Путівник для молодого графомана

Антон Санченко. Самовчитель графомана – К.: Санченко: Елекрокнига, 2012
Антон Санченко. Самовчитель графомана – К.: Санченко: Елекрокнига, 2012

Як написати свою першу книжку? Як її видати? А може, я — бездарність, якщо мене не видають? Напевно, ці та схожі запитання терзали не одного початкуючого автора і комусь навіть спало на думку пошукати якихось порад у книжках.

Здається, є три основні типи книжок, що можуть допомогти молодому автору (або не молодому, а просто новачкові). Найпершим є тексти улюблених авторів, зокрема сучасних, адже жанри та мова з часом змінюються і це можна відслідковувати. Другий різновид таких корисних книг – це біографії відомих письменників, у яких можна прочитати, за яких обставин почав писати той чи інший автор, що їв на сніданок і як це впливало на творчість та, зрештою, як він помер, і чи дійсно його смерть була пов’язана з літературою. Чужий приклад не тільки надихає, а й застерігає. Звісно, біографій українських письменників існує не так багато, як того хотілося б, але є щасливі випадки, також можна читати біографії неукраїнських, але відомих зарубіжних авторів.

Також письменнику можуть допомогти книжки, спеціально для нього написані. Їхні автори – більш чи менш знані прозаїки, поети, драматурги або кіносценаристи, які дають конкретні поради щодо створення свого тексту та його публікації. Цей різновид книжок у нас також присутній. Варто згадати хоча б «Як писати вірші (Практичні поради для початку)» Валер’яна Поліщука (чомусь дуже подібна ця книга до «Как делать стихи» Володимира Маяковського), книжку Бориса Якубського «Наука віршування», «Природу новели» Григорія Майфета, а також книгу Майка Йогансена «Як будується оповідання». Названі тут книги видані в 1920-х роках, хоча, звісно, в цьому прошарку літератури є і старші — приміром хрестоматійний текст «Із секретів поетичної творчості» Івана Франка. Із сучасними книжками, які би розкривали професійні секрети, а отже, були гарантією подальшої тяглості традиції, в нас проблема. Зовсім інакша ситуація з цим, наприклад, у книжковому бізнесі Сполучених Штатів: американська культура підкреслено зорієнтована на передавання практичного досвіду.

Заповнити лакуну в цьому секторі українських книжок взявся знаний український письменник-мариністАнтон Санченко, випустивши у видавництві «Електрокнига» «Самовчитель графомана». Треба одразу зауважити, що автор знімає всі негативні конотації зі слова «графоман» і називає так на початку книги «лише людину, яка отримує задоволення від письма», а наприкінці «Самовчителя» підкреслює, що після виходу першої книги наш герой «нарешті здобув безсумнівне право називатися не графоманом, але автором».

У своїй новій книзі Санченко вибудовує образ початківця, який для самоствердження чіпляється до друзів, родичів, а потім і до живих класиків, який не вступає в Спілку письменників України, але також розсилає твори до журналів, публікується в мережі та врешті видає омріяну першу книжку власним коштом і невеличким тиражем.

Книга Санченка складається переважно з рекомендацій, як не треба робити, і в цьому криється улюблений у педагогів індивідуальний підхід до кожного автора, який сам собі прокладе правильний маршрут. Санченко виступає педагогом, але не суворим і високочолим, а м’яким і жартівливим. До речі, його рекомендації зовсім не стосуються творчого процесу, а тільки літературного менеджменту.

Читач проходить разом з автором «Самовчителя графомана» шлях від оцінки тексту іншими людьми, через публікацію в інтертеті, в літературних журналах, до видання власної книжки. Автор дозволяє кожному вирішити, чи потрібні літературні гуртки і спілки, інтернет-сайти, літературні конкурси, а на сумніви молодого автора дає загалом оптимістичні рецепти.

Є в книжці й мотивоване відхилення від теми просування свого твору – це деякі рекомендації щодо мови. На цьому ґрунті можна провести паралель із книжкою Майка Йогансена «Як будується оповідання», який критикує підручник мовознавця Олени Курило, назву якого хоч і не називає, але очевидно ідеться про «Уваги до сучасної української літературної мови».  Йогансен пише: «От якщо читач почуває, що ви не вмієте висловити того, що хочете, то значить «мова» ваша погана, хоча б і була вона складена на 100 % за Курилихою». Йогансена обурює те, що підручник «приміром, пробує обкарнати українську мову, викидаючи релятивні займенники «який» та «котрий»». Письменник вважає, що сам «заголовок: «сучасної літературної» уже попсував мову багатьом молодим прозаїкам і псує ще й далі». «Запам’ятайте, що це підручник для бухгалтерів, а не для письменників», – підсумовує він.

Якщо Йогансен радить читати словники, до того ж бажано робити це із цікавістю, то Санченко пише про те, що словники не врятують у нашій двомовній ситуації. Автор «Самовчителя графомана» відкриває свій «секрет полішинеля»: «Мова, якою ви пишете і розмовляєте – не російська. Тобто, російська, можливо навіть грамотна російська, як австралійська англійська, чи індійська англійська, а в когось навіть – грамотний піджін інґліш. Бо мови розвиваються за своїми законами». І пояснивши відмінність на прикладах, письменник говорить, що «багато що може виправити інтенсивне читання російських книжок», але, по-перше, «писати з написаного, то перший крок до епігонства в усьому», а мовна вторинність буде відчуватися, по-друге, словники також не врятують, бо «мова художніх творів обганяє мову, зафіксовану словниками, десь на десять років», оскільки слова потрапляють до словкників саме з художньої літератури. Так поступово Санченко підводить до того, що не автори вибирають мову, а мова обирає авторів.

Ніби між іншим, пишучи «Самовчитель графомана», письменник пише коротку історію українських літературних сайтів, зокрема згадує різноманітні мережеві містифікації, позитивний досвід братів Капранових із інтернет-сайтом «Гоголівська академія», де в запалі дискусії народилося перше оповідання «Нарисів бурси» Санченка, та щедро пересипає свій текст хрестоматійними та новітніми бувальщинами (плітками?) про українських письменників.

Багато місця письменник відводить власній морській і мариністичній біографії: «Усі охоче діляться історіями успіху. І мало хто ризикує розповідати про історії невдач», – ідеться в антотації. І ця автобіографічність неодмінно межує із самоіронією, гумором, що, як відомо, продовжує життя кожного тексту. Текст має всі шанси стати розтягнутим на цитати, наприклад Санченко пише: «Закріпив би за кожним графоманом право бути надрукованим державним коштом безпосередньо в Конституції… щоб не псувати соціум».

Часом автора «заносить» і він відходить трохи задалеко від теми «Самовчителя». Приміром, дещо дивно виглядає оповідть про те, що «колумніст «Газети по-українськи» Андрій Бондар зранку 19 січня просто не може працювати», поки в мережі не викладуть світлини з йорданівських голих занурень Капранових в ополонку.

Зашкодила книжці відсутність редактора, або некомпетентність зазначеного у вихідних даних книги редактора на ім’я Microsoft World, якому, як відомо, довіряти не можна. Через те зустрічаються русизми та стилістичні помилки. Хоча і тут автор послідовний, хоча би тому, що пише: «Мене трохи напружує іноді, коли мої такі кострубаті і такі недосконалі, але живі тексти, потрапляють до рук редакторові-пуристові, який позбавляє їх життєздатності, а іноді й елементарної зрозумілості сучасному читачеві, за лічені хвилини, суворо за словником Грінченка». Але своїм графоманам письменник таки рекомендує  звертатися до редакторів. Мабуть, сам автор «Самовчителя» ще не знайшов для себе ідеального редактора.

Загалом книжка має розважальний тон, читається легко, має кишеньковий формат (на відміну від електронного видання, малюнки в ній чорно-білі). Кожен розділ завершується домашнім завданням то практичного, то гумористичного характеру.

Коротко кажучи, «Самовчитель графомана» – це путівник незнаними землями, а може краще – морями, українського літературного процесу, який допомагає обійти підводні камені, тобто значно зекономити час просування до мети – першої книжки. Це по-перше. А по-друге, це – своєрідна творча автобіографія сучасного українського письменника-мариніста.

Любов Якимчук народилася 1985 року на Луганщині. Закінчила факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Магістрантка програми «Теорія, історія літератури і компаративістика»Києво-Могилянської академії. 2008-2010 - ведуча програм Національної радіокомпанії України (канал «Культура»), авторка передачі «Літературна кав’ярня». 2010 р. – стипендіатка програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia». За книгу „ , як МОДА” отримала три відзнаки: диплом І ступеня Літературної премії ім. Богдана-Ігоря Антонича „Привітання життя” (2008) та Літературну премію ім. Василя Симоненка (2010), а також лауреатство літературного конкурсу „Ноосфера” (2008). Лауреат Всеукраїнського конкурсу радіоп’єс «Відродимо забутий жанр» (за трагедію «Міміка», 2010), лауреат Літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» (2008) та лауреат Всеукраїнського конкурсу читаної поезії „Молоде вино” (2007). Співавторка проектів відеопоезії та аудіопоезії. Літературознавчі статті та рецензії друкувалися в журналі «Сучасність», «Дніпро», на «ЛітАкценті», «Буквоїді» та в ін. виданнях. Поетичні тексти перекладалися польською, івритом та французькою мовами.