Ріки&кристали&гуманісти&метафізики &поп-культура&солодкоїжки

imagesНаприкінці кожного року і на початку наступного в літературному житті, як і поза ним, настає пора підбиття підсумків. Літературні сайти нагадують про найважливіші літературні події та явища, журі літературних конкурсів визначають і нагороджують переможців, користувачі «Фейсбуку» теж вибирають найкращу книжку і т.д. Не треба бути глибоким аналітиком, щоб помітити, що переважно в таких змаганнях мова іде про прозу, а найбільш коронованим жанром є роман. Наприклад, на конкурс «Книга року Бі-Бі-Сі» можуть претендувати тільки прозові книжки, а книжки оповідань засадничо розцінюються журі як меншовартісні. Принаймні такий висновок можна зробити з коментаря організатора Конкурсу Світлани Пиркало на її сторінці у «Фейсбуці»: «Я від нього [від Ярослава Мельника, книжка якого брала участь у конкурсі і була в короткому списку. – І.К.] прозріла. Але Мельник — збірка оповідань, невеличка повість, яку він називає романом. Все-таки хочеться від нього дочекатися масштабнішого твору». Стосовно поетів, то вони в Україні отримують або якісь незначні премії (премія Павла Тичини, премія Василя Симоненка, премія Вадима Коваля), котрі, крім мізерної фінансової допомоги, нічого не дають, або ж найбільшу державну нагороду, яку може отримати літератор, – Шевченківську премію. Поетичні конкурси в нас існують фактично тільки для молоді («Смолоскип», «Гранослов», конкурс Богдана-Ігоря Антонича «Привітання життя» тощо). Немає конкурсу на найкращу поетичну збірку чи найкращий вірш року, а про конкурси на найбільш новаторські твори навіть говорити ніяково. Щоправда, є підномінація «Сучасна поезія, афористика» у рейтинзі «Книжка року», час від часу поетичні книжки перемагають у загальних літературних конкурсах (напр., у конкурсі «ЛітАкцент року»; починаючи з цього року, у ньому для поезії передбачено окрему номінацію).

Мене завжди поезія цікавила не менше, ніж проза. Проза – це насамперед історія, те, про що, питання літературних параметрів (як) у ній друго- чи третьорядне. Натомість поезія це насамперед як, тому вона має в собі більше літературності. У цій статті я спробую зробити огляд поетичних книжкових новинок 2012 року. Звичайно, охопити весь масив видань неможливо, та принаймні на якісь найпомітніші книжки цього жанру збираюся відреагувати.

Часто можна почути: читачів поезії мало, видавати поетичні книжки комерційно невигідно. Харьковське издательство «Фолио» спростувало цю тезу: сім книжок одного автора – за один рік! (Принаймні стільки позицій з’явилося у фондах Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника в 2012 році.) Хочете знати, хто в Україні найбільш затребуваний поет? Марина Цвєтаєва!.. Ну але про цей прорив в історії вітчизняного книговидання поезії якось іншим разом, а наразі перейдімо до тих менш затребуваних, сумарний наклад яких навряд чи й дотягне до загального накладу фоліовських видань Цвєтаєвої.
…………….
Перша категорія – збірки класиків: Ліни Костенко й Андрія Содомори, а також поетів середнього віку: Олега Лишеги, Василя Слапчука, Віталія Бориспольця. В основі цих збірок уже відомі, раніше публіковані тексти. Конкретніше, у випадку з Ліною Костенко та В. Слапчуком це книжки вибраного, збірки А. Содомори та В. Бориспольця укомплектовані і з нових, і з уже публікованих текстів, книжка О. Лишеги теж містить тексти і публіковані, і ні, але її особливість в тому, що вона становить найповніше на сьогодні зібрання його поезій. Для читачів, які знайомі з творчістю цих поетів, жодна з їхніх минулорічних збірок не стане відкриттям, оскільки недруковані раніше тексти кожного з письменників виконані у тій стилістиці, яка є домінантною для того чи того автора. Читачі «ЛітАкценту», очевидно, якраз такими і є, а тому я огляну ці п’ять видань досить побіжно, натомість трохи більше уваги присвячу молодшим поетам.

Ліна Костенко та Андрій Содомора, як і пасує класикам, пишуть розважливо й гарно. Форма – класична, світогляд – гуманістичний, зміст – ясний, рими – добре припасовані, точні. Комар носа не підточить.

Ліна Костенко. Триста поезій. — Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012

Ліна Костенко. Триста поезій. — Київ: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012

«Триста поезій» Ліни Костенко – «найповніше вибране поетеси за часів Незалежності» (цитую анотацію), куди ввійшли твори різних періодів творчості і різних жанрів. Тут і рання творчість, яку літературознавці називають неоромантичною, – доволі особистісна, інтимна, емоційна, – і твори «зрілої» Ліни Василівни, в яких на передній план виходить суспільне й етичне. Властиво, в цьому акценті на почутті колективної відповідальності та в класицистичній ясності думки, на мій погляд, і криється причина популярності такої поезії. В читацькій свідомості сформувався образ Ліни Костенко як морального авторитета, людини з кришталевою совістю, поета від Бога, речника Істини. Хоча насправді ми не так багато знаємо про життєві випробування поетки, більше спираємося на самі вірші, на присутній у них образ ліричної героїні, який ототожнюємо з самою авторкою. Може, не зайвим буде нагадати кілька фраз: «я свій вік одробила по-людськи», «я не покладаю рук», «Нехай тендітні пальці етики / торкнуть вам серце і вуста», «Поет не буде ширмою для вбивць», «душа скарби прадавні стереже», «маю тільки небо над собою, / маю тільки душу при собі». Можна навести ще низку цитат, із яких видно, що авторка усвідомлює себе місіонером, проповідником, медіумом, покликаним передати власному народові певні послання. Народ, якщо вірити Ліні Костенко, не прислухається до її етичних імперативів («Де ж мого слова хоч би хоч луна?»), а проте книжки її купує.

Андрій Содомора. Пригорща хвилин. — Львів: Срібне слово, 2012

Андрій Содомора. Пригорща хвилин. — Львів: Срібне слово, 2012

Андрій Содомора теж належить до, умовно кажучи, неокласиків в сучасній поезії, але його письмо не заряджене таким пафосом, як частина текстів Ліни Василівни, а тому його читацька аудиторія вужча. У збірці Содомори «Пригорща хвилин» переважає пейзажна лірика з філософічними розмислами про людське життя, його проминальність і неповторність. У частині творів описується львівські реалії, зокрема скульптурні та архітектурні; раніше ці вірші вже друкувалися в книжці «Наодинці зі Львовом». Читання такої поезії облагороднює, хоча й може викликати відчуття деякої монотонності. Час від часу в збірці трапляються і певні несподіванки – як-от поетизація технічних реалій (вірш «Курсор»; щоправда в звичному історичному ракурсі) чи полеміка з найавторитетнішим для Андрія Олександровича поетичним світилом, самим Горацієм:
Предметом володій – тоді пиши,
тоді – й слова наспіють…
А що коли предметом – стан душі,
то хто ким володіє?
Це дуже влучна постановка питання, одна з перлин афористичної мудрості поета, проте розуміти її можна по-різному: сюрреаліст зрозумів би її по-своєму, а класицист розуміє по-своєму.

Олег Лишега. Великий міст. — Львів: Піраміда, 2012

Олег Лишега. Великий міст. — Львів: Піраміда, 2012

А Олег Лишега, який цього року нарешті отримав літературну відзнаку і в Україні («ЛітАкцент року», за збірку «Великий міст»; ця книжка також перемогла в опитуванні експертів «Української літературної газети»), напевно, мав би свою думку щодо того. Можливо, він би сказав, що тут справа ще й у руці. Як пише Іван Дзюба (раніше, здається, вже звертав на це увагу Вадим Трінчій), «рука у віршах Лишеги … це часом ніби окремий суб’єкт дії, і діє вона не так у згоді з ним самим, як у згоді  з природою, вона пізнає її і вчиться в неї». Словом, ви зрозуміли – я хочу сказати, що Лишега не любить абстрактних розмірковувань, його поетичний світ тримається на конкретиці, передовсім на світі природи. Інтелектуалізм, гуманізм, моралізаторство, соціальні проблеми, точні рими та інші художні прийоми і засоби – все це для Лишеги штучне і непоетичне. Поетичним є те, що необроблене, невідполіроване, а тому його метафори переважно мають вигляд звичайних фраз, а вірші загалом дуже близькі до прози.

Візьмім, наприклад, вірш «Дуб». Він складається з двох строф. У перших рядках ідеться про дуба, про життя, яке вирує у ньому, тоді про те, що падає з нього на землю, далі про рух попід дубом, про людей, що проходять вранці попід ним на працю, потім про асоціативно пов’язаних з  працею річку і бджолу, і завершується перша строфа бджолою, котра “так поспішала на свою зміну, / Що від недосипання (а може, з голоду) впала у річку”. Друга строфа описує події другої половини дня. В обід сонце встає над дубом, і він утворює таку тінь, що ховає під собою лоша і навіть річку. Сонце в зеніті означує якусь стагнацію, натомість вечір – пора оживання. Під вечір і лоша, і річка побіжать собі далі, і ті, хто вранці проходили під дубом на роботу, повернуться назад, і повечеряють птахи на гілках дерева. Останнє речення, – як на Лишегу, надзвичайно метафоричне:
В темному, пухкому небі
Леміші з грубого цупкого листя
Вилискуючи металево, прогрібають глибокі борозни,
Привалюючи скибами небо
Із заснулими на льоту птахами –
Падають у ту дрімучу ріллю стрімголов,
Розчепіривши жадібно крила,
В нічний збурений хаос.. –
Додому!..

Як і наприкінці першої строфи, наприкінці другої маємо образ падіння; причому падіння вві сні: тільки що в другому випадку не вниз, а вгору, у ріллю неба (Лишега, звичайно, уникає цієї нетипової для розмовного мовлення форми метафоризації, даючи розгорнутий образ). Чому Лишега все-таки вирішив завершити свій вірш поетично? Може, це пов’язано з поверненням «додому», тобто до лісу, до того ж лісу нічного? Образ чи міфологема дому несе в собі надзвичайно потужну енергію, а коли ж цей образ накласти на образи лісу та ночі, кожен з яких втілює ірраціональне, то виходить щось вибухове.

Якщо вірші Лишеги можна порівняти з ріками, де світ тече, змінюється, то вірші Віталія Бориспольця – це самі поетичні кристали. Борисполець у нашій поезії неперевершений майстер поетичної мініатюри, часом афористичної (цикл «Тлумачний словник», що час від часу поповнюється новими «статтями», а також деякі тексти з-поза «словника»), часом побудованої на градації чи контрасті, а часом і без цих засобів. Якщо Лишезі для досягнення поетичного ефекту треба кілька сторінок, то Бориспольцеві цілком вистачить сірникової коробки. Борисполець не ставить собі за мету описувати життя в його повноті, у деталях, він уникає конкретики, натомість займається пошуком поетичних формул, в яких часто фіксує якийсь, з дозволу сказати, діалектичний погляд на речі:
Пішов по щастя
дійшов краю
опинився у собі
перевів подих
розвернувся
пішов по щастя
Рабство –
це стан душі
який багатьом допоміг
стати заможними і самодостатніми
а декому навіть щасливим
Одна з сильних сторін такої поезії – парадоксальність, – виражена, наприклад, в такому вірші:
Усе життя
крокуючи по колу
примудряємось наштовхуватись
на гострі кути

В контексті балакучої української поезії тексти Бориспольця – справжні перлини, в контексті творчості самого Бориспольця можна помітити деяку повторюваність мотивів його поезій. Чимало віршів, скажімо, апелюють до образу мрій/надій/сподівань («Мріємо навчитися літати…», «Це лише сон…», «Наївність…», «Плетена колиска у саду…», «Вдихаю їдкий туман буденності…», «Каміння ожило…»). Доволі прогнозованим у Бориспольцевих текстах є мотив людської слабкості. Крім сотні нових текстів, у минулорічній книжці «Одкровення» передруковано майже стільки ж вибраних творів з попередніх збірок автора та його містерію «Небо у прірві», що попереднього разу була опублікована з технічним браком.

Василь Слапчук. Вибрані поезії. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Василь Слапчук. Вибрані поезії. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Епізодично Василь Слапчук розвиває ту ж традицію, в якій працює Борисполець, та в цілому Слапчук значно різноманітніший в жанрово-стильовому і проблемно-тематичному планах. (Детальніше про його еволюцію я вже писав у статті «Ровери та деталі»). Минулого року у серії «Бібліотека Шевченківського комітету» побачив світ том Слапчукових «Вибраних поезій», куди ввійшли добірки з усіх збірок лауреата Шевченківської премії 2003 року; не включено до видання лише поезій прозою. Як і Бориспольцеві «Одкровення», Слапчукове вибране простіше знайти в бібліотеках, ніж у книгарнях, оскільки як і одна, так і друга книжки видані за програмою «Українська книга». Дивно, що видавництво «Ярославів Вал», котре отримало з державного бюджету понад 77 гривень на кожен примірник «Вибраних поезій», видало книжку на папері, гіршому, ніж той, що у збірці Горлача «Знак розбитого ярма».

З-поміж нових збірок найбільше сподівань покладалося на книжку Жадана. ЗМІ розпалювали інтерес до неї ще до того, як «Вогнепальні й ножові» з’явилися на полицях книгарень. Більшість віршів першого у збірці циклу «Опій» справляють неабияке враження. Лейтмотив цієї частини збірки – вплетення нитки євангельської історії в канву криміналізованої сучасності. Подобається комусь такий мікс чи ні, та байдужим це не залишає. Формальний бік поезій циклу бездоганний. Переважно Жадан практикує тонічний вірш, в якому рими неточні, але багаті, свіжі: «без кітеля» / «Хрестителя»; «віршами» / «вішати». Один з найкращих творів – фантастична балада (без євангельської підкладки), в якій ліричний суб’єкт везе в пакеті голову кримінального авторитета («чорного хіміка з Лозової») і розмовляє з нею; цей вірш раніше друкувався в антології «Метаморфози».

Сергій Жадан. Вогнепальні й ножові. — Харків: КСД, 2012

Сергій Жадан. Вогнепальні й ножові. — Харків: КСД, 2012

Проте втриматися на хвилі такого поетичного драйву впродовж усієї книжки Жаданові не вдалося. Два наступні розділи слабші, а четвертий і п’ятий, на мій погляд, просто зайві. П’ятий, «Коментарі», очевидно, мав би роз’яснювати певні речі, що стосуються попередніх розділів і книжки загалом. «…Вся кримінальна хроніка … формується за рахунок любовних переживань та освідчень, вся вона спричинена … пристрастю і зрадами, будь-яке вбивство інкасатора обов’язково зумовлене любовною втомою і задумане в ліжку». З такого пояснення стає зрозуміло, чому Жадан поєднав у цій книжці кримінальні сюжети з любовною лірикою, але чи не є той коментар надто однозначним, таким, що випливає з будови книжки, але не зі справжнього стану речей? Що ближче до кінця збірки, то виразнішим стає Жаданове надуживання прийомом каталогізації – перераховуванням речей, що не вносить сенсу, а навпаки – замулює його. І тут теж письменник своїм коментарем пропонує читачеві виправдання: «Поезія – це і є великий каталог речей, без яких життя персонажів, побут головних героїв видаються незручними й неправдоподібними». Не знаю, можливо, щодо побуту тут все правильно, але щодо життя – навряд чи. Нагромадження речей заступає життя, а бажання писати, схоже, переважає знання і досвід. Можна тішитися, що збірка «Вогнепальні й ножові» вийшла накладом десять тисяч примірників, але якість текстів у ній справляє двояке враження. Видавництво «Клуб сімейного дозвілля» навряд чи має якусь програму видання поетичних збірок – у випадку з Жаданом зіграла роль популярність автора. І в перемозі збірки у відповідній підномінації рейтингу «Книжка року 2013» цей фактор, мабуть, теж був не маловажним.

На жаль, зараз, коли поетична серія «Зона Овідія» залишилася поза потужним видавництвом, внаслідок чого її нові збірки важко знайти на полицях книгарень та в бібліотеках (я так і не знайшов у Львові минулорічних видань із цієї серії), в Україні фактично нема видавництва, яке б систематично видавало сучасну українську поезію. Тернопільський «Крок» хоча й зорієнтований на поезію, та в національному масштабі його не помітно: тут видається переважно місцева молодь, і ці книжечки до книгарень майже не потрапляють. Останніми роками, коли набрав розгону фестиваль «Meridian Czernowitz», в його рамках стали виходити поетичні збірки. У 2012-му їх з’явилося відразу чотири: «Сорок баксів плюс чайові» Андрія Любки, «Добрі пісні про поганих дівчат» Дмитра Лазуткіна, «Внутрішній джихад» Григорія Семенчука і «Адам» Остапа Сливинського. З добору авторів та текстів неважко зробити висновок, що «Meridian Czernowitz» орієнтується в основному на молодих, модних авторів, які пишуть поп-поезію, поезію, розраховану на сприймання на слух. Логічно, що тексти Семенчука, Лазуткіна і Любки так чи інакше звучать зі сцени під музичний супровід і заводять читачів. Це письмо середньої руки, у ньому не видно, щоб автори ставили перед собою якісь особливі поетичні завдання. Багато інфантильності й експресії, найбільш вивчені ділянки життя – стосунки з жінками, дівчатками та стимулюючими речовинами.

Григорій Семенчук. Внутрішній джихад. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Григорій Семенчук. Внутрішній джихад. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Звичайно, у кожного з цих авторів є якісь свої особливості. Почнімо з наймолодшого, Семенчука. Координатор Літературного фестивалю на Форумі видавців, не раз приходив в «Кабінет» на наші з Небораком і Кучерявим обговорення книжок поза очі, тож хіба можу я тут бути об’єктивним? Мені хочеться сказати: дивіться, він уміє легко заримувати якусь історію (хай не надто цікаві ті його сюжети, але все-таки це ж не кожен поет уміє). Дивіться, кажу я, як сміливо він зачіпається з соціально-політичними явищами. Він пише про серйозні речі: про джихад і талібан, про Сараєво і любов, про Донбас і чай. Звичайно, я за те, щоб його вірші про Україну, «розхристану, голу і п’яну», про Донбас, засіяний гідропоном, ввести до навчальних програм інститутів внутрішніх справ і подібних закладів, що перебувають у відомстві силових структур. Я навіть знайшов виправдання для поважної кількості верлібрів у цій книжці, і я кажу: кожен читач Семенчука має право на перекур, і для того, власне, верлібри у цій книжці і є – не для того, щоб їх читати, а щоб перекурити в той час, який ви могли б потратити на читання. «Мені завжди є що сказати і написати», – каже поет, а чи вдасться вам прослухати і прочитати те все, цього я не знаю.

Дмитро Лазуткін. Добрі пісні про поганих дівчат. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Дмитро Лазуткін. Добрі пісні про поганих дівчат. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

На відміну від юного, в кращих своїх віршах схильного до наративності Семенчука, автор вже п’ятої чи шостої збірки Дмитро Лазуткін залишається «чистим ліриком» – імпресіоністичним, гармонійним, мелодійним (не буде помилкою написати і через «и», від прикметника «милий»). Значна частина його текстів вже самі по собі звучать як музика – вмикай драм-машину і мелодекламуй (чим і користаються групи на кшталт «Kozak System», дарма що виходить це в них досить тупо: поезія губиться за примітивним виконанням). За «чистою лірикою» Лазуткіна не завжди видно логіку: якісні рядки можуть римуватися з сірими (звучить ніби непогано), між рядками може бракувати логічної мотивації.
дівчинко ти пахнеш конваліями дівчинко я пахну тобою
світ переминається з ноги на ногу непевний цей світ

Так починається один з віршів. Блискуче, по-моєму. Другий рядок, очевидно, передає нерішучість-нетерплячість закоханого (чи закоханої пари). А що там далі? Далі – банальщина:
можна вірити можна не вірити але з такою любов’ю
краще літати аніж переривати політ

Нічого особливого, ніякої динаміки розвитку стосунків чи настрою ліричного суб’єкта нема і в наступних строфах. Так, є ще кілька зворушливих образів («вигинається мить»; «перетинаються – видих і вдих»; «небо тремтить від дотику пальців твоїх»), але як цілість вірш не справляє враження.

Один з наступних текстів починається катреном:
коли тобі говорять про довіру – чекай зради
коли хтось ставить крапку – сміливо розраховуй на кому
адже немає безсилля не приреченого на владу
над усім що не належить нікому

На перший погляд, тут все правильно. Як на поета-імпресіоніста, то аж надто правильно, надто раціонально. Коли ж звернути увагу на пояснення перших двох рядків, аргументацію, подану у двох наступних, то бачимо, що апеляція до метафізики в цьому контексті зайва, бо походження зради інше.

Андрій Любка. Сорок баксів плюс чайові. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Андрій Любка. Сорок баксів плюс чайові. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Андрій Любка, як і Лазуткін, пише в основному те, що треба: про жінок і про кохання. Тільки що лірика його гостріша, відвертіша, епатажніша. У ній більше стимулюючих речовин, а коли вони змішуються з біблійними образами, то градус ще більше зростає. Якщо вас розбере так, що не помітите різниці між поезією і сублімацією, вважайте, що вам пощастило. Але буває і таке, що десь на десятому вірші читач тверезіє і розуміє, що перед ним сурогат. «Вчора швендяв нічними клубами…», «Що могло мені снитися у тому номері…», «І я теж міг би бути чорним наркодилером…», «Останній літературний вечір…», «Як виявилося пізніше, її телефонного номера ні в кого не було…», «У тебе бездоганний смак…», «Я: з великою кока-колою, купленою в макдональдсі…», «Ніколи не думав, що пересплю з бразилійкою…» (останній з перелічених віршів дуже нагадує вірш Богдана Задури «З ким я тільки не спав…») тощо – перелопачуючи ці сторінки, розумієш, що для свята було б досить і скромнішого кошторису: не конче сорок баксів (саме стільки верлібрів у збірці), а, скажімо, п’ятнадцять. Та, мабуть, видавництва на такі суми замовлень не приймають.

Любчині вірші цікаві тоді, коли вони тримаються на якійсь оригінальній концепції. Таке трапляється нечасто, але трапляється. Непогана задумка, скажімо, поєднати любовний дискурс із дискурсом релігійним (молитвою «Отче наш») у вірші «Жінко прекрасна, хліб мій насущний…». А вірш «Сьогодні я зрозумів, що ти ніколи не будеш моєю…», як на мене, просто чудовий. Він складається із двовіршів, кожен з яких у першому рядку подає варіації на задану заголовним рядком тему, а другий рядок звучить до цього контрапунктом.
Не будеш моєю ніколи –
в коридорі перегоріла лампочка.
Сьогодні я зрозумів, що я, що ти –
гори навпроти вікна розсипані, як цукор чи твоє волосся.
Не хочеш зі мною, не хочеш, не будеш –
у холодильнику порожньо, як у твоєму серці.
Не будеш моєю ніколи, ніколи –
Знову забув купити зубну пасту, хоч би вмиюся.
Хто там в нас укладачі антологій (зокрема, антологій любовної поезії), – будь ласка, зверніть увагу на цей текст.

Остап Сливинський. Адам. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Остап Сливинський. Адам. — Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2012

Естетичні координати поезії Сливинського трохи осторонь від цієї трійці. Він хоча й теж пише про стосунки з дівчиною, але нерідко виходить на якусь метафізичну орбіту. Письмо Сливинського оповідне, беземоційне, ощадливе. В якій-небудь побутовій ситуації цей автор уміє знайти щось таке, що робить ту ситуацію надзвичайною, і тим досягає поетичного ефекту, лише інколи вдаючись до конвенційних засобів поетичного мовлення. Порівняння трапляються у його текстах нечасто, а метафори та епітети ще рідше, подібно як в Олега Лишеги. Вони розчинені в плинній течії прозового мовлення, в дієсловах: «Дочекаємось вечора, / доки зійдеться більше зелені, і промені / світла візьмуть нас попід коліна і пахви, повільно / підіймаючи. І те, / що шемрало в темряві, заговорить. / Стара шопа під почорнілим ґонтом буде посольством / мудреців, що варять сир для дитини».

На мій погляд, така манера письма, яку запропонував Сливинський, виглядає цікавіше, ніж згадувана поп-поезія, в котрій надто багато підліткового баласту і мало творчого пошуку. Сливинський справляє враження поважнішого, поміркованішого. Навіть незважаючи на те, що доволі часто звертається до світу дитинства, зображує притаманні дітям моделі поведінки. Нерідко в нього це виходить органічно, цікаво, та часом і недоречно. Наприклад, третій вірш із циклу «Полум’я». Цей вірш, як можна здогадатися, апелює до тексту Марціна Свєтліцького «Nigdy już nie będzie takiego lata» (український переклад можна прочитати у книжці «64 вірші про водку і папіроси», а оригінальне виконання в супроводі групи «Swietliki» раджу переглянути на ютубі). Текст Свєтліцького – надзвичайно пронизливий, ностальгійний, трагічний. Текст Сливинського – легковажний і наївний. Порівняння явно не на користь українського поета.

В українському контексті письмо Сливинського видається хоча й дуже своєрідним, проте вже сьогодні добре видно, що йому загрожує консервація – надто замкнуте воно в тих метафізичних образах, які знаємо ще з попередньої його збірки: мовчання, риба, тінь, світло; сон, любов, дощ, вітер, світло; вода, вогонь, любов, ліс, світло; світло.

Олег Короташ. Поет без імперії. — Львів: ПАІС, 2012

Олег Короташ. Поет без імперії. — Львів: ПАІС, 2012

Олег Короташ, який у 2012 році видав книжку «Поет без імперії», як відомо, позиціонує себе як поет-метафізик. Його розлогі вірші (верлібрами він майже не бавиться), подібно до творів поетів метафізичної школи, і справді апелюють до культурно-історичного безміру, вони насичені цитатами й алюзіями до текстів біблійних, філософських, поетичних, до фольклорних джерел та історичних подій. Тільки те, що створено в культурі до нього, має для нього цінність. Не знаю, хто б ще з його ровесників міг таке написати:
Коли помре останній дев’яностик
у цій країні не залишиться поетів

На відміну від Сливинського, в Короташевій творчості сильно відчувається етичний вимір. Його ліричний суб’єкт волає про те, що світ потопає в гріхах. Українські поети, що вигострили свої пера (чи освоїли лептопи) за останні десять-двадцять років, в основній своїй масі уникають пафосних тем. Про Короташа, який є майже ровесником Жадана і Сливинського, цього не скажеш. Якщо у збірці Сливинського трапляється образ поета як дитини, то Короташ постає в ролі учителя, свідомого власної місії:
я лише земний чоловік і нестиму свій земний хрест
яким не порятую жодне людство проте вірю
що можливо порятую кілька загублених людей

Олесь Барліг. Насолода уявної смерті. — Дніпропетровськ: Ліра, 2012

Олесь Барліг. Насолода уявної смерті. — Дніпропетровськ: Ліра, 2012

Запорізький поет Олесь Барліг, що видав 2012 року збірку «Насолода уявної смерті», теж досить часто звертається у своїх віршах до культурних реалій. Проте робить він це з цілком іншою метою, ніж автор збірки «Поет без імперії». Якщо у віршах Короташа чітко відчувається позиція автора, його викшталтувані погляди і переконання, то у збірці Барліга образ автора цілком протилежний: Барліг постає поетом розмитих, розхристаних, розгублених ідентичностей, поетом, в якому відбиваються віртуальні світи, схрещуються образи міфологічних уявлень і продукти голубого екрану, демони, порнозірки, зірки естради і літературні персонажі. Послідовність, з якою це зроблено, дає підстави вважати «Насолоду уявної смерті» збіркою концептуальною. На прикладі власного «я» автор показує, як під впливом поп-культури, особливо кіноіндустрії, сучасна людина сама стає мешканцем віртуальної реальності. Тож дружина ліричного суб’єкта не повернулася з дачі в добу пізнього Середньовіччя, сусідка є воїном світла, сам він хотів бути воїном темряви, нелегалка з Бердянська – це сирена, а Ані Лорак… о, це треба зацитувати:
карликовий різновид валькірії,
південно-східний підвид
гіпер-гіпнотизера,
генетично модифікована сирена
з бездоганним вмінням
до мімікрії,
третя з лівого краю
в сонмі вісників Апокаліпсису.
Її прихід пророкувала Ванга,
про неї писав Нострадамус,
сповіщали прадавні майя
на стінах своїх пірамід

Ані Лорак живе глибоко-глибоко під морем
в башті з чорного нефриту.
Тут її обслуговують ядерні фізики,
алхіміки,
нанотехнологи,
чаклуни –
найкращі фахівці
з мертвих і ненароджених…

Не менш драйвовою є Барлігова інтерпретація пісні «I can feel your heartbeat» – «пісні-вампіра», як її означує поет. Під впливом заголовного рядка, що нав’язливо крутиться в голові, ліричного героя раптом пронизує думка, що серце його – радар, і його буде викрито. Та коли з часом ніхто по нього не приходить, то виникає вже інша підозра: може, серце його – браковане? І так ця композиція стає для нього «болісною насолодою», якої важко позбутися.

Можна поставити собі запитання: що спонукало Олеся Барліга до такої нетрадиційної концепції книжки? (До слова, концепція поетичної книжки – це в нас взагалі не в моді.) Як підказує мені знайомство з циклом «Запорізька готика», причина не тільки в перегляді фільмів, слуханні поп-музики, читанні літератури жахів.
… Тут сам кисень стає сильно газованою шипучкою
й сюрчить про твою сторонність
– сказано в одному з віршів циклу. Мотив відчуження так чи інакше неодноразово звучить у «Запорізькій готиці». Очевидно, що це взаємопов’язані речі – потяг до віртуального й відчуження, але, може, однією з причин є ще й українськість поета в переважно російськомовному місті?

Лесь Белей. Дзеркальний куб. – Київ: Смолоскип, 2012

Лесь Белей. Дзеркальний куб. – Київ: Смолоскип, 2012

Колись поет Лесь Белей заасоціювався мені з Андрієм Любкою (обоє з Ужгорода, належали до угруповання «Ротонда», мали спільні проекти), і так було, поки не познайомився з його збіркою «Дзеркальний куб» (друга премія конкурсу «Смолоскип» за 2011 рік, як і Анна Малігон). Між естетикою Любки і Белея – прірва. В Любки домінує розповідь, в Белея – образ, метафора, Белей тематично відкритіший, універсальніший, врощений в культурний простір. Юнацького романтизму автор «Дзеркального куба», звісно, не позбавлений, тож уже мені, на десяток років старшому, більшість його віршів про кохання та урбаністичних пейзажів здаються такими собі розминками перед участю в серйозніших заходах. Спосіб висловлювання Лесь Белей обрав правильний – в основі метафора, – з віком має додатися й екзистенційної ваготи. Потенціал Белея можна визначити за кількома творами, на мій погляд, найглибшими: «Очікування», «Memor I am». Розлогі потоки метафоричного мовлення, в яких приватне чуттєве й зовнішнє культурологічне синтезуються в химерні сюжетні вири, глибину яких важко визначити.    По суті, в найкращих Белеєвих текстах (до двох згаданих можна додати ще з десяток менших) метафоричне мислення переходить в індивідуальну міфотворчість.

Анна Малігон. Покинутим кораблям. — Київ: Смолоскип, 2012

Анна Малігон. Покинутим кораблям. — Київ: Смолоскип, 2012

Серед поетів, що видалися минулого року збірками, за кількісними показниками лідирує Анна Малігон – відразу дві збірки: «Переливання крові» і «Покинутим кораблям». На мій погляд, поетка підкупляє читача насамперед за рахунок прописування мотивів болю та кохання. Біль – в найширшому значенні цього слова – був і буде тим, що зворушує чуйні серця, і тому це така «вигідна» для поетів тема. У післямові до збірки «Покинутим кораблям» Світлана Богдан зауважує, що у поезії А. Малігон часто трапляється образ крові, і пише: «Коли тече справжня кров – це боляче. [? – І.К.] Коли читаєш вірші Анни – боляче так само і не жартома». А Олег Коцарев у рецензії на «Переливання крові» жартома називає вірші Малігон «піснями гнаних і голодних». У мене немає сумніву в щирості поетки, проте оголені її нерви на моєму холодному серці не залишають слідів. Це далеко не стусівський високий біль (та й не треба!), навіть вольвачівської напруги не відчувається. Я б сказав, що це чтиво для старшокласників, максимум – для студентства. Вірші про подряпини і ранки в період входження у доросле життя, в основному про стосунки на любовному фронті. Більшість текстів римовані, часто це акцентний вірш, час від часу трапляються багаті неточні рими («соку ще» / «цокаючи»). Розкішні рядки («переведи мене через ліс у твоєму горлі») трапляються нечасто і губляться в потоках слів.

Олена Гусейнова. Відкритий райдер. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Олена Гусейнова. Відкритий райдер. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Цілком інакша манера письма в Олени Гусейнової – поетки, яка рідко коли виходить «на люди»: мінімум публікацій в періодиці, відсутність в антології «найкращої молодої поезії» «Дві тонни», мінімум публічних читань. (А між іншим, Гусейнова ще у 2005 році стала лауреаткою премії видавництва «Смолоскип», хоча книжки її в «Смолоскипі» не було.) Очевидно, саме через цю непублічність авторки навколо книжки «Відкритий райдер» немає дискурсу (одна-єдина рецензія О. Коцарева і премія ім. Василя Симоненка). Гусейнова працює у верлібровій традиції, настроєво їй чужі декаданс, депресивність, відкрита емоційність. Лірична героїня зазвичай зберігає певну внутрішну рівновагу, гармонію, навіть щастя, зокрема, поруч з неназваною особою протилежної статі (втім, таки названою: на початку книжки є присвята). Від цього поезія Гусейнової не стає солодкавою, її образи і ритміка – делікатні, стримані, інколи вірш будується зі зміщеного ракурсу нарації. Є, звичайно, і рядки (напр., коли авторка признається, що ховається від часу), а то й вірші, від яких віє смутком, але в них нема жодної сентиментальності. Не всі тексти у цій книжці легко відчути, ще менше можна раціонально пояснити, але час від часу очевидним є, що за розповідями Гусейнової ховаються глибокі почуття, котрі не витлумачити мовою раціо, і елегантна робота з мовою. На відміну від верлібрів Семенчука, Лазуткіна, Любки та А. Малігон, котрі в більшості своїй поезією назвати важко, щодо текстів Гусейнової подібних сумнівів не виникає. Так, є кілька слабких віршів, які, на мій погляд, краще було б не давати до книжки («У чоловічій перукарні…», «Титани ридають…», «Кажеш: утішся…», «Ножиці», «Луна-парк», дещо з циклу «Антифон»). Так, місцями з’являється деяка розтягнутість, розрідженість поетичного мовлення. Але загалом враження таке, що маємо в особі авторки класну верлібристку.

Втім, інколи моменти розтягнутості, можна сказати, концептуально виправдані, як-от у вірші «Він дозволяє їй по кахлях підлоги ходити босою…». Наладувавши сторінку цілком прозаїчними й ніби необов’язковими словесами про те, як живеться одній молодій парі, авторка в останньому рядку ошелешує читача:
Я кличу їх в гості,
вони приходять – переступають поріг,
скидають свої рюкзаки й кольорові кеди,
ділять зі мною вино, сир з хлібом
і швидко сивіють.

Немає стовідсоткової певності, що хотіла сказати поетка цим віршем, але моя дружина на підставі нашого десятилітнього співжиття запевняє мене, що йдеться про несподівано швидкий процес старіння (несподіване усвідомлення старості). Ми ніби кожного дня ті самі (звідси монотонний перелік самих по собі малоцікавих рис до сімейного портрету персонажів), та старість не за горами. Варто також звернути увагу на ритмічні особливості цього вірша – нерегулярні ледь вловимі рими (вони трапляються і в інших творах Гусейнової) і поступове скорочення рядків.

Зважаючи на місцями доволі прозаїчну нарацію, схильність до конкретики, можна було б чекати в якихось моментах від авторки тієї ж предметності, але – ні. Щоб передати навалу еротичного шалу, Гусейнова відмовляється від натуралістичних образів та пристрасних фраз, натомість переключається на спресовані метафоричні тези, як-от у другій строфі цього вірша:
Ти шукав мені місце,
де я не змогла б заснути.
Там знімав з мене одяг,
щоб я
наближалась до тебе.

Розтирала повітря.
Стискала відстань.

І бачила,
наче з іншого берега,
сорочку
і
защемлений ґудзик
останній –
аж під горлом.

На цьому місці, де, власне, починається найголовніше, поезія закінчується. Фізіології тут не місце – останнє сенсовне відчуття це відчуття роздвоєння, передане в образі другого берега.

Як на мене, «Відкритий райдер» – найбільше відкриття в минулорічному поетичному урожаї. Приклад того, що поза фестивалями і тусовками пишеться не гірша молодіжна поезія, ніж та, що лунає зі сцен.

Леонід Горлач. Знак розбитого ярма. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Леонід Горлач. Знак розбитого ярма. — Київ: Ярославів Вал, 2012

Насамкінець – про книжку, що серед минулорічних збірок досягла найсоліднішого успіху. Лауреат національної премії ім. Т.Г. Шевченка Леонід Горлач, збірка «Знак розбитого ярма». Це вже справді сюрприз. Вірші, в яких немає жодних інтриг ні в плані змісту, ні в плані форми, і – найвища нагорода.
ПРИТЧА
Ти взяв найвищий чин царя природи,
ти став над власним і чужим буттям,
собі скорив і небо, й землю, й води.
Але, між іншим, все-таки затям:

як долю не вистежуй на всі боки,
як не кермуй життєву круговерть,
вмирають всі – і злодії, й пророки.
Безсмертною лишається лиш смерть.
Чи це поезія? Є тут якісь ознаки художнього мислення? Метафоризація людини як царя природи – тривіальність, що не тягне на притчевість, а все решта – риторика. Єдине, що робить це говоріння подібним до поезії, – римування. Без костура ямба Леонід Горлач, судячи по «Знаку розбитого ярма», на публіку майже не виходить (буває, що замість ямба бере собі амфібрахія). Ці ямби переходять зі сторінки на сторінку, так що зливаються в один монотонний монолог.

Найчастіше вживані у «Знаку розбитого ярма» образи – душа (дух), народ (край, держава), небо та ярмо. Основні мотиви – заклики до духовності, нарікання на народну недолю, виступи проти уярмлення. Традиційний комплект народницьких мотивів, поданий переважно в абстрактній формі, у формі загальних фраз, до котрих у читача можуть виникати запитання. Запитання, наприклад, такого плану: чи добу УРСР поет трактує як уярмлення? чи період незалежності він розглядає як період духовного відродження? Нібито логічно було б на ці два питання відповісти позитивно, але в інтерв’ю на сайті «Українська правда» поет ностальгує за радянським періодом і говорить про деградацію суспільства у час незалежності.

Не виникає сумнівів щодо щирості Горлачевого римованого болю з приводу того, що наш народ не має своєї повноцінної, квітучої держави. Та чи усвідомлює він, що причина такого державного становища в ідеологічній різновекторності громадян: одні хочуть в Європу, інші в Росію, а ще багато є пристосуванців і тих, котрі ні в тих, ні в сих? Горлачева поезія наскрізь народницька, але Горлачева біографія радянського періоду (зокрема, праця в апараті Національної спілки письменників України, посада директора Бюро пропаганди художньої літератури), а також і його погляди, висловлені в інтерв’ю, свідчать про те, що сам він був би не проти повернутися в СРСР. Народництво Горлача просякнуте совковістю. Він говорить, що найважливіше для нього «відчуття наближення до Тараса Шевченка», але це радше риторика, ніж реальна позиція, бо Шевченко відкрито виступав проти системи, а Горлач грав подвійну гру. Я не кажу, що він повинен був робити якісь геройські вчинки (хто я такий, щоб робити подібні зауваження), просто звертаю увагу на характер поетового народництва.

Чи заслуговує збірка «Знак розбитого ярма» Шевченківської премії? Однозначно ні. Очевидно, що лаври дісталися Горлачеві за особисті зв’язки з давніми колегами по Спілці, котрі тепер засідають в Шевченківському комітеті.

Говорячи про минулорічні видання сучасної української поезії, не можна обійти увагою збірки поетів, котрих вже немає між нами: «Божественний вітер: останні вірші» Ігоря Римарука та «Князь роси» Тараса Мельничука. Обидва видання включають вибрані твори поетів, книжка Римарука містить тексти з 2000-х років (в тому числі і раніше не публіковані), книжка Мельничука – це суттєво розширене видання попередньої версії поетового вибраного, котре виходило понад двадцять років тому.

Нью-Йоркська група. — Львів: Піраміда, 2012

Нью-Йоркська група. — Львів: Піраміда, 2012

У 2012 році вийшло кілька поетичних антологій сучасної поезії. Одна з них – «Поети Нью-Йоркської групи». Цей солідний том, упорядкований Марією Ревакович з Василем Ґабором, хоча й не дає повного уявлення про поетичну творчість Групи, бо включає переважно вірші з ранніх збірок нью-йоркців, та на сьогодні є найкращою антологією поезії НЙГ. Інші минулорічні антології – це комерційні проекти, розраховані на масового покупця. Вони мають спокусливі назви, вміщають твори переважно популярних авторів, декотрі ще й відзначаються художнім оформленням. «Шоколадні вірші про кохання», «На каву до Львова!», «Антологія сучасної української смакової поезії «М’якуш», «Степ. Step». Не буду їх тут аналізувати, але насамкінець – замість висновку – поділюся одним спостереженням.

Антологія смакової поезії «М’якуш» складається з розділів «Салати», «Холодні закуски», «Перші страви», «Десерти», «Безалкогольні напої». В передмові, спираючись на вірш Богдани Матіяш, яким антологія відкривається, наголошено, що в літературі треба дотримуватися певних пропорцій. Відповідно до цієї настанови, «перші» та «другі страви» займають у книжці по чотири-п’ять сторінок, а «десерти» й «безалкогольні напої» – понад сорок і близько тридцяти відповідно. Ось вам і пропорції літератури. Попри те, що Богдані Матіяш сниться, ніби «література це салат олів’є або вінегрет», література, представлена у цій антології, – це, в основному, десерти+безалкогольні напої. Тортики, морозива, солодка вата, кава, коктейлі і т.д. Ясно, що на такому меню довго не протягнеш. Тому поезія залишається справою (перепрошую – стравою) для дуже небагатьох. Тому за рік в Україні виходять лише кілька десятків поетичних збірок, та й тих книгарні не дуже то потребують тримати на своїх полицях. З-поміж сорока мільйонів лише кількасот людей наважуються таки жити на десертах і безалкогольних напоях. (Поправка: в антології «М’якуш» не представлено поетів старшого покоління, є лише декілька віршів поетів середнього віку, а тому передчасно говорити, що всі українські сучасні поети це солодкоїжки.)

Читайте також:
Тарас Пастух. Розширення «великого мосту» Лишеги;
Олег Коцарев. «Вогнепальний і ножовий» Жадан: кримінал, релігія, любов, «соціалка»

Коментарі

  1. Nataliia Ksondzyk коментує:

    “(А між іншим, Гусейнова ще у 2005 році стала лауреаткою премії видавництва «Смолоскип», хоча книжки її в «Смолоскипі» не було.)” Справді не було, бо авторка досі не подала нам свій рукопис:) Але ми чекаємо, про всяк випадок)))

  2. Георгій Попок коментує:

    Згадане в-во Смолоскип випустила антологію “ПОЕЗІЯ ІЗ-ЗА ГРАТ”.

    На Вголосі стоїть неоднозначна рецензія від киянина, який всупереч своєму сварливому, драглистому стилю вийшов на перше місце серед top-блогерів львівського сайта http://vgolos.com.ua/blog/714.html?page=1 Автор наводить приклад цензорування Смолоскипом поезій. Вірш воркутинського каторжанина Володимира Косовського (1947) смолоскипові упорядники відсіяли з антології. Чому? Достатньо прочитати, щоб дізнатися.

    ЗАПОЛЯРНЕ ВІТАННЯ

    Я Вам пишу, поет Тичина,

    З тої далекої землі,

    Де каторжник ломає спину,

    Де кров, де піт, де мозолі.

    Сваволі ключники прокляті,

    Від миру Божого тайком,

    Правду, заковану й розп»яту,

    Замкнули сталінським замком.

    Тут марш гримить під ваші струни,

    Від стогону земля гуде –

    ГУЛАГ і сталінська комуна

    Живі серця в труну кладе.

    Вітайте вашого Сосюру,

    В змаганні славте Сатану,

    Лижіть… Дуріть… Спасайте шкуру…

    Привіт Миколі Бажану.

    Уклін і Рильському, й Малишку…

    Прославте сталінський маршрут –

    Колючий дріт, собаки, вишки…

    Комуна процвітає тут.

    Епоха нової споруди,

    І вугіль з кров»ю, і руда…

    У землю лізуть пухлі люди,

    Зникають в тундрі без сліда.

  3. Георгій Попок коментує:

    Від миру Божого тайком,

    Правду, заковану й розп»яту,

    Замкнули сталінським замком.

    Тут марш гримить під ваші струни,

    Від стогону земля гуде –

    ГУЛАГ і сталінська комуна

    Живі серця в труну кладе.

    Вітайте вашого Сосюру,

    В змаганні славте Сатану,

    Лижіть… Дуріть… Спасайте шкуру…

    Привіт Миколі Бажану.

    Уклін і Рильському, й Малишку…

    Прославте сталінський маршрут –

    Колючий дріт, собаки, вишки…

    Комуна процвітає тут.

    Епоха нової споруди,

    І вугіль з кров»ю, і руда…

    У землю лізуть пухлі люди,

    Зникають в тундрі без сліда.

  4. Георгій Попок коментує:

    Прославте сталінський маршрут –

    Колючий дріт, собаки, вишки…

    Комуна процвітає тут.

    Епоха нової споруди,

    І вугіль з кров»ю, і руда…

    У землю лізуть пухлі люди,

    Зникають в тундрі без сліда.

  5. Василіса коментує:

    “Спосіб висловлювання обрав правильний”

    Пане рецензенте, не беріть на себе забагато, бо ще не втягнете!

  6. Сашко коментує:

    “Харьковське издательство «Фолио» ” – це що?

    • Георгій Попок коментує:

      Елементарно, Сашко! Це харківське ІЗДЄВАТЄЛЬСТВО над літературною мовою Літакцента, іздєватєльство над довірливими й допропорядними редакторами сайта

  7. Анжела коментує:

    О, Котик усіх потроху обісрав) Навіть Костенко й Жадана. Що ж тоді про молодших казати? Не вірте жодному слову. Беріть і читайте самі!

    • Ihor Kotyk коментує:

      Бррр… Є таке неоднозначне слово “аналіз”. Я маю на увазі одне, а Ви розумієте інше. В усіх проаналізованих книжках (крім того премійованого розбитого корита) я знаходив щось для себе цікаве (про книжки, які мені не цікаві, я майже ніколи не пишу), але поруч з тим час від часу помічав і якісь слабкі місця. Я не хочу, щоб хтось мені вірив і не читав сам. Будь ласка, читайте самі!

  8. Уважний Читач коментує:

    Прошу пана автора, а де ж згадка, скажімо, про “Місце Сили” Павла Щириці чи “Дні смутку”, які побачили світ саме в 2012 році. Це, так би мовити, до питання всеохопності :)

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш