«Палата №7»: літературна «швидка», як завжди, запізнюється

Ольга Костюченко
Ольга Костюченко

У дитинстві нас попереджали, що не можна змішувати огірки з молоком – може погано закінчитися. Саме про це я згадала, з острахом беручи з книжкової полиці плід дворічної співпраці Сергія Жадана та Лади Лузіної. Що підштовхнуло діаметрально протилежних письменників створити тандем – залишається загадкою: все ж таки хочеться вірити в мистецтво задля мистецтва, а не тугого гаманця.

Першим в око врізалося художнє оформлення книги: неохайне «фоліовське» віконечко, примітивний вибір шрифту та кольористики, зображення співавторів на стільцях спинами одне до одного з сумнівною претензією на концепт. До речі, авторськими фейсами книга явно перенасичена. І якість фото наштовхує на деякі сумніви щодо професійності художника-оформлювача: Жадан, який ніби просить похмелитися, ефект «прифотошопленості» авторів одне до одного та перефарбований у червоне лікоть Лузіної постійно повертали до перегляду цієї чудасії під час читання. Дивно, що самі письменники затвердили остаточний вигляд книги.

Окрема тема – малюнки Лузіної, чиє бажання дарувати свої шедеври публіці не оминуло й цю книгу. Для того, щоб читач  у жодному разі не забув про авторську належність, про неї неодноразово нагадується на обох сторінках титулки. Художню цінність робіт та витіюваті експресіоністичні мотиви оцінити доволі складно, проте ще більшим питанням є їх доречність. Жодного смислового навантаження та дуже туманна прив’язка до сюжету – доволі сухий вердикт профана в галузі малювання, хоча, можливо, естетика малюнків спрямована на осіб більш чутливих до зображувального мистецтва.

Звичайний для багатьох видань перелік творчого здобутку та коротких відомостей про автора перетворився з легкої подачі «Фоліо» на дифірамби сумнівної проби. І якщо синопсис Сергія Жадана є доволі «чоловічим» та сухим, то Ладу Лузіну не обділили промінчиками слави у вигляді нескінченного переліку нагород та рейтингів. Особливо втішно було читати про присвяту письменниці пісні групою INDI. Скажу чесно: знайти та прослухати трек невідомого та нецікавого мені (підозрюю, що не тільки мені) бенду захотілося аж ніяк не задля поцінування, а, швидше, навпаки. Не вразив і перелік фільмів, відзнятих за книгами авторки. Склалося враження, що цей «арсенал» досягнень повинен задавити своєю міццю маленького читача та слугувати таким собі відкритим 25-м кадром.

Влучна назва книги – без перебільшення, півшляху до її успіху. «Палата № 7» — саме так охрестили автори свою роботу, апелюючи до локусу, в якому, на думку письменників, відбувається переломний момент кожного з двох оповідань, що формують цілісну картину твору. Погодьтеся, доволі гучна заява, зважаючи на підсвідоме гіперпосилання до вельмишановного Чехова з його «Палатою № 6». Не зазіхаючи на брудний спойлер, можу сказати, що навряд чи назва виправдовує себе: події твору в лікарняній палаті можна назвати кульмінаційними, лише прикривши очі. А краще взагалі не називати. Ось і думай тепер, що краще: промовисті інтертекстуальні чи насправді місткі та оригінальні назви, що є адекватним аперитивом до прочитання.

Письменницький задум об’єднання творів полягав не тільки в спільній назві та кульмінації, а й у перетині героїв двох оповідань в епізодичних моментах. Складається враження, ніби другорядні події твору дописувалися нашвидкуруч із метою наголосити на тісному емоційному зв’язку тандему – настільки все натягнуто та неправдоподібно. Доволі слабкий зв’язок, який сприймуть «на віру» лише ті, хто любить заглядати до рота улюбленим письменникам.

«І мама ховала це у волоссі» – книга розпочинається оповіданням Сергія Жадана. Двоє невдах-комівояжерів та маленька донька одного з них відправляються у Крим продавати… розливні парфуми. Доволі дивний та трохи безглуздий вибір роду занять, погодьтеся. Знедолені персонажі викликають нестримне бажання міцно притиснути їх до грудей і сказати: «Все буде добре, маленькі». Але ж вони хлопці, які полюбляють ризик, тож досить благодійності. В дорозі з ними трапляється багато курйозних ситуацій, приправлених розлогими сентенціями та ретроспекціями головного героя –типового для Жадана бунтаря з синдромом Пітера Пена, з якого пора би вже вирости, як зі старого бабусиного светра, та віддати малозабезпеченим. «Сенс у тому, щоб ні від кого не залежати…», «Це мій бізнес, поганий, але бізнес. Я не звик відмовлятися від своїх мрій» – відказує чоловік напарникові на пропозицію кинути все та повернутися додому. Запах постмодерного пафосу так і висить у повітрі, відчуваєте? Сюжет твору поступово навіює депресію: продаж парфумів жінкам-туристкам, підозра головного героя в педофілії, візити до лікарні з метою відвідин друга з видаленим апендиксом та гарячий секс із лютою адміністраторкою готелю – агов, Жадане, чи це ти? Особливо втішним моментом твору, як на мене, є шкільні спогади героя про гру в баскетбольній команді, на саксофоні в оркестрі, та студію звукозапису, які малюють підозріло стандартну американізовану картину нездійснених мрій. Якщо на цей заміс пішло два роки життя, мимоволі замислюєшся над тим, чим же займався автор упродовж заявленого часу? Про головну інтригу оповідання, і те, що все ж таки і навіщо ховала у своєму волоссі мама, читач дізнається наприкінці твору, і це, на жаль, одна з небагатьох адекватних та цікаво обіграних ідей автора. Можливо, це сигнал до пошуку нових образів та проблематики?

Хоч це й дивно, але порівняно з попереднім оповіданням, російськомовні «Одуванчики» Лузіної виглядають цілком пристойно. Без перебільшення. У цьому союзі тендітна жіночка задавила свого напарника не тільки обсягом твору, а й якіснішим матеріалом. Чотири різні погляди на одну ситуацію обрала письменниця як композиційну організацію оповідання. Сюжет, на диво, не виявився низькопробним, хоча й оригінальності в ньому шукати не довелося: жодної містики та відьомства, усе в дусі славнозвісної жіночої прози, де є місце сльозам, прокляттям, постільним сценам та щирому бажанню кохати. Інтрига твору все ж таки збереглася завдяки обраній композиційній побудові. Можливо, оповідання письменниці стане черговою екранізацією для відчайдушних домогосподарок: героїні Лузіної можуть стати консультантами з чоловічих питань, а їхні задушевні діалоги про розмір чоловічих геніталій, засоби зваблення та нелегке фемінне існування — чудовим приводом для обговорень у тісній жіночій компанії. Ці одкровення, між тим, якось доволі органічно співіснують із рефлексіями про справжню материнську любов, цінність кожної миті та просте людське щастя. Якщо відкинути давно набридлу тему «брудної білизни» та стандартні схеми жіночого бачення, у Лузіної є всі шанси написати щось досить цікаве. Головне, не використовувати для позначення усіляких продюсерських агентств назву на кшталт «Праздник», що викликає лише поблажливу посмішку.

В одному зі спільних інтерв’ю письменниця виявила бажання продовжити співпрацю з Жаданом, присвятивши її тематиці мертвих поетів (містичні потяги Лузіної все ж беруть своє). Сергій ніяк не прокоментував свою можливу участь у проекті, але зомбацько-хмільне фото автора на обкладинці вже автоматично натякає на гарантовану перепустку до світу літературного потойбіччя.