Трансгресії українського гетто

Рецензія на книгу «Ukraińskie transgresje XX – XXI wieku. Tom I. Uwolnić przyszłość od przeszłości? Uwolnić przeszłość od przyszłości? Kultura – Historia – Polityka», redakcja naukowa Agnieszka Matusiak,  Wrocław – Lwów 2012
Рецензія на книгу «Ukraińskie transgresje XX – XXI wieku. Tom I. Uwolnić przyszłość od przeszłości? Uwolnić przeszłość od przyszłości? Kultura – Historia – Polityka», redakcja naukowa Agnieszka Matusiak, Wrocław – Lwów 2012

Книга містить статті фахівців з українознавства, які співпрацюють з Інститутом слов’янської філології Вроцлавського університету, і присвячена патріарху польської україністики Професору Телесфорові Позняку, який минулоріч відзначив свій вісімдесятирічний  ювілей. Її «магістральним сюжетом» є взаємозв’язок пам’яті й трансгресії як капітальної відмінної риси сучасного життя, що примушує індивіда, громаду, націю, людство постійно відчувати мінливість своїх ідентичностей і вимагає від них виходити за межі конструкцій, зведених досвідом. Не випадково гаслом книги є цитата з твору «Центрально-східна ревізія» Юрія Андруховича: «Звільнити майбутнє від минулого? Звільнити минуле від майбутнього?». Сформульований у вигляді хіазму, та ще з двома знаками питання, парадокс доби вказує на залежність свідомості (в цьому випадку української) від уявлень про те, що вже було прожито. Науковці, запрошені до співпраці, спробували осмислити цю проблему кожен у своїй галузі гуманітаристики (культурології, політології, історії, літературознавстві, міжнародних відносинах), у результаті чого з’явилася на світ колективна монографія, що дає змогу з’ясувати, куди зайшла пострадянська (чи, як висловлюється проф. А. Матусяк, порадянська) Україна, просуваючись складним і болісним шляхом від тоталітаризму до свободи.

Відкривають книгу п’ять текстів, які продовжують напрями досліджень, започатковані професором Т. Позняком, що заклав підвалини для розуміння славістики і, зокрема, україністики як інтердисциплінарного наукового дискурсу. Саме таким духом просякнуті статті учнів і колег видатного літературознавця. Т. Климович змальовує Е. Лимонова, відомого російського епатажного інтелектуала, не як скандального політичного діяча, а насамперед як талановитого поета, чиї художні твори багато в чому суголосні практикам контркультури Г. Міллера, В. Берроуза, «бітників», П. П. Пазоліні та інших письменників ХХ ст., розчарованих тотальною деградацією сучасного світу. С. Кавалов зосереджує свою увагу на вивченні доробку Андрія Римші, українського, білоруського й польського письменника і перекладача кінця ХVІ століття, поєднав у своїй творчості риси Ренесансу й бароко. І. Суєцька з лінгвістичної, історичної та ментальної точок зору аналізує смислове наповнення поняття «Балкани», що побутує в науці впродовж останніх двохсот років, і доходить висновку, що цей концепт фіксує надзвичайно складну й внутрішньо конфліктну духовну реальність, яка вирізняється культурною багатовимірністю. М. Якобець-Семкув пропонує оригінальне прочитання середньовічного слов’янського епосу з погляду оніричного дискурсу, а В. Мокрий розглядає філософію землі та людського життя у творах Василя Стефаника. Отже, вже сама широта тем, що розглядають науковці, а також розмаїття дослідницьких методологій, якими вони послуговуються,  надають всі підстави сприймати першу частину книги як своєрідний вступ до проблем культурної пам’яті й трансгресії.

Тексти, зібрані в другій частині книги, поділені професором А. Матусяк на три  групи: 1) література і культура, 2) історія і 3) політика, завдяки чому читач отримує змогу побачити найрізноманітніші форми оприявнення трансгресивності в українському дискурсі пам’яті після 1991 року. У статях, присвячених історії української літератури, вона (трансгресивність) виражається у пошуках нових моделей історії української літератури, у спробах переглянути традиційний літературний канон, розширити його, оновити літературознавчу методологію, покладену в основу його створення. У статті Й. Бабула ре/деконструюється образ В. Винниченка, створений кількома поколіннями українських інтелектуалів. Науковець доходить висновку, що успадковані від попередніх часів стереотипи ускладнюють об’єктивну оцінку цієї видатної й суперечливої постаті в українській культурі ХХ ст. В іншій статті О. Коцарева і Ю. Стахівська представляють проект нової максимально повної та репрезентативної антології українського поетичного авангарду, до якої включено тексти всіх напрямків, регіонів, де творилась українська література,  а також тих письменників, які написали низку творів на межі російської та української поезії (Василіск Гнідов, Ілля Сельвінський). М. Шкандрій обґрунтовує оригінальне бачення української літератури 1930-х рр., що складається, на його думку, з трьох течій – Націоналізму (художня творчість письменників, які поділяли ідеологію ОУН), Донцовщина  (система поглядів, більш «екстремних», ніж еміграційний провід ОУН був готовий визнавати), і  націоналізму (літературна продукція, що відображає ліберальніший, демократичніший світогляд, ніж той, що визначає творчість представників двох попередніх течій).

Цілком зрозуміло, що значна частка робіт, представлених у книзі, присвячена вивченню творів сучасних українських письменників, адже саме в них проблеми інерції пам’яті й трансгресивності артикульовані найчіткіше. Відкриває цю серію статей розвідка В. Чернецького, висновки якої виходять за межі літературознавства. Увага дослідника прикута до загальнотеоретичного розгляду трансгресії як прояву глобалізації, що тлумачиться з погляду культурної антропології. Друга тема статті – карнавалізація як одна з найпоширеніших стратегій трансгресивності, що набула поширення протягом останніх років радянського тоталітаризму, як в Україні, так і в Польщі та інших країнах Центральної та Східної Європи. В цьому плані художні практики групи «Бу-ба-бу», проаналізовані В. Чернецьким, набувають рис типової спроби стрибнути поза межі, завдяки чому особистість сподівається отримати свободу, а суспільство – зробити крок назустріч «позитивній глобалізації». Важливим доповненням думок В. Чернецького є стаття Р. М. Стеха, який застосовує юнгіанський психоаналіз до інтерпретації символічного поля української перехідної ментальності в романі Ю. Андруховича «Перверзія», і здійснений А. Новацьким огляд головних напрямків формального експериментування в українській сучасній прозі, яка більше «не погоджується виконувати функцію виразника національного духу і заперечує пафос соціалістичного реалізму». Спостереження, зроблені трьома дослідниками, допомагають осмислити ті парадигмальні зсуви, крізь які пройшла свідомість українських інтелектуалів після розпаду СРСР.

У вміщених до книги історико-літературних текстах Т. Гундорової, Я. Поліщука, А. Новацького, І. Бетко аналізуються твори, написані протягом останніх років такими авторами, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Юрій Іздрик, Євгенія Кононенко, Наталка Сняданко, Володимир Лис, Василь Шкляр. Науковці розкривають широку панораму проявів трансгресивності в українській культурі сьогодення. Проблема пам’яті, що контролює ці прояви, посідає значне місце у статтях майже всіх авторів, але найбільшу увагу цій темі приділяє Я. Поліщук, який окреслює три поля функціонування механізмів пам’яті, розкритих українськими письменниками у своїх творах з історичної тематики: опозиція пам’яті живої і пам’яті музейної (роман О. Забужко «Музей покинутих секретів»), «руйнування однозначного образу минувшини, а також (…) просування «малих наративів» та плюральності історичної правди» (роман В. Лиса «Століття Якова») і  пам’ять як інвектива (роман В. Шкляра «Чорний ворон»).

Важливим поворотом у дослідженні трансгресивності в сучасній українській літературі є стаття М. Ревакович, яка аналізує прояви пост-фемінізму в прозі І. Карпи, С. Андрухович і Т. Малярчук. Під українським пост-фемінізмом М. Ревакович пропонує розуміти специфічний тип поводження, коли жінки будують свої життєві й творчі стратегії, «начебто ґендерна рівність стала вже дійсністю, тому і вважають, що не потрібно колективної боротьби, щоб цю рівність захищати». Завершують літературно-культурологічну частину три тексти, в яких аналізуються специфіка ґендерної ситуації та альтернативні жіночі рухи в сучасній Україні (А.Грицак), польсько-українські літературні стосунки після 1989 року (Я. Сковрон) та перипетії, пов’язані з впровадженням концепції літературної освіти в Україні (Р. Мовчан).

Три з чотирьох статей, що містяться в історичному підрозділі книги, розглядають питання, що викликають гостру реакцію та стають предметом ідеологічного маніпулювання в політичному дискурсі: проблема ОУН-УПА (стаття І. Ільюшина), польсько-українські стосунки між 1939-1947 рр. (розвідка Г. Мотики) і операція «Вісла» (дослідження А. Тимченко). Обраний науковцями підхід і досягнуті результати – важливий крок до створення на академічному рівні «компромісної» праці, зміст якої має «відповідати історичним реаліям, а з іншого боку – поєднувати в собі протилежні на сьогодні погляди» (І. Ільюшин). Четверта, завершальна стаття в історичній добірці торкається ще однієї болючої проблеми, замовчуваної офіційною історіографією, – культурної асиміляції лемків, яким, на думку автора статті  Б. Галсака, у ХХІ столітті загрожує повне знищення. Загальний пафос істориків, чиї тексти публікуються у книзі, можна схарактеризувати як прагнення історичної трансгресивності, яка виражається у цілеспрямованих спробах писати історію таким чином, щоб відійти від «національно заангажованого» маніпулювання інформацією про минуле і перейти на зовсім інший рівень обговорення життєво важливих для сьогодення історичних тем за принципом діалогу.

В останньому розділі  книги взаємозв’язок пам’яті й трансгресії розглядається крізь призму політичних практик сучасної України. Дві публікації мають узагальнюючий: це статті Н. Яровенко, яка розкриває роль ініціативи Східного партнерства для здійснення євроінтеграційних намірів України, і А. Умінської-Воронецької, чий текст систематизує інформацію  про цілі, завдання й інституції польської культурної дипломатії в Україні. Дві інших статті становлять чималий інтерес для загального розуміння політичної ситуації країни. Перша з них називається «Залежність від шляху: посткомуністичний досвід і перспективи демократизації». Її автор М. Рябчук аналізує політичну історію України після 1991 р. і, зокрема, практики мовно-культурних поділів, що застосовуються українськими урядами, а також ті обставини, що впливають на процес формування української національної ідентичності. М. Рябчук доходить висновку, що амбівалентність суспільства внаслідок таких дій можновладців тільки посилюється, внаслідок чого процес посткомуністичної трансформації ускладнюється. Н. Терес, автор другої статті «Сучасна етнополітика України. Нові концептуальні і політичні виклики», труднощі перехідного періоду пов’язує з тим, що «в країні відбувається «потрійна» трансформація: політична, економічна та національно-територіальна – виникнення і оформлення незалежної держави, зміни статусу українського народу і національних меншин». Розвідка Н. Терес звертає увагу на цілу низку небезпечних стратегій країн-сусідів (Росії, Угорщини, Румунії) у царині етнополітики, спрямованих проти етнічної єдності України, на які український уряд не реагує відповідним чином.

Отже, дослідження культури пам’яті, що визначає функціонування ментальних процесів і формування національної ідентичності сучасних українців, здійснене в книзі, доводить, що суспільна й особистісна трансгресія України, тобто її входження в широкий світ, відбувається в найрізноманітніших формах. Цей процес, як і процес глобалізації, неможливо зупинити. Він свідчить про «поступове визрівання нового ставлення до людського існування як феномену передусім духовного плану в контексті постмодерного проекту буття» (І. Бетко). Проте авторів багатьох статей не залишає відчуття, що українська трансгресивність має непослідовний і часто-густо реверсивний характер. Входження України в широкий глобальний світ відбувається складно і супроводжується болісними відчуттями. Старі символічні успадковані від минулого моделі мислення виявляються не викорененими і продовжують блокувати оновлення свідомості. Цей мотив присутній у цілій низці текстів. Я. Поліщук зауважує: «Пафос відкривання минулого в сучасній українській літературі нагадує ситуацію з поверненням пацієнта до пам’яті після тривалої амнезії, що зруйнувала здатність жити в категоріях реального часу». Безмежне в українському постмодерністському проекті буття, про яке веде мову І. Бетко,  наштовхується на кордони, що тільки загострюють біль. Розчавлений навалою симулякрів, сконструйованих мас-медія, роздратований і загублений у застарілих мовленнєвих кліше шістдесятників, на авансцену виходить «український самашедший», герой роману Л. Костенко. Показово, що Т. Гундорова веде відлік доби постмодернізму в українській культурі від Чорнобильської аварії, яку тепер вона пропонує називати катастрофою, адже українська ментальність дедалі більше позначена рисами катастрофізму. Подаючи стислу історію так званого «чорнобильського жанру», Т. Гундорова тлумачить катастрофізм як виклик, кинутий митцям, що так і не зуміли подолати символічну інерцію, яка заважає їм позбутися пафосності в розповіді про Чорнобиль і перейти на інший щабель свободи вираження. Щоб навчитись говорити й писати по-новому, Т. Гундорова пропонує розробити новий інтелектуальний проект – відродити «нову хвилю нуклеарної критики», яка відкриє шлях до пізнання і нейтралізації страхів, фобій і травматичних переживань. Ліки, які пропонує Т. Гундорова, як завжди радикальні, і не викликає сумніву, що вони дієві, але лише за однієї умови – якщо у пацієнта є бажання пробити ту стіну, що оточує українське ментальне гетто.