Заробітчанська одіссея

Наталка Доляк. Гастарбайтерки. – Харків: КСД, 2012
Наталка Доляк. Гастарбайтерки. – Харків: КСД, 2012

Мене нітрохи не дивує поява книги, у якій описано заробітчанство українців за кордоном. Дивно інше: що на художній твір саме на цю тему потрібно було чекати так довго.

Заробітчанство як явище, хоча й існує не один рік, аж ніяк не відійшло в минуле, навпаки, це – така ж буденна та невід’ємна частина життя мешканців деяких областей України, як, скажімо, вибори, політичні ток-шоу та реклама по телебаченню. Багато хто з нас не раз слухав перекази далеких і близьких родичів чи знайомих про те, як їм велося на заробітках в Італії чи Португалії, хтось і зараз періодично розмовляє телефоном чи по скайпу (хай живе технічний прогрес!) із кимсь, хто досі перебуває там, у чужій країні. А дехто навіть із власного досвіду може сам розповісти незліченні історії про тамтешній побут….

І ось раптом – книга «Гастарбайтерки». Книга про щось, що ми нібито чудово знаємо. Але водночас це вже не просто розповідь давньої подруги чи родички, що повернулася додому із заробітків, а повноцінний художній твір.

То ж як живеться заробітчанам там, закордоном? У творі Наталки Доляк будні гастарбайтерок змальовано детально і без прикрас. Як і важкість та рутинність роботи, що її доводиться виконувати, так і опис ставлення працедавців, описані у романі,  дають нам змогу переконатися, що на працівників, які приїжджають з України, на чужині очікує аж ніяк не райське життя, не Ельдорадо, і що заробітчанам, м’яко кажучи, не позаздриш. Наведемо лише один, проте доволі показовий, уривок із роману Наталки Доляк, що описує зустріч гастарбайтерки з майбутніми працедавцями: «Лишень двері відчинилися, тато малого, зиркнувши раз на майбутню хатню робітницю, встиг подумати: «О-ля-ля!», а мама щось на кшталт: «Шайзе!» Уве Квасіне, набравши якомога більше слини, смачно висадив на спортивну кофтину Лари чималого слиняка, який повільно сповз донизу. Батьки бешкетника зазвичай не надто переймалися, коли той робив щось подібне з попередньою домогосподаркою – сільською жіночкою невизначеного, майже похилого віку…» Це – про ставлення наймачів до заробітчан. А хочете дізнатися більше про те, яку саме роботу іноді доводиться виконувати гастарбайтеркам? Ось, прошу: «Таша влаштувалася до міського туалету… Робота, на додачу до смороду і відрази, була ще й небезпечна. Кілька разів Таша наривалася на маніяків-початківців».

Так, у житті героїв роману не бракує негативу, проте в книзі можна зустріти немало цілком позитивних, навіть кумедних епізодів. Загальний настрій, тон оповіді у «Гастарбайтерках» – змінний, наче примхлива мелодія, схожий на кольорову палітру, у якій не бракує жодного відтінку.

Страшні і смішні події, що трапляються з ними, викликають у дійових осіб твору і різні емоції. Наталка Доляк у романі ретельно, як то кажуть, «зі знанням справи» зображає всю складну і часом суперечливу гаму почуттів, переживання, позитивні і негативні, описує страхи та надії, що виникають у заробітчан, які у певний період свого життя опинилися в чужій країні.

Що це за почуття? Це – страх перед невідомістю, тривога через те, що «вони тут ніхто», нелегали; постійний неспокій, через який страшно навіть ходити вулицями міста серед білого дня, боязно перед іноземними правоохоронцями (здається, що ти злочинець, якого вони розшукують). Це – відчуття тотальної беззахисності, усвідомлення, що у разі наруги чи навіть скоєного над тобою насильства у цій країні поскаржитися не буде кому. І туга за домом і близькими людьми, особливо за дітьми. Але водночас – певне відчуття захоплення новим життям, що за ним маєш змогу поспостерігати. Іноді навіть, як не дивно, у душі пробуджується любов до незнайомого міста, країни, чужого оточення, у якому з плином часу відкриваєш гарні риси і яке навіть починаєш сприймати як щось рідне і близьке тобі.

А сама книга «Гастарбайтерки» нерідко сприймається як путівник, своєрідна енциклопедія, і водночас розповідь очевидця подій, цікавий репортаж, що докладно переповість читачам і про способи нелегального переїзду через кордон, і про побут у сучасних європейських містах та деталі повсякденного існування їхніх мешканців. Ви довідаєтеся, наприклад, про те, як німці святкують Новий рік (який вони називають Сильвестром), про спільне і відмінне між Берліном та Києвом, чи про те, як саме полюбляють одягатися багаті емігранти з Росії, які живуть у Німеччині. Роман Наталки Доляк дає читачеві чудову нагоду «прогулятися» вулицями європейського міста, очима персонажів «подивитися» на його живописні площі, відомі історичні пам’ятники, крамниці і метро…

Але практично неминуче в процесі читання «Гастарбайтерок» повинно виникнути логічне запитання: а як же трапилося так, що розумні, працьовиті люди, нерідко з вищою освітою, не змогли заробити собі на гідне життя (про надмір матеріальних благ, «розкошування» не йдеться) у власній країні? Чому вони, заробітчани, як правило, освічені й сумлінні, не затребувані в себе вдома? Через що цілі родини, навіть покоління українців їдуть працювати закордон? Чому випускниці вузів працюють прибиральницями у чужих країнах, а матері змушені надовго розлучатися з малими дітьми, щоб заробити на прожиття? Як сталося, що такий звихнений стан справ взагалі перетворився на норму?

Проте самі героїні роману не надто переймаються тим, хто (чи що) саме винен у ситуації, що склалася у їхній країні. З двох сумнозвісних одвічних питань цих жінок незрівнянно більше цікавить не «хто винен», а «що робити». При тому напруженому темпі життя, яке вони провадять, на рефлексії просто не залишається часу. Авторка ж, переповідаючи основні події з життя головних героїнь твору на Батьківщині, вказує лише на безпосередні, видимі причини, що спонукали кожну з трьох жінок до такого радикального кроку – виїзду на заробітки за межі власної держави.

Цікаво, що «Гастарбайтерки» висвітлюють проблему насамперед жіночого заробітчанства (хоча у творі принагідно згадуються і чоловіки, що вирушили працювати закордон). Крім того, у романі Наталки Доляк непросто відшукати позитивні чоловічі образи. Зате не бракує у тексті загальних негативних характеристик представників сильної статі. Наталка (Таша), героїня твору, у розмові з новою знайомою заявляє категорично: «Чоловіки всі – гади». І трохи згодом додає: «Така наша жіноча доля. На десять дівчат, дай Боже, аби один чоловічок нормальний».  А власного чоловіка Наталки, з яким вона прожила не один рік, жінка сприймає як винятково інфантильну та нікчемну особу: «Микита, як справжня безвідповідальна людина, радився з дружиною щодо своїх дитячих забаганок, знаючи наперед, що йому все буде дозволено. Наталка погодилася – нехай хлопчик тішиться, чого там». Не склалося особисте життя і у матері-одиначки Лариси (Лаури).

При цьому героїні роману у душі доволі шанобливо ставляться до традиційних родинних цінностей, мріють про сімейний затишок і дітей, вдалий шлюб… Для них уявлення про щастя міцно пов’язані з родиною, а не, скажімо, з кар’єрним успіхом. «Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би», – відверто говорить Ларисі мати. Проте житейські обставини складаються так, що ці жінки у змушені у всьому покладатися лише на себе. І заробляти на себе і дітей самотужки.

«Але то лише в романах все складається добре, геппі-ендно, а в житті часто-густо навпаки», – нагадує читачеві авторка «Гастарбайтерок». Доля кожної із трьох героїнь її твору склалася по-різному: Галині так і не судилося повернутися додому, жінка померла – на чужині, майже у цілковиті самотності, підірвавши здоров’я багаторічною виснажливою працею. Наталка залишилася у Німеччині – таким був її свідомий вибір. Несподіваним геппі-ендом, якщо це можна так назвати, завершилася лише історія гастарбайтерки Лариси – їй вдалося повернутися додому, повернутися з подарованими подругою грошима, що надалі дозволять їй ростити дитину на Батьківщині, не переймаючись браком фінансів у родині.

Проте щасливе, нетипове закінчення поневірянь Лариси, яке стає фіналом розповіді про життя трьох українок-заробітчанок, не вселяє у читацьку душу особливого оптимізму. Адже добре відомо, що для численних Ларисиних співвітчизників обох статей, громадян України, які не мають змоги працювати і отримувати відповідну до якості роботи зарплатню у власній державі, нескінченні «поїздки на заробітки-повернення  додому» давно перетворилися на шалену круговерть, вир, з якого годі вирватися, і який затягує у свої підступні глибини наступні покоління заробітчан. А самі ці поїздки стали «родинною традицією» для багатьох українських сімей. І навіть чимось на кшталт хворобливої залежності: «Сьорбнувши хоч раз романтики закордонних заробітків, українець стає схожим на сновиду: спить і бачить безкраї заробітчанські ниви, всіяні марками, фунтами, євро та доларами».

Прикро читати цей уривок твору, що описує життя наших співвітчизників і сучасників. Але це – реальність, яку не обираєш, наче книгу для читання, за власним вподобанням. Це – дійсність, яка є і залишатиметься далі, такою ж, незмінною, незалежно від того, чи подобається вона нам, чи цікава, чи готові ми сприйняти і осмислити її.