Ярослав Рудіш: «Великі народи не вміють бути самоіронічними»

Ярослав Рудіш
Ярослав Рудіш

У розпал травневої активізації літературного життя до України завітав досить молодий, але вже культовий чеський письменник Ярослав Рудіш. Щойно в українському перекладі в «Темпорі» вийшла його книжка «Останні дні панку в «Гельсінкі» — динамічна, колюча історія пригод, радощів і прикрощів молодості на тлі панківської субкультури та на тлі радикальних суспільних змін у Центральній Європі протягом 1980—2000-х років. 21 травня книжку презентували в книгарні «Є», а вже наступного дня на зустрічі, організованій Чеським центром у Києві, випала нагода трохи поспілкуватися з Ярославом Рудішем про його творчість і про сучасну чеську літературу.

— Ваші твори зазвичай підкреслено сюжетні. Цікаво, це загальна тенденція чеської літератури чи лише ваша манера письма? Чи можна назвати це чимось на зразок гойдання маятника в протилежний бік після експериментів ХХ століття?
— Чеська література – я маю на увазі найкращі її зразки, відомі всьому світові, на кашталт Ярослава Гашека чи Богуміла Грабала – завжди будувалася на коротких та ефектних сюжетах. Коли її читаєш, складається враження, ніби ти сидиш у пивній та слухаєш розмови людей навколо. А ще, звичайно, іронія, самоіронія, трагікомізм – усе це речі, котрі рятували нас, чехів, у тому божевіллі, яке нам доводилося пережити в історії. Ці риси нашої літератури особливо цікавлять поляків і німців, бо великі народи не вміють бути такими самоіронічними, вони завжди надто серйозні. Правда, полякам подобається навіть просто наша мова: досить приїхати до Польщі та сказати «Ahoj!” (чеською – «привіт!»), і всі вже всміхаються, це здається їм якоюсь дитячою мовою… В кожному разі, мені важлива саме історія, і коли вона є, вже не так суттєво, чи це буде роман, чи п’єса, чи ще щось, головне, щоб я її розкрив. А експериментальну літературу я не дуже люблю, не думаю, що зміг би так писати.

 

Ярослав Рудіш. Останні дні панку в «Гельсінкі» / Пер. із чеськ. Т.Окопної. — Київ: Темпора, 2013
Ярослав Рудіш. Останні дні панку в «Гельсінкі» / Пер. із чеськ. Т.Окопної. — Київ: Темпора, 2013

— Наскільки в сучасній Чехії актуальні літературні напрями, між якими можуть бути якісь взаємодії, конфлікти, а чи, як воно є, на мій погляд, в Україні, існують просто окремі письменники зі своїми індивідуальними стилями та стосунками?
— Мені здається, що я та ще деякі автори практикуємо таке собі «постгашеківське» письмо. Є письменники, які поїздили по західних стипендіях, пишуть про закордонне життя та перебувають ніби трохи поза чеським контекстом. Тобто можна говорити про якісь напрями, але я б не сказав, що між ними є якісь конфлікти… Вони бувають на індивідуальному рівні, між окремими письменниками, але мені це завжди смішно.

— А стосунки між літературними поколіннями?
— Зараз зрозуміло, що Богуміл Грабал, Мілан Кундера та інші письменники 1960-х років – це надзвичайно сильний період у чеській літературі. Відтак, ми, молодші покоління, автоматично мусимо їм дещо в позитивному розумінні протистояти. Однак, при цьому ми надзвичайно багато в них почерпнули. Якби я свого часу їх не читав, то навряд чи став би письменником. Іще був дуже цікавий пласт авторів-дисидентів 1970—1980-х років. Але з них, здається, лише Яхим Топол продовжив активно працювати й після 1989 року. Решта просто зникли з падінням тоталітарного режиму. Можливо, те, що вони писали, в новій епосі стало просто невчасним… Були, звичайно, й офіційні, комуністичні письменники, та про них сьогодні мало хто згадує. І без них у Чехії сьогодні виходить величезна кількість книжок, будь-якому авторові буває важко пробитися.

— Принагідно не можу не запитати, чи великі наклади мають книжки чеських письменників?
— Наклад понад 10 тисяч примірників у Чехії робить книжку бестелером. Мені пощастило, всі мої книжки долали цей рубіж. Окрім того, щороку з’являється кілька зовсім топових книжок, котрі наближаються до межі в 100 тисяч чи й переходять її. Наприклад, «Готланд» Маріуша Щигела розійшовся тиражем десь так 70—80 тисяч. Ясна річ, що є при цьому й книжки з дуже маленькою аудиторією, це природно, таку літературу часто фінансово трохи підтримує держава. Вона ж матеріально сприяє перекладам. Усе-таки навіть 3 (три) тисячі в нас уже вважається певним успіхом. І це тому, що постійно виходить дуже багато книжок. Чеській літературі доводиться пробиватися між світових чи європейських бестселерів. Наприклад, зараз найбільш популярні скандинавські детективи…

— Чому ви так багато пишете про субкультури?
— У зв’язку з книжкою «Останні дні панку в «Гельсінкі» мене часто питають, чи я не був панком. Якраз ні, не був. Але навіть суто на інтуїтивному рівні мене завжди цікавили зломи, межові ситуації. А вони, звичайно, завжди присутні «на краю суспільства», себто в субкультурах. Плюс, наприклад, панк-культура 1980-х років не може не надихати своєю просто шаленою енергією. Саме цим у першу чергу й цікавить життя в стилі «no future».

 

Ярослав Рудіш. Фото з сайту wien.czechcentres.cz
Ярослав Рудіш. Фото з сайту wien.czechcentres.cz

— Чи погоджуєтеся ви, що такі субкультури в нинішньому суспільстві вже не відіграють такої ролі, як тридцять років тому?
— Не зовсім. Панк є й тепер. Хай навіть класичний панк сьогодні став якоюсь мірою модним, але все одно залишаються рухи й стилі, спрямовані проти суспільного мейнстриму. Нині є широкі можливості для альтернативної творчості. Будь-хто за принципом «do it yourself» може зібрати групу й записати альбом чи видати книжку. Протест і далі затребуваний, а активний протест – це і є панк.

— До речі, й ви, й перекладачка Тетяна Окопна на зустрічі в Чеському центрі казали, що перекладати «Останні дні панку…» було непросто через специфіку мови. Мається на увазі саме панківський сленг? Як він формується в чеській мові? В нас, скажімо, великою мірою через запозичення з англійської та російської…
— Так, у нас сленг панків теж містить дуже багато іноземних слів, зокрема германізмів. Це, звісно, не просто адекватно передати іншою мовою. Але річ не лише в сленгу. Складним завданням для перекладача є й ритм мови, особливої, брутальної мови. Наприклад, у щоденнику героїні, який становить одну з сюжетних ліній книги, свій, дуже специфічний ритм і темп, як на мене – абсолютно панківський.

— Кого з сучасних чеських письменників ви би порадили? Навіть якщо вони ще не перекладені – будемо сподіватися, що колись таки перекладуть.
— Я вже згадував Еміла Гакла. Це чудовий автор. Він пише про своє життя, це суворе чоловіче письмо, але в ньому є й трагікомізм. А ще він – справжній майстер діалогів. Ще порадив би Петру Гулову та Катаржіну Тучкову – це цікава генерація жіночої літератури. Здається, якусь книжку Катаржіни Тучкової мають ближчим часом перекласти українською.

Розмовляли Юлія Стахівська та перекладач Тетяна Окопна