наукового товариства. Виростаючи на грунті медицини ще за часів навчання у Відні, зацікавлення психоаналізом у молодої Вілми перейшло й у площину культури загалом, зокрема літератури. Імовірно, це посилилося тоді, коли молода Вілма почала відвідувати психоаналітичне товариство Фройда, що й за змістом, і за аудиторією не можна було назвати винятково медичним. Свою відданість літературі, зокрема психоаналітичному методу дослідження (на відміну від чоловіка, що дедалі більше захоплювався питаннями медицини та психології), вона пронесла до кінця життя, що увірвалося 14 червня 1937 як наслідок кількарічної боротьби з раком грудей.

Та хоч ця дивовижна жінка й залишила значний науково-критичний спадок польському психоаналізу та літературознавству, Вілма є також і однією з найпомітніших українських дослідниць початку 20 століття. Але «помітною» вона була не всім: у виданій 1996 року в Харкові «Історії психоаналізу в Україні» про Вілму Балей не згадується, хоча високо оцінений доробок її чоловіка та дослідження близького друга і колеги Моїсея Вульфа. Втім, на неповність та схематичність Харківського видання вказує і Михайло Собуцький (Собуцький Μ. Α.Нові джерела для вивчення історії психоаналізу в Україні// Наукові записки НаУКМА : Теорія та історія культури. – 2005. – Т. 40. – с. 43), тож історія українського психоаналізу, як бачимо, і досі не написана.

Маючи медичну освіту, молода лікарка, й так обізнана у мистецтві, почала глибше вивчення літератури, спершу німецької та австрійської, а коли 1904 року вона вирішила відвідати Львів, то зацікавилася літературою українською. Молода дослідниця намагалася реформувати українську культуру, встановивши міцні зв’язки з найновітнішими європейськими ідеями та підходами. Свої погляди, позначені сильним впливом Фройдової концепції, вона висловила вперше у відомій на той час збірці есеїв “Тлумачення сновидінь української літератури” (1906), вочевидь натхненна останньою книгою психоаналітика. Проте уже в цих есеях виявився і дискусійний стосовно Фройда напрям дослідження Вілми, там же вперше вживається термін «венеризм», яким вона означує примат жіночого начала в лібідо. Наповнивши свою книжку безліччю красивих, але незвичних для української культури критичних метафор, вона «сміливо випила терпку чарку тодішнього канону, поглянувши на літературу крізь прозоре скло» (Ференці В. Тлумачення сновидінь української літератури. – Л.: Українсько-Руська Видавнича Спілка. – 1906). Тоді ж вона стає повноцінною постаттю української критики, дописує у «Жіноче діло», виступає з лекціями на численних зустрічах, тісно товаришує з Казимиром Твардовським. Кілька років з життя Вілми фактично неможливо відтворити. Відомо лише, що вона часто від’їжджає до Європи, намагаючись не втрачати контакти із середовищем свого університетського минулого та Фройдівського кола, відвідує родину. Саме вона, як встановила французька дослідниця Єва Брабан-Жеро, знайомить із Фройдом свого брата Шандора Ференці (Eva Brabant-Gérö.  Histoire du mouvement psychanalytique Hongrois –  Paris, E.H.E.S.S. : 1985). Приїжджаючи до Львова, там вона, найвірогідніше, не затримується, багато подорожує, буває у Москві, Одесі. Однак 1912 року під час короткочасної відвідин маєтку братів Бурлюків Чернянки, вона зустрічає серед футуристів-«гілейців» Андріяша Лу, молодого й талановитого драматурга, що шукав нових способів вираження в мистецтві. Втомившись від академічної нереалізованості (Вілмі кілька разів було відмовлено у викладанні в Львівському університеті), амбітна інтелектуалка підтримує і спонсорує проект нового театру Лу. Разом вони переїжджають до Києва і створюють експериментальний «Театр німих», де Вілма виявила себе  в тому числі і як чудовий драматург, пишучи психоаналітичні п’єси та інтерпретуючи українські драматичні твори в психоаналітичному ключі. Тоді ж, у Києві, вона практикує як лікар-психоаналітик. Серед її пацієнтів, зокрема, був актор трупи «Театру німих» Бартоломей Баскур (Барто). Андріяш Лу у своєму щоденнику згадував, що Барто «був для неї музою, в яку вона вкладала всі свої таланти – медичні, філософські, режисерські, і найбільше – жіночі» (Андріяш Лу. Щоденники в 3 томах. 1901 – 1907. – К.: АСПИД. – 2007. – с. 97). Київ став для Вілми містом-сценою, вона натхненно працювала, легко здобувши авторитет в інтелектуальних колах. Однак після постановки відомої версії «Лісової пісні» 1914 року й успішних гастролей вже 1917-го вона остаточно повертається до Львова, розірвавши всі зв’язки з київським життям. Існує кілька версій, чому ж дослідниця-драматург зробила такий вибір. За однією, вона занадто сильно переживала розрив стосунків та подальшу естетичну конфронтацію з Барто, котрий, хоч і в своєму театрі залишився на загальних засадах символізму, повністю відкидав психоаналітичний компонент драм. За іншою, на гастролях у Львові вона зустріла майбутнього чоловіка Степана Балея, що саме опублікував статтю «З психольогії творчості Шевченка», і пройнялася його високим інтелектом та академічним авторитетом. Але найглибше, звісно, Вілму вразила швидкоплинна, але болюча смерть її друга та творчого партнера Андріяша Лу. Тож після 1917 року психоаналітичний театр припинив своє існування, та й українська література, судячи з усього, стала занадто болісною темою для аналізу в статтях Вілми. У 1921-1922 роках вона, щоправда, викладає в Львівському (таємному) університеті на факультеті медицини, однак аж до самої смерті вона живе переважно у Варшаві й відмовляється давати коментарі щодо театральних експериментів у Києві. Так пропала ідея театру, зникли чудові ненаписані есеї з української літератури, майже стерлася з пам’яті української критики й сама Вілма, що, за словами очевидців, на смертному ложі цитувала фрагмент з «Лісової пісні» , вперше почутий у Чернянці з натхненних уст Лу.