Як Єрмілов і Падалка «літераторами» стали

Юрій Винничук
Юрій Винничук

Видавництво «Темпора» останнім часом видало чимало прекрасних книг. Чесно кажучи, я не встигаю навіть їх читати, а спрага читання така, що доводиться кілька книг читати водночас. І ще не скінчивши останній том Євгена Чикаленка, хапаються за Петра Стебницького, за Сергія Єфремова, а тут уже й третій том Липинського з’явився, а за ним ще один гросбух – «Українська інтелігенція і влада. Зведення секретного відділу ДПУ УРСР 1927-1929 рр.» І я не стримуюся, розгортаю і читаю, роблю виписки, тішуся, бо знаходжу чимало інформації, яка б мені придалася для моєї антології «Розіп’ята Муза».

Але водночас росте роздратування.

Чесно кажучи, я навіть замислився, чи варто про це писати. Бо хочеться насправді лише хухати на «Темпору», аби вона не збавляла обертів. Але подумалося: урешті-решт на це хтось повинен звернути увагу. Просто щоб воно не повторювалося. Інакше вся наукова цінність таких видань знівелюється.

Та, зрештою, до чого тут саме видавництво? Адже за цими виданнями стоять дуже солідні інституції. А проте навіть вони гонять халтуру.

Я про довідковий матеріал. Це власне те, що об’єднує майже всі видання історико-культурної спадщини: нехлюйський, недбалий, безглуздий довідковий розділ. Важко собі навіть уявити, що готували його науковці. Закрадається щира підозра, що упорядники цю справу доручали своїм студентам. Так принаймні було при готуванні до друку 50-титомового видання творів Івана Франка.

Постає також питання: кому адресовані ці довідки. Якщо президентові та його оточенню, то цілком зрозуміло, що треба детально прокоментувати хто такі Винниченко, Коцюбинський, Леся Українка і навіть Франко з Шевченком. Бажано при цьому ще також зазначити, кого з них можна вважати українським поетом. Але, якщо ці видання адресовані людям з дещо вищим інтелектуальним рівнем, то довідки до таких імен варто звести до мінімуму, а натомість подати якнайширшу інформацію про маловідомі імена.

Так мені здається. Але ті, хто готували ці видання, мабуть, мали іншу думку. Якщо у виданні щоденників С. Єфремова про Винниченка цілком слушно написано «український письменник і політик» і вказано дати життя, то уже у виданні щоденника Є. Чикаленка (2011 р.) Винниченкові присвячено аж 13 рядків, а Федьковичу – 15.

Питається: навіщо? І це при тому, що не висвітлено просто безліч-пребезліч імен, які ширшому колу читачів не скажуть НІЧОГО!!! А в багатьох довідках відсутні дати життя, хоча їх можна було легко знайти в енциклопедіях та навіть в інтернеті.

І саме в примітках до щоденника Є. Чикаленка (2011 р.) читаємо про «Михайла Злобанця»: «учасник… повстанського руху», – однак нема дат. Насправді мова про Михайла Злобинця (1883 р. нар.) видатного культурно-освітнього і громадського діяча, бандуриста, етнографа і поета, якого розстріляли у 1937-му.

Вершиною безглуздя є довідковий розділ у щоденнику і спогадах С. Єфремова. Найяскравіший приклад: «Залізняк, Максим (поч. 1840-х – ?) – керівник гайдамацького руху, один із лідерів Коліївщини».

Або: «Кривенюк – студент Празького університету». Цю безцінну інформацію автори довідок почерпнули з самого тексту спогадів. Більше нікуди вони не зазирали. А шкода. Інакше б довідалися, що мова тут про чоловіка Ольги Косач Михайла Кривенюка (1871 – 1944), мовознавця.

Тому довідка «Микола Троцький – студент» уже й не дивує, хоча здалося б пояснити, що йдеться про письменника і журналіста (1883 – 1971).

У багатьох довідках нема дат взагалі, або є якась одна – народження чи смерті. Хоча їх дуже просто виявити. Маловідомі імена часто тлумачаться лише, виходячи з самого тексту, а вже зазирнути до енциклопедії чи в інтернет – ліньки. Тому читачеві доведеться задовольнитися тим, що Марія Виноградова (без дат) – лише «співробітник газети „Громадське Слово”», а «не поетеса і перекладач», а О. Гавриш – «студент», хоча це псевдонім письменника Василя Гнило сирова (1836 – 1900). Разом з тим на ст. 179 про цього ж О. Гавриша читаємо: «особа не встановлена». А він же ж є в інтернеті!!!

Т. Осадчий – це не тільки «учасник київського гуртка „Союз освобождения”», а це «Тихін Осадчий (1866 – 1945) — громадський діяч, економіст, кооператор, член Української Центральної Ради». Цитую навмисне за Вікіпедією. Бо ж до «Енциклопедії Історії України» упорядникам дотягнутися неможливо.

Біля імені Миколи Чернявського дата смерті сфальсифікована за совєтів: 1946 рік. Хоча уже давно відомо, що розстріляли його у 1938-му.

А якщо, набираючи текст спогадів Єфремова, хтось зробив помилку і неправильно написав яке-небудь прізвище: тоді ситуація безнадійна. Таке ім’я отримує тавро «особа не встановлена» або ігнорується. Наприклад, таємничий «Борзковський». Ні імені, ні дати, лише вказана сторінка, де це ім’я зустрічається. А йдеться про етнографа і політичного діяча Валеріана Боржковського (1846 – 1919).

Зате читач з радістю довідається, хто такий Джеймс Фенімор Купер та Михайло Кутузов. Дякую.

Оскільки батьківщина мусить знати своїх героїв, то повідомляю: довідки до останнього тому щоденників С. Єфремова підготували Наталка Лаас і Лариса Портнова. Не знаю, що це за особи, але краще б їм займатися художньою вишивкою.

У третьому томі В. Липинського з подивом дізнаюся, що Гнат Хоткевич «загинув за нез’ясованих обставин».

У томі листування Є. Чикаленка з А. Ніковським та сама картина: загальновідомі імена щедро коментовані, маловідомі – ігноруються. Зокрема не вказано дат життя письменників М. Голобородька, Гр. Ващенка, Л. Будая, І. Личка, Гр. Михайлеця. А перекладача і мовознавця Євгена Тимченка, поета Валерія Тарноградського, етнографа Хрисанфа Ящуржинського взагалі проігноровано.

Рік смерті письменника В’ячеслава Потапенка взято з совєтських фальсифікованих даних – 1942. Насправді його було розстріляно ще в 1937-му. Те саме стосується і Миколи Чернявського: не 1948, а 1938!

З подиву гідною впертістю у всіх томах листування Є. Чикаленка оповідання «Вентиляція», опубліковане в «Раді» у 1911 р., приписано якомусь Семену Пасюті. Справжній автор – Микола Голобородько. І прочитати це оповідання можна в антології «Чорнозем підвівся» (1969).

Остання книжка, яку я придбав, «Українська інтелігенція і влада», хоч і надзвичайно цікава, але не відрізняється від інших видань. А які солідні інституції стоять за нею: «Національна Академія Наук України», «Інститут Української Археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського»! Видання затвердила вчена рада, а ще троє відомих у науці рецензентів.

Упорядкував видання (за це йому окрема дяка) і написав коментарі (за це дяки нема) Василь Даниленко. А писав він їх, вочевидь, десь на пляжі, попиваючи текілу, бо на тверезу голову такого не сотвориш.

Про Туган-Барановського дізнаємося, що це відомий учений (1865-1919). Так воно і є. Але доноси на нього датовані 1927-28 роками! Як міг упорядник цього не помітити? Отже йдеться про його сина Михайла Туган-Барановського (1902 – 1986), який з 1919 до 1925 жив на еміграції, з 1926 у Харкові та Москві. Писав українські вірші («Нова Генерація») та оповідання. Був учасником війни, з 1950 і до смерті жив у Волгограді, де видав кілька романів.

Якби упорядник уважніше читав свої ж публікації, то побачив би що Туган-Барановський фігурує там як студент і літератор, а не учений.

Або ось фраза з доносу: «Не так давно из Галиции в Харьков прибыл юрист Левицкий». Пояснюється, що йдеться про Левитського Миколу Григоровича. Але у тексті чітко сказано: з Галіції. А далі виясняється, що цей Левицький володіє їдишем. Що ще раз підтверджує що це таки галичанин Левицький Михайло Васильович. Тим більше що на наступній сторінці знову про нього. Однак і далі кожну згадку про Левицького упорядник чомусь виправляє на Миколу Левитського.

Або інший приклад. З тексту доносу зрозуміло, що йдеться про письменника Михайла Могилянського і його відоме оповідання «Убивство», яке викликало значний скандал, після чого Могилянського перестали друкувати. Справа в тому, що у цьому оповіданні Могилянський в негативному світлі зобразив Грушевського. А що маємо у примітках? Там у нас Дмитро Могилянський, «газетно-журнальний працівник, літератор». Це так про Дмитра Тася, поета і прозаїка. І знову, ясна річ, без дат.

Цікаво, що на цю версію дослідника не вплинуло навіть те, що в окремих місцях біля прізвища «Могилянский» стоїть «М.».

Я не розумію, як можна, працюючи над довідковим матеріалом, ігнорувати інтернет. Там є більшість імен, які виявилися невідомими для упорядника. На фоні докладних відомостей про Шевченка, Глібова і Петра Першого це починає нервувати.

Нема жодних відомостей про письменницю і вчену Ольгу Андрієвську (не вказано навіть її імені), про історика Олександра Астряба, письменників Василя Воруського, Івана Дорожнього, Ананія Лебедя, згаданого вище Злобинця і про багатьох інших. Дата смерті Гордія Брасюка не 1941, а 1944, Ананія Волинця – 1941, а не 1939, Дмитра Загула – не 1938, а 1944 і т. д.

Ось натрапляє читач на прізвище «Десняк». Шукає примітку – нема. І я скажу чому: бо було Десняків двоє – Василь і Олекса. Чи міг упорядник змусити свої натомлені сонцем звивини вияснити, про кого ж тут мова? Не міг.

Тому доповідаю: Василь Десняк (1897 – ) з 1917 був на партійній роботі. Редагував журнал «Критика». Друкував ортодоксальні марксистські статті. Разом з тим насмілився у журналі «Критика» заперечити Сталіну щодо оцінки роману М. Булгакова «Дні Турбіних». Видав кілька літературознавчих книг. Поезії писав лише замолоду і єдина їх публікація – альманах «Семафор у Майбутнє» (1922). У 1933 був арештований, а 20. 10. 1938 розстріляний.

Така ж ситуація і з Зінківським: в примітці маємо лише одне слово «учитель». Бо так воно і в тексті доносу. А це ж Костянтин Зіньківський (1873 – 1959) – поет, перекладач та педагог, автор україномовного перекладу поеми «Слово о полку Ігоревім».

Або: «Іванов, письменник». І будь тут мудрий! Чи це Микола Іванов – відомий перекладач, але й поет? А чи його брат Юрій Меженко?

Про Костянтина Туркала (1892 – 1979) дізнаємося, що його було засуджено у 1929. І ні слова про його наступну долю: він емігрував, видав спогади «Тортури». Одне слово  – після 1929 р. життя продовжувалося.

«Уміляєт», коли бачу проти імені письменника Ярослава Гримайла чи перекладача Сидора Сакидона лише одну інформацію – «студент». А Іван Падалка хто? Гадаєте художник? Якби ж то! «Літератор»!!! А чому? Бо за доносом належав до літературної групи Валер’яна Поліщука. Залізна логіка. Тому й не дивуємося, що ще один славетний художник Василь Єрмілов теж виявився «літератором». А як же інакше? Він теж в угрупуванні В. Поліщука.

Тепер уявіть лише собі, ким треба бути, щоб таке накоментувати? Дозволяю вам самим підібрати відповідний термін.

Але прибережіть запас здорового сміху. Зараз пролунає ваш гомеричний регіт. Бо ж читачі «ЛітАкценту» – це вам не якісь там недовчені упорядники. І вони, натрапивши в тексті доносу на наступну фразу, відразу второпають, про що мова.

Отже якийсь Калюжний нарікає на «полное отсутсвие известных литературных сил», а «о таких гигантах, как Леся Украинка, Коцюбинский, Франко, Шевченко, Вовчок или живущих в настоящее время: Винниченко, Кобылянский – таких и не ищи».

Ну, ви ж, звичайно, здогадалися, що тупий і ще тупіший чекіст, переписуючи донос інформатора, замість „Кобилянская” написав „Кобилянский”. Але як міг скромний „літератор” потрапити між „гігантів”? Ви згадаєте, що був іще поет Володимир Кобилянський, але він на ту пору вже помер і до „гігантів” не належав. То який іще „літератор” рівня Винниченка міг вигулькнути?

На жаль, у той час, як я, грішний, мудрі книжки уважно читаю, їхні упорядники мою антологію „Розіп’ята Муза” принципово ігнорують. А якби зазирнули в неї, то знайшли б біографічні дані про безліч тих імен, які у них залишилися не прокоментованими.

Пишу усе це винятково з тієї причини, що хочу аби це не повторювалося. Примітки – важливий розділ у будь-якому науковому виданні. Не кожен читач такого видання має енциклопедичні знання, аби здогадатися, що „Чернов, літератор” – це Леонід Чернов (1899 – 1933), поет і прозаїк, а „Риндик С. , інженер, емігрант” – це Степан Риндик (1887 – 1972), теж поет і прозаїк. Не останні, між іншим, люди в літературі.

Я міг би навести подібних прикладів далеко більше, але й цього досить, аби зрозуміти, що для написання коментарів треба залучати когось, хто володіє ширшими знаннями і не покладатися на високі авторитети, які стоять за кожним виданням. Такі люди, зокрема, працюють в Інституті Літератури (наприклад, Степан Захаркін). Такою людиною був Веніамін Еппель, який знав про всіх і про все, що стосувалося літератури і з яким ми не раз взаємно ділилися випорпаними відомостями про забутих літераторів. На жаль, він рано помер.

А ще ж є дуже добре розвинутий український інтернет. І те, що при роботі над довідковим матеріалом він ігнорується, не вибачальне. В інтернеті також викладено чимало довідкових видань („Енциклопедія українознавства”, „Енциклопедія Історії України” і т. д.). Але й вони опинилися поза досягом упорядників.

На завершення мушу сказати, що найбільше халтури гонить „Інститут Української Археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського”. Таке враження, що коментарі для них  – це якась ненависна чистина роботи, якої треба якнайшвидше позбутися.

Але оскільки все ж таки видавництво є останньою інстанцією, то радив би „Темпорі” створити базу даних на основі усіх уже готових приміток, бо часто буває так, що імена не прокоментовані в одному виданні  – прокоментовані в другому. І ввести таким чином стандарт: класики науки і культури, відомі історичні діячі коментуються одним рядком з зазначенням дат життя. Усі інші  – розлогіше.

Та тільки чи підуть на це халтурники  – адже їм за примітки платять по рядках. От вони й мають нас усіх за проффесорів та какадеміків, яким конче треба пояснити, що Чехов  – не поет.