Про людей, які не боялися

Наталія Ксьондзик
Наталія Ксьондзик

Світ побачила чергова книжка спогадів, уривки з якої раніше друкувалися в газеті «Молодь України», журналах «Дніпро» і «Кур’єр Кривбасу», а також лунали на хвилях національного радіоканалу «Культура». Це «Люди не зі страху» Світлани Кириченко. З промовистим підзаголовком «Українська сага». Справді, дев’ятсотсторінкова «цеглина» справляє саме таке (і не менше) враження. Адже тут, як влучно зауважив автор переднього слова, а заразом і редактор видання Юрій Бадзьо: «перед нами справжній художній твір. Широкого епічного засягу, з виразним епічним образом у центрі. Твір без жодного домислу і водночас пластичний, змістом і композиційно цілісний. Лаконічний у слові і просторий смислом і стилем».

Коментувати спогади важко. Бо з одного боку, це дуже інтимна й суб’єктивна річ для автора, а з іншого – все так само, тільки для тебе самого, тобто читача. Мене особисто завжди лякали товсті книжки, але останнім часом доводиться їх читати. І це «доводиться» переростає на «задоволення від тексту», що аж ніяк не засмучує, а, навпаки, вивершує мій «горизонт сподівань».

Позаторік то були феєричні спогади Ірини Жиленко «Homo feriens» від видавництва «Смолоскип» (про які вже писала Роксолана  Свято). Після них думалося, що той період (від 1960-х і далі) уже нічим не здивує, проте абсолютно відмінний кут зору і наче нова реальність відкрилась почерез твір Світлани Кириченко (цього ж таки видавництва – вочевидь, профіль у нього такий особливий). Варто було лишень трохи відхилитися від переважно літературного середовища, й навколо завирували геть незнайомі пристрасті. Звісно, тут багато спільних героїв (це, зокрема, відзначала й Елеонора Соловей, аналізуючи ще три книжки спогадів), проте наголоси дещо інші. Реакції не ті. А висновки… Та чи маємо ми право робити висновки? Ми нині лишень читачі. Хоча, може, колись хтось із нас був співучасником.

Хто така Світлана Кириченко? В усюдисущій Вікіпедії про неї немає статті. Шкода. Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні» (дякуючи Василю Овсієнку, є у нас такий чудовий електронний ресурс) має про неї матеріал. Якщо коротко, то це «активна правозахисниця і учасниця тиражування та поширення самвидаву». Її життя невіддільне від життя Юрія Бадзя (Вікіпедія інформує: «літературознавець, публіцист, громадсько-політичний діяч, учасник національно-демократичного руху в Україні»), особливо нині, коли Світлана вже давно прикута до ліжка. Наступного року в подружжя золотий ювілей. Пан Юрій оздобив спогади фотоматеріалами – це безцінні «обличчя нашого роду», як він їх пойменував, із котрих так само промовляє історія, плавно вибудовуючи свій карколомний сюжет. За такими книгами, як на мене, справді можна (і варто) її вивчати, бо вони не мертві, а це так важливо в нашому прикрому соціумі.

Переповідати сюжет немає сенсу. Знову ж таки зацитую лапідарне переднє слово: «Географія спогадувань — Україна, Росія, республіки Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії, принагідно — світові події. Хронологія — українське ХХ століття (його визвольні пориви), зокрема епоха національного пробудження і руху в 60–80-ті роки, шістдесятництво і дисидентство (численні унікальні свідчення про її провідні постаті), світоглядно-психологічна колізія поколінь — проблема «батьки і діти», морально-ідеологічний «плюралізм» у середовищі носіїв компартійного самодержавства (КДБ, державно-партійне чиновництво і його ідеологічна обслуга)».

Здавалося б, усе за стандартом. Утім, є безліч «але», які вирізняють ці спогади на фоні інших. Часом вони дуже жорстокі. І це не стосується таборово-засланських реалій (крізь які дружина-«декабриста» крокувала разом із чоловіком) чи робочих перепѐтій (Світлана ніколи не гребувала жодною роботою: прибиральниця, гардеробниця – далеко не весь послужний список фахового філолога), бо ж то все побутові деталі, що лишень виповнюють тло фактографічною площинністю. Натомість ідеться про психологію й нонконформізм (надто розтиражоване нині поняття), що засновується, насамперед, на дуже індивідуальних моральних принципах. Не можу не вдатися до опису лише кількох моментів із розлогим цитуванням.

1976 рік. Раптова зустріч із родиною Івана Дзюби на екскурсії. П’ять років перед тим не бачилися – після Іванової покаянної заяви не випадало. «…Ходимо буквально впритул… І при цьому Дзюби ні разу не стрічаються з нами очима. Я поводжуся «невиховано»: як Іван опиняється поруч — упритул дивлюся на нього, хочу впіймати його погляд…  Слова екскурсовода ковзали повз мене.

Особлива ж химерність ситуації була в тому, що Іван і Марта «відсутні» тільки щодо нас. Інші з цієї групи поводяться з Дзюбами… як із «звичайними людьми»… І він із ними так само — говорить, жартує, щось розказує… Тож у світі нового Дзюби можна нормально жити? Може, 1972-й, 1973-й мені приснилися?..

На половині екскурсії ми пішли. Було нестерпно.»

1977 рік. Відвідини родини Григорія Кочура в Ірпені, того Кочура, який завжди був провідною зіркою української інтелігенції, її світочем і найшановнішим орієнтиром. Григорій Порфирович сам розповідає друзям, що «згодився написати до «Літ. України» про «розквіт української радянської культури й мови». Він не просто про це розповів, а з сумом і жалем, навіть показав текст. Вертаючись додому:

«Юрко…: «Ти розумієш, Світлано: Ірпінь для нас закрився. Я не дозволю собі приїхати до Кочурів, як той текст буде надруковано».

Надруковано. Наступна моя поїздка до Ірпеня відбулася через 11 років — улітку 1988-го, коли ховали Ірину Михайлівну. А Юркова — як ми повернулися з Якутії.

Це був не тільки осуд, а й наш принцип стосунків із людьми, що намагалися, ідучи на зречення, втриматися на хисткому перелазі між «там» і «тут».

Мені видається, що будь-які коментарі зайві…

Втім, хочу згадати й про абсолютно інше, нетипове. Йдеться про літні відпустки родини. Чоловік у таборі вже не перший рік, а дружина натхненно планує, куди вирушати з дітьми влітку на відпочинок. Їх усюди гостинно чекають: і в Карпатах, і в Прибалтиці, і в Москві та Санкт-Петербурзі. Вони можуть дозволити собі по два місяці мандрувати світами й лиха не знати. Старший син — студент, дочка — школярка, пані Світлана — безробітна. З органів повсякчас погрожують статтею за «дармоїдство», бо домогосподарка, то не заняття і звідки ж гроші на прожиття. А воно все якось так складається: щось у спадок від дідуся залишилося, трохи заощаджень «на книжці», жодних тобі витребеньок у побуті, а мандри й не дорогі – лише за дорогу й на харч, а на місці друзі-знайомі й так приймуть. Сучасник обурено здивується – то чого ж нарікати, якщо все так чудово? Зараз пересічна українська родина не годна дозволити собі таких вакацій і не бунтує, то що ж тоді – з жиру бісилися? Мало було?.. Знову ж виринає те заскорубле «сумління».

Праця Юрія Бадзя називалась «Право жити». За неї (за цю працю) і за нього (за це право) зрештою і потерпала вся родина (обшуки, доноси, неприйняття, а згодом спроби виключення сина з інституту, переслідування й регулярні звільнення з роботи дружини, ув’язнення самого автора, наклепницькі статті у пресі, постійний моральний тиск тощо). Сага завершується подіями 1988 року, роком повернення додому із заслання чоловіка і возз’єднання родини. Однак, якою ціною? Дорогою, надто дорогою.

Насамкінець згадується матеріал Олега Шинкаренка «Хто платить нашим письменникам?» і його заклик до читачів «залишити осторонь політичні пристрасті та зосередитися на фактах і цифрах». Осторонь? Подружжя Кириченко-Бадзьо ніколи не застановлялося на цифрах, воно завжди слухалося виключно власної моралі й на тому стояло. І вистояло. Для когось це може правити за приклад. Для когось — ні. А правильної відповіді, звісно, не існує.

Наталія Ксьондзик

Народилася 1985 рок в місті Києві. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Редакторка видавництва «Смолоскип»