Шосте коло успіху Дена Брауна

1Чотирнадцятого травня (14.05.13 – анаграма до 3.1415) літературні оглядачі по обидва боки океану зробили мисливську стійку — з традиційним піар-розмахом, одночасно на кількох європейських мовах, вийшов друком роман Дена Брауна «Інферно» — шостий у його доробку і четвертий в історичній серії про Роберта Ленгдона.

Західні критики, незвиклі плутати тиражі та літературну вартість, видали Брауну зі сторінок національних газет чимало добірного злослів’я. Автору згадали всі банальності, заплутуванння, історичні та культурні недоладності, а також відсутність логіки в сюжетах.

«Я звик думати, що Ден Браун — просто бездарний. Та прочитавши останню версію апокаліптичного трилера, який він переписує щокілька років, я підозрюю, що він божевільний. «Інферно» починається з мук героя від травми голови, і голова Брауна — мутний прихисток найскаженіших забобонів так званих «темних віків», схоже, теж травмована… [Він] по-диявольськи збуджується від перспективи близького занепаду світу. Хогвартська школа, у порівнянні з головою Брауна, чисте, добре освітлене і на диво приємне місце», — кепкує з американського прозаїка Пітер Конрад у Guardian. Йому вторить А.Н.Вілсон з Daily Mail: «Ден Браун стверджує, що заглибився в історію філософії, теології та літератури у своїх книгах, але якщо він так і зробив, то йому вдалося не залишити жодних слідів глибокого дослідження в «Інферно».

Закиди влучні — вся серія слабка сюжетно та стилістично. Кліше фабули просте: Роберт Ленгдон, викладач неіснуючої спеціальності в Гарварді, стикається з таємницею світового масштабу, отримує від долі симпатичну помічницю та високопоставленого симпатика й розгадує головоломку, зашифровану в історичних артефактах, втікаючи від монструозного вбивці. В кінці — хепі-енд. «Інферно» винятком не став: сюжет рухає таємничий вірус, запущений божевільним ученим. Помічниця — симпатична лікарка Ленгдона, у пошуках допомагає директор ВООЗ, монстр-переслідувач — демонічна жінка-панк. Розгадка прихованої загрози закодована творцем у першій частині «Божественої комедії» Данте, і шлях до неї веде через туристичні принади Венеції, Флоренції та Стамбула. Втім, Дену Брауну вдалося дещо уникнути  самоповтору — в останньому романі стало менше містики та езотерики, немає стародавніх братств та вікових таємниць. Всі загадки зроблено головним лиходієм Бертраном Зобрістом, що наклав на себе руки на початку твору.

2Прагнення до поліпшення стилю оглядачі оцінили. «Я вперше відчув, що Браун прагне до кращої, акуратнішої книги, більш зацікавлений у реальності, хоче втекти із в’язниці свого багато слів’я. Як стиліст Браун стає дедалі кращим: де він був огидним, зараз просто бідний» — відзначив Джейк Керідж з The Telegraph.

Якщо все так погано, то чому все так добре з читачами (наразі сумарні наклади творів Брауна сягнули 180 мільйонів)? Що дає змогу батьку Роберта Ленгдона перебувати, за словами критиків, у стратосфері популярності?

Аналізуючи жанр та стиль Дена Брауна, Джейк Керідж влучно підмітив: «У світі, де більшість авторів трилерів відчувають обов’язок займатися геополітичними питаннями, Браун доводить, що люди шаленіють від трохи недолугої дитячої, і водночас дорослої втечі, в яку вони поринають знову і знову». Дослідник жанру Надір Ельгефнаві зауважив, трилери з мілітарними конфліктами (на кшталт творів Майкла Крайтона) вичерпалися і втратили популярність уже під кінець 1980-х, натомість сучасність із культом змов, містики та фентезі створила інтерес до загадок історії. Прозаїку залишилося лише осідлати цікавість до сучасної міфології.

У містиці (неглибокій, нью-ейджівського штибу) автор «Коду да Вінчі» по-американськи рекламно-крикливий. На кожній другій сторінці герої вигукують, мов продавці бульварних газет: «Найбільші таємниці минулого!», «Розгадано таїну древніх містерій!», «Це може змінити долю світу!» І тут виявляється його інша сильна риса — вміння тонко працювати з абсолютними величинами, суттєва проблема для авторів фантастики, на якій уже «спіткнулися» Марек Краєвський та Сергій Лук’яненко. Ввівши до тексту таємницю світового масштабу, автор не може її розгадати, адже отримає конфлікт із реальністю. Залишивши її нерозгаданою теж не можна — розчарується читач. Крім того, абсолютна величина потребує порівняної сили для конфлікту. Ден Браун уміє «розмивати» розгадку, переносячи її у метафоричне розуміння або розтягуючи катастрофу в часі так, щоб сама дійсність відповіла на питання «чи може так бути». В сюжеті ж американський прозаїк   вибудовує систему противаг так, щоб таємничість персонажів сягала рівня загадки, яку вони охороняют
ь. Якщо це сім’я Ісуса — то поруч ілюмінати, біля святого Грааля — тамплієри, містерії древності стережуть масони та ЦРУ. Прикметно, що з відмовою в «Інферно» від історичної містики противаги стали непотрібними.

Dan Brown's Inferno Set To Be The Best Seller Of The YearЗа вміння тримати читача автор «Інферно» збирає компліменти навіть від в’їдливих літературних оглядачів. «Дурня, але захоплива», «базікання, але, безперечно, захопливе» — з цими епітетами погодяться мільйони читачів, які не можуть відкласти недочитану книгу. Ден Браун сміливо метає тузи з рукава — повороти сюжету в його романах рідко мають хоч мінімальну мотивованість, але з кожним фабульна спіраль розкручується ширше, а розвиток стає дедалі несподіванішим. Якщо це погоня, то втікачі рятуються в останню мить, якщо головоломка — то читач може розгадати її на півкроку вперед, але ніколи не збагне всю. Критики недарма іронічно порівнюють твори Дена Брауна та Джоан Роулінг, у них дуже подібна техніка нанизування випадкових пригод: пошук горокраксів трійкою юних магів дуже нагадує шукання масонської піраміди професором Ленгдоном, а смертежери надто подібні до містичних братств з творів американського прозаїка. Але втонути у фентезі йому не дає міцна прив’язка до реальності.

Американський автор влучно вловив рівень бажань своєї аудиторії і зробив ставку на доступність, максимально притягуючи реальність до загадок у тексті. Преамбула «усі згадані в тексті організації та пам’ятки мистецтва є реальними» здатна справити враження на пересічного читача. На цьому самому полі працює автор історичних детективів Артуро Перес-Реверте; американець вривається в історію не так глибоко, але якомога гучніше й обираючи якнайвідоміші місця. Пишучи місця дії, він апелює до туристичного досвіду читачів, ведучи професора Ленгдона екскурсійними маршрутами, де були його читачі. Цікаво, що в третій книзі серії «Втрачений символ» Ден Браун опирається насамперед на історію США й Вашингтона, направляючи свого героя в найпопулярніші місця відвідувань американської столиці. Переносячи на український грунт, автор мав би зашифрувати езотеричне послання у написах будинків Софії, Пасажу та Батьківщини-Матері. Несподівано руку допомоги в «реалізації» фантазій Дену Брауну подала церква. Заборона Папою «Коду да Він
чі» перетворила вигадку на крамолу, опозиційну до найбільш консервативної світової спільноти — про таку рекламу можна тільки мріяти.

Новий Папа навряд чи зробить царський подарунок новому роману, проте за тиражі «Інферно» можна не перейматися — запасу популярності на цей твір точно вистачить. Відмова від містичного туману та хепі-енду, намагання ускладнити ідею свідчать, що Ден Браун теж відчуває слабкі точки своїх текстів і працює над цим, тому залишається чекати на його кращі книги.

В Україні «Інферно» вийде за якийсь місяць у «Клубі сімейного дозвілля» в перекладі Володимира Горбатька. Спробую припустити, що перспективи в нас мало б і перенесення стилістики Дена Брауна на український грунт, де не бракує ні історії, ні загадок, і масони часом з’являються на сторінках ЗМІ (зміг же Максим Кідрук оживити зужитий жанр технотрилера). А проблеми зі стилістикою — коли вони лякали українського читача?