Джуліан Барнз: «Література — це вишукана форма пліток»

Джуліан Барнз. Фото з сайту telegraph.co.uk
Джуліан Барнз. Фото з сайту telegraph.co.uk

Джуліан Барнз — один із найвідоміших нині письменників Британії й цілого світу. Він — володар Премії Сомерсета Моема, Премії Феміна, Шекспірівської Премії та Австрійської державної премії з європейської літератури.  В його доробку понад двадцять книжок, серед яких одинадцять — романи: «Метроленд», «Папуга Флобера», «Історія світу в десяти ½ розділах», «Англія, Англія», «Артур і Джордж». За свій останній роман «Відчуття закінчення» (2011) Барнз, перед тим триразовий  номінант на Букерівську премію, нарешті її отримав. Саме «Відчуття закінчення» незабаром побачить світ у видавництві «Темпора». Перший переклад на українську Джуліана Барнза здійснила Віра Кузнецова.

Барнз — знаний відлюдник, але спеціально для «ЛітАкценту» він погодився на невеличке інтерв’ю. Другу — й не менш цікаву — частину матеріалу займає інтерв’ю Євгенія Стасіневича з перекладачкою Вірою Кузнецовою.

—    Пане Барнз, що спонукає Вас писати? Внутрішня потреба висловитися, наголосити на якихось речах, дослідити якийсь людський стан, дати привід для роздумів чи щось іще?

—    Любов до слова. Любов до історій. Бажання збагнути світ, що мені краще вдається пишучи, ніж оповідаючи. Я не маю конкретного бажання вилити душу, не кажучи вже про те, щоб настановляти читача чи давати моральні поради. Я уявляю, як письменник і читач сидять поряд, можливо, в кав’ярні, спостерігаючи за світом, як письменник бурмоче читачеві «Як гадаєш, який він? Як думаєш, чому вони так поводяться? Я маю припущення про он ту жінку, проте воно може бути хибним — що ти про неї думаєш? — о, до речі, я розповідав тобі, що сталося з тим-ось кілька років тому?» Іншими словами, я уявляю глибоку співучасть між письменником і читачем, безперервну розмову. Література — це вишукана форма пліток.

— Часто Ваші тексти характеризують як постмодерністські. На думку багатьох дослідників, постмодернізм як певна культурна і суспільна парадигма і домінуючий літературний стиль уже завершився. І в цьому контексті здається, що проблематика Вашого останнього роману більше модерністська, аніж постмодерністська. Чи погоджуєтеся Ви з такими тезами?

images—    Мене анітрохи не цікавить, у якій категорії я пишу. Я шукаю свої історії там, де знаходжу їх; деякі мої книжки є гібридами, деякі — «чистою» белетристикою; в деяких змішуються нон-фікшн, спогади й белетристика, в інших використовується історія й історія мистецтва. Потім з’являються критики й чіпляють на мої твори ярлики; я не заперечую, якщо при цьому книжки їм до вподоби. Та якщо відверто, гадаю, в нас вичерпалися потрібні ярлики. Проте, звісно, це правда, що форма має для мене значення — гадаю, навіть більше, ніж для багатьох інших романістів. Але форма й ідея народжуються водночас: це — органічний, а не теоретичний процес. Як сказав Флобер, «Без форми немає ідеї, а без ідеї немає форми».

—    «The Sense of an Ending» — невеликий за обсягом текст, що позиціонується як роман. Після його нагородження Буккерівською премією 2011-го року багато писали й сперечалися про суть роману як такого. Незважаючи на свій лаконізм, він містить таку кількість смислів, якими не завжди можуть похвалилися навіть товсті романи. А чим особисто для Вас є роман у ХХІ столітті? Що таке «роман ХХІ століття» за Джуліаном Барнзом?

—    Я не маю великих ідей щодо Роману, а тим паче — Роману за Джуліаном Барнзом. Кожна книжка, яку я пишу, має конкретні проблеми, форму, виклад, техніку — щоразу це нові проблеми й нові рішення. Я досить добре уявляю, який обсяг матиме книга. З «Відчуттям закінчення» було зрозуміло, що це — роман про те, чого ви не знаєте/не можете знати, як і про те, що ви знаєте/можете знати, й таким чином це вклалося в коротшу форму. Якби я збирався розповісти всю історію (приміром, про всі стосунки між Едріеном і місіс Форд), він був би вдвічі довшим. Та багато моїх читачів казали мені, що дочитавши до кінця, вони поверталися на початок і перечитували роман ще раз — тож я можу стверджувати, що мій роман удвічі більший за кількість сторінок у ньому.

—    Важливою у Вашій книзі є тема «горя з розуму», тема згубності надмірної рефлексії. Іноді наш розум заводить нас у глухий кут, із якого годі знайти вихід. Як Ви гадаєте, це властивість людської природи — ускладнювати життя, і яка тут може бути альтернатива?

—    Сократ сказав, що «недосліджене життя не варте того, щоби бути прожитим». На що Стівен Сондгайм у своєму найкращому мюзиклі «Компанія» відповів: «А непрожите життя не варте того, щоб бути дослідженим». Це — одна з багатьох людських дилем: якщо ти думаєш забагато, то можеш паралізувати дію й емоцію; якщо ж думаєш недостатньо, то стаєш жертвою власних інстинктів. Мені пригадується сцена з комедії Берґмана, коли двоє молодих людей цілуються, тоді перериваються, щоб зробити записи в своїх блокнотах. «Закохані інтелектуали», каже хтось у фільмі. Та наша здатність обмірковувати свої вчинки є однією з речей, які роблять нас людьми, і якщо ми нею нехтуємо, то наражаємося на небезпеку.

—    У романі Ви протиставляєте два характери, два ставлення до життя: «обережність», «сумирність» і «рішучість», «відчайдушність». Як Ви гадаєте, якого типу героя бракує сучасній літературі, зокрема — британській?

—    Навряд чи я знаю відповідь на це питання. Мої власні герої не схильні до крайнощів у своїй поведінці, бо більшість людей не схильні до крайнощів у своїй поведінці (принаймні в Британії). Я також дотримуюся думки Флобера «ні чудовиськ, ні героїв». Мабуть, літературі бракує не певних героїв, а певних письменників. Нам потрібно більше геніїв!

— І останнє питання. Сучасна українська література, з огляду на різні чинники, незначною мірою представлена на світовому книжковому ринку. Чи знаєте Ви щось про неї, а чи про наші сусідські літератури — польську й російську?

—    Так, боюся, що нічого не знаю про сучасну (чи давню) українську літературу. Я навіть не знаю, що з неї перекладено на англійську. Я знаю й люблю російську літературу (я вивчав російську в школі) класичного періоду й знайомий із кількома нещодавніми творами комуністичної доби. Сучасники? Минулого тижня я читав Андрєя Макіна — здається, він досі вважається російським, а не французьким письменником. Польська? Звісно, ми знаємо Мілоша; пригадую, замолоду я читав Анджеєвського. Ближче до сьогоднішнього часу я захоплювався «Мерседес-Бенцом» Павєла Хюле. Та, знову ж, ми великою мірою покладаємося на те, що перекладається.

—    Дякуємо за розмову.

Запитували Євгеній Стасіневич і Віра Кузнєцова. Переклала Віра Кузнєцова.

 

Віра Кузнецова, перекладачка
Віра Кузнецова, перекладачка

Віра Кузнецова, перекладачка: «Я щаслива, що якесь внутрішнє чуття випадково привело мене до Барнза»

— Віро, я знаю про вас одну таємницю: ви не фаховий філолог. Як так сталося, що саме зараз і саме цей роман ви переклали? Скільки тут важив особистий захват від «Відчуття закінчення», скільки, можливо, факт його тріумфу на Букері-2011, а чи щось інше?

—    Так, за фахом я — економіст-міжнародник. Але література завжди була моїм захопленням. Я є, так би мовити, «активним читачем».

З якогось часу я дедалі частіше почала, читаючи англійською, почала запитувати себе: «А як би це звучало українською?» і навпаки. І до моєї звички підкреслювати в книжках цікаві, маловживані чи досі невідомі мені слова, вислови й фрази додалася ще одна: надписувати український чи англійський переклад над оригінальним текстом. Тому після мене читати книжки неможливо: там купа підкреслень, написів і обведень олівцем (посміхається).

Я просто, для себе, захотіла побачити, що може вийти з моєї любові до двох мов. «Відчуття закінчення» — мій перший переклад.

Щодо того, чому саме цей автор і цей текст. Я, як читач, відслідковуючи події в світі літератури, регулярно переглядаю літературні сайти. І ось восени 2012 натрапила на повідомлення про шорт-лист номінантів на Букера. А в кінці, як завжди, зазначено лауреата попереднього року. Я зацікавилася премією, почала читати анотації, уривки рецензій і вирішила розпочати ознайомлення з нею з «найсвіжішого», після Г.Ментел, лауреата. Коли почала читати Барнза, з’явилося бажання перекласти — досі єдиною моєю спробою перекладу було сторінок двадцять «Обличчя панни» Г.Джеймза. Тобто тут зіграла роль премія, і нестримне бажання перекладати, бо почала я перекладати, ще не дочитавши роману до кінця. Захват прийшов пізніше. Перекладаючи, я значно глибше зрозуміла роман, що став насправді для мене як людини дуже важливим. Я щаслива, що якесь внутрішнє чуття випадково привело мене до Барнза й саме в цей період мого життя.

— Які складнощі  й радощі приніс вам процес перекладу «Відчуття закінчення»? Чи важко було відтворити українською концентрованість, навіть сухувату лапідарність стилю цього роману? Як довго ви його перекладали?

—    Звичні радощі, коли вдається дібрати влучне й точне слово чи фразу і переживання, коли щось одразу не вдається. В голові безліч варіантів: а може, так? чи краще так? Як на мене, ця гра в слова, постійний пошук, навіть коли ніби вже знайшов потрібне слово, — і є найбільшою радістю в перекладі художньої літератури, де є поле для уяви й при цьому чіткі слова й інтонації автора.

Щодо складності передачі стилю автора. Барнз не вправлявся в пишномовності. І це, як на мене, велика перевага тексту. Гадаю, це взагалі властиво йому як людині. Лаконічність, поєднана з точністю й конкретикою у висловленні думок. Перекладаючи, аж захотілося почути голос Барнза. Думала: а якби він говорив це українською, як би це звучало? Потрібно було передати виразний, доволі жорсткий чоловічий голос, і в значній частині книжки — голос хлопця-підлітка. Зробити це так, щоб не пом’якшити й не спотворити його жіночим голосом перекладача. От у цьому була, напевно, найбільша складність для мене. А перекладала я близько півтора місяця.

— Про переваги перекладачів-філологів над перекладачами-не філологами говорити нудно й нецікаво. А от що, на вашу думку, належить до переваг нефахових «драгоманів», людей з очевидним чуттям мови, проте без спеціального диплому? Чим така людина може бути цінною для перекладу художньої літератури?  

—    Нефахового перекладача відрізняє від фахового, власне, те саме, що й звичайного читача від літературознавця. Спосіб сприйняття тексту.

Колись одна моя знайома — тоді студентка кінознавчого факультету — на моє питання, чи сподобався їй фільм, мовила: «Для мене — для нас — не існує питання «Чи сподобався фільм?». Тобто знавці одразу шукають, які в ньому використані художні засоби, прийоми, починають аналізувати, порівнювати, розбирати по частинах і т.д. Тобто ти ніби одразу бачиш твір наскрізь. Бачиш форму, та через надмірне зосередження на ній, можеш втратити зміст. Емоційне сприйняття відходить на другий план або його взагалі немає. Із питань «що?» і «як?» перемагає останнє. Ти одразу думаєш як це зроблено, як це сказано. А іноді треба просто зрозуміти що сказано. Так відбувається, бо ти, як фахівець, вже інакше не можеш, так вже налаштоване твоє мислення. Безперечно, теоретична підготовка необхідна, аби достеменно передавати зміст сказаного однією мовою засобами іншої. Та емоційне сприйняття завжди має залишатися. Бо воно є ключем до передання месиджу, передання голосу автора. Для перекладу художніх текстів це надважливо. Чесно кажучи, я не знаю, чи захотіла б так сильно перекладати, якби мала фахову освіту. Можливо, я б не мала оцього азарту, бажання пізнати смак перекладу саме в процесі перекладу, а не засвоєння його теоретичних аспектів. Знання того, як слід перекладати, не конче робить тебе добрим перекладачем. Важливо, розуміючи лінгвістичні аспекти тексту, на рівні сприйняття залишатися звичайним читачем.

    Чи є вже у вас якісь авторитети серед українських перекладачів? Що з останнього прочитаного вами в рубриці «перекладено українською» вразило добротністю проробленої роботи, майстерністю виконання, так би мовити?

—    Подобаються переклади Сергія Борщевського. Зокрема, «Родини Паскуаля Дуарте» й «Вулика» Каміло Хосе Сели. Маємо, як на мене, гідні переклади зі скандинавських мов, зокрема — роботи Наталії Іваничук і Галини Кирпи. Останніми прочитаними мною їхніми перекладами були «Коло смерті» К.Тведта і «Верхи на крадених конях» П.Петтерсона відповідно. Із англомовних, добрий переклад «Хижі» В.П.Янґа зробив Олександр Лавриненко. Дуже хочу нарешті добратися до перекладів Петра Таращука й Леоніда Кононовича.

—    Які ваші подальші творчі плани в царині перекладу? Чи пов’язані вони з сучасною британською літературою загалом і Джуліаном Барнзом зокрема? Якщо змоделювати таку ідеальну ситуацію: вам дають право перекласти будь-який сучасний (британський) текст, що вам до смаку — що б це могло бути?

—    Наразі я перекладаю нехудожній текст, таку собі розвідку британського журналіста про сучасну Росію. Такі книжки виробляють навички перекладу. Проте, безперечно, художні перекладати цікавіше. Більше простору для уяви, до них можна більш творчо підійти. Що далі — поки що не знаю. Якщо говорити про британську літературу, то я б радо переклала ще щось із Барнза. Настільки я захоплена «Відчуттям закінчення». Саме прочитавши й переклавши цю річ, я зрозуміла сенс поняття «майстер слова». Коли ти в 160 сторінок, прості слова, таку «невигадливу обгортку» вкладаєш стільки сенсів, правдивості й відвертості, нерідко — жорстких, що текст неможливо забути. Жодного зайвого слова, і кожне — влучне. Просто геніально.

Також хотілося би перекласти щось із англомовної ірландської літератури. Наприклад, Себастьяна Барі — теж, до речі, кількаразового номінанта Букера. Вражена нещодавно перекладеними «Назви пустку матір’ю» Л.Карсона й «Людьми з веснянками» Г.Гамільтона. Обидві — автобіографічні. Як на мене, ірландська література близька українському читачеві.

Мене цікавить психологічна проза. Почала звертати увагу на американську. Зокрема, за рецензіями й уривками, зацікавив роман Джамайки Кінкейд «See Now Then». Монолог заміжньої жінки в стилі «потоку свідомості».

І дуже хотіла би перекладати підліткову літературу. Категорії: друга половина підліткового віку (16-19) і молодіжна (young adult). Ця ніша на українському ринку порожня. Водночас це література для чи не найважливішої й водночас найвразливішої категорії читачів. А ми не маємо такої літератури ні власної, ані перекладної. Справжньої, чесної, відвертої. Таке враження, ніби людина з дитинства одразу переходить у дорослість. Боїмося, соромимося, не вміємо говорити з підлітками. Єдиним письменником, який переймався цією категорією читачів, був Юрій Покальчук. Писав про їхні проблеми й переживання. Не заплющуючи очей. Про них і для них. Відверто, але водночас делікатно й мудро. Решта їх ігнорує. Тому переглядаю лауреатів Moonbeam Awards, National Book Awards та інших премій у цих категоріях.

Запитував Євген Стасіневич

Читайте також:

Євген Стасіневич «Барнс. Джуліан Барнс»