9. (вся ця любов)

Богдана Матіяш
Богдана Матіяш

Нині стався дуже гарний збіг: у день народження одного з моїх найулюбленіших письменників, Тараса Прохаська, у Києві відкривається виставка одного з моїх найулюбленіших художників, Нікіфора. Дуже цьому радію, тим більше, що знаю, що вони для мене справді є дуже поруч. Тому сьогодні особливо дякую і за Нікіфорові малюнки, і за Тарасові тексти, а також просто за те, як Тарас є. І думаю, як гарно, що їм обом, і Нікіфорові, і Тарасові, належиться від нас, тих, хто їм дякує, добра й міцна любов.

9. (вся ця любов)

Мені завжди було дивно (хоча знаю, що це слово не найкраще тут пасує, але не знаю того, найвідповіднішого), звідки в світі береться вся ця любов. Звідки її так багато, скажімо, в мистецтві. Як стається, що, знаючи тільки художній твір: книжку, картину, мелодію, пісню, – ми часто говоримо, що любимо тих, хто їх створив. Говоримо про своїх улюблених письменників, художників, композиторів, філософів.. Або ще інакше: часом навіть немає твору, знаємо тільки життя особи – і також за нього любимо. Ніколи не бачивши людини, починаємо нею цікавитись. Хочемо знати про неї більше. Як вона жила. Що на щодень любила й чого не любила. Що її смутило, а що тішило. Ми радіємо, коли наші вподобання збігаються, і не раз засмучуємось, коли натрапляємо в її біографії на щось, за що нам самим стає прикро. Нам приємно цією нашою любов’ю ділитися. Вона не ревнива. Вона щедра й усміхнена. Ми би тішились, якби вона розцвіла в ще комусь, крім нас…

Дивно, як завдяки цій нашій любові – хоча правильніше було би сказати в множині: завдяки нашим любовям – ми впізнаємо інших. Як знаходимось із тими, хто називає ті самі імена, що й ми. Хто любить тих, кого ми любимо. Часто запитую себе, щó ці імена, котрі ми називаємо, мають спільного? Що спільного маємо між собою ми – ті, хто цих осіб любить? І що – з тих імен, які назвемо, – можна сказати про нас?..

Я впізнаю тих, хто каже: Нікіфор, св. Франциск із Асижу, Селінджер, Грабал, Прохасько. Я впізнаю багатьох інших, але цієї миті мені називаються саме такі перші п’ять імен. Що між ними спільного? Що спільного між нами, що любимо їх? Що найперше згадую, коли вимовляю ці імена?

Згадую барви малюнків Нікіфора. Багато зеленого й коричневого – як і на тій землі, де він жив. Також – оповідь про його подорож літаком до Болгарії, під час якої він, коли літак піднявся високо в небо, запитав, чи справді це вже небо і, якщо це воно, то чому не видно ангелів.. У музеї Нікіфора в Криниці є фото з цієї мандрівки. Нікіфор сидить біля ілюмінатора, на грудях у нього великий бінокль, певно, військовий, а обличчя його дуже засмучене, майже скривджене – як у дитини. Справді не бачила в дорослих таких облич.

Думаю про Франциска, який мав мужність залишити все, що мав, навіть батьківський одяг, і піти на Божий поклик між тих, хто не мав нічого й не був ніким. Про те, яка міцна була його довіра, його любов до цілого світу, його велика лагідність.

Селінджер, Грабал і Прохасько – ці троє письменників із-поміж багатьох інших, котрих теж люблю. Селінджер і його мовчання тривалістю в півстоліття. Відсутність нових книжок і такі добрі ті, написані давніше. Оповідання «Френні», яке найдужче люблю. Грабал, який дуже багато страждав. Кажуть, був період, коли він колами їздив трамваєм Прагою, дивився на лебедів на Влтаві, і сила й краса цих птахів відганяли його думки про самогубство.. А ще була ціла армія котів, які жили в його будинку, і голуби за лікарняним вікном – ті, останні.. Прохасько – світлий, простий і радісний. Невибагливий і вдячний за те, що має, і тому світ до нього відкритий і лагідний. Думаю, що вже з самої його присутності українській літературі неймовірно пощастило. І гарно, що не минає ні радість, ні вдячність за те, як він є.

Не знати, якби ми мали нагоду зустрітися зі всіма, кого любимо, чи нам би вдалося з ними говорити. Чи ми би мали що їм сказати і чи нас не розчарувала би їхня щоденність, котрісь звички, поведінка, зрештою, навіть жести чи голос. Або ще інакше: чи не розчарувало би нас те, як на них – може, не раз зовсім невміло – реагуємо ми..

Не маю відповіді на це запитання. Та, зрештою, знаю, що будь-яке із запитань не є підставою припинити любити. Тим більше, що ці любові справді добрі. І завдяки їм ми ніколи не припинимо впізнавати тих, хто, як і ми, готовий вимовити наші улюблені імена.

Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.