Бетоноландшафт світлозапахів Ксенії Дмитренко

Ксенія Дмитренко. «Автосенси», –  Київ: Ніка-Центр, 2013
Ксенія Дмитренко. «Автосенси», – Київ: Ніка-Центр, 2013

Урбаністка й філософиня Ксенія Дмитренко місяць тому видала прозову збірку. Глянемо, як виглядає цей крок у літературу.

Окрім найоб’ємнішого тексту, названого повістю «Автосенси», в однойменній книжці знайдемо  по три есеї та оповідання. Всі вони обертаються довкола теми міста й людини в ньому.  Незалежно від сюжетів та логіки текстів, у них ідеться про досвід щоденної, рутинної  боротьби, яка розгортається на вулицях міста і в якій ми беремо участь, хоча рідко це зауважуємо.

В анотації сказано, що есеїстична частина книги «становить дійсний “базис” попередньої літературно-символічної “надбудови”, вказуючи на фактичні події та умови співіснування в одній з урбаністичних локацій сучасної України». Іншими словами – починайте читати саме з есеїв. Адже насправді це не те щоб есеї, і не зовсім наукові тексти, а щось посередині. Аналіз випадку реконструкції Контрактової площі («Історична мить Контрактової») має ознаки наукової статті. Міркування про долю Борисполя, «подвійного сателіта» аеропорту та Києва («Варіації про Бориспіль») та медитації з приводу повсякдення людини епохи автомобілізму («Дозвілля як простір гри») — більш особисті тексти. Аби зрозуміти, про що йдеться авторці в «художній частині», що це за стосунки водіїв та пенсіонерів, чому аспірант так довго й важко пробирається у професорський кабінет, звідки така увага до планування міста Бориспіль, необхідно усвідомити, що ці літературні спроби є часто схематичним  ілюструванням певних висновків урбаністичних досліджень.

Чи можуть існувати повість та оповідання незалежно від ‘базису’ есеїв? Схоже, ні. Але в одній книзі їм також тісно. В академічно-публіцистичному письмі авторка почувається, як риба у воді. Доречно введені в текст цитати Мішеля Фуко і Девіда Гарві, влучні епіграфи, запозичені з плакатів протестувальників у Латинській Америці, аналіз ситуації з хижацькою забудовою центру столиці, з’єднані авторськими коментарями й міркуваннями, — все це становить цікавий та актуальний текст.

Розчарування настає, коли переходимо до читання начебтохудожніх текстів. Впадає у вічі очі схематизм сюжетів та інвалідність героїв. Пані Странницька, Ада, аспірант та інші потрібні авторці лише для того, аби проілюструвати деякі теоретичні міркування.  Не в тому річ, що теорія й літературне письмо геть несумісні. Річ у тім, що в «Автосенсах» вони поєднані криво й недоладно. Часом цитати без змін перенесено в повість чи оповідання з есе («принишклі халабуди мазанок, що були посаджені на нарізаних колись дуже давно владою ділянках» у повісті та «низка одноповерхових приватних садиб, збудованих на нарізаних колись владою, ідентичних за розмірами земельних ділянках» у «Варіаціях про Бориспіль»). Література постає неповноцінною, залежною від теорії, як нещасний, розрізаний автострадою Бориспіль став залежним від Києва («славетний багатосмуговий гайвей не завершується біля відповідної дорожньої позначки, а тягнеться до самого Борисполя, протинаючи наскрізь його центр»). Проза Ксенії Дмитренко, з одного боку, потребує акомпанементу теорії. З іншого, щойно бачимо, наскільки незграбно ця теорія втручається в літературу, хочеться раз і назавжди їх розділити, збудувати між ними міцну стіну.

Окремої уваги заслуговують примітки (зроблені «за порадою видавця», але чи знімає це відповідальність із авторки?). Сторінками повісті «Автосенси» та оповідань  вони розкидані хаотично: відсутні там, де потрібні, натомість з’являються в неочікуваних місцях. Ксенія Дмитренко вживає слово «брандмауер» без жодних пояснень — б’юся об заклад, далекому від архітектури читачеві потрібно в цьому випадку звернутися до Вікіпедії. Мені – довелося. Як виявилося, це протипожежна суцільна стіна, що розділяє будинок посередині. Інший приклад. У випадку вислову «перебуваючи на шляху, Ада зовсім не почувалася як ‘в дорозі’» абсолютно недоречним видається тлумачити, що це є «натяк на знаменитий роман Джека Керуака «В дорозі», що став символом культури бітників». Думаю, асоціація з Керуаковим романом виникне незалежно від того, читали ми його чи просто чули назву. Йдемо далі. Авторка вживає слово «двірець», і під зірочкою ми бачимо — «залізничний вокзал». Річ у тім, що це вже 78-ма сторінка повісті, і читачам зрозуміло, що слово це геть нетипове для мови Ксенії Дмитренко. Недолуга примітка загострює відчуття штучності.  А після ознайомлення з такими висловами, як «капелюх ряснів у траві», «водоартритні муки судин були парадоксально невідкликальними», та «поет міг поставити власну поезію тацею під рукомийник», стає зрозуміло: приручити мову Ксенії Дмитренко вдається не завжди.

Деякі новотвори (бетоноландшафт, тіньосмуги, дорогопростори), втім, здаються цікавими та сміливими. Особливо порівняно з такими пассажами: «Співвідношення шляху та лісу мало тут характер віддалення, навіть не стільки через зростання поміж ними фізичної відстані, скільки через абсолютну закритість… вживаних тут засобів пересування, що на відміну від трамваю…» і так далі ще на три рядки.  У Павла Тичини теж «акордились планети», хоча Ксенію Дмитренко, можливо, більше надихала німецька філософія й футуристи.

Непросто підібрати спільний критерій, за яким можна було би глянути на книгу як ціле. Від есеїв ми отримуємо те, що очікуємо. З ними можна погоджуватися чи дискутувати, але свою функцію ці тексти виконують. Повість і оповідання переобтяжені напівнауковою мовою, а місцями читати їх просто нудно. І ця всюдисуща загадкова влада, одержима нарізанням ділянок і простелюванням доріжок! Вона лишила слід і в есеїстичній, і в літературній частині, тож переповнюємося враженням, що саме цей факт нарізання і простелювання слугував натхненням авторці впродовж написання текстів.

У чому ж сенс читання «Автосенсів»? Здається, Ксенії Дмитренко вдалося увиразнити травматичний досвід існування киянина, хоч би ким він був: продавчинею преси в кіоску («один із найбільших парадоксів сучасності: сидячи на дзиґлику, в приміщенні площею 1 кв. м, жінка цілими днями збуває глянцеві журнали з рекламою апартаментів, площа найменшого з яких в шістдесят разів більша»), пасажиром маршрутки чи мешканцем передмістя. На цьому рівні можемо знайти цікаві спостереження, узагальнення реалій існування у великому місті, в яких чимало читачів упізнають себе: «Це все були люди, випнуті історією спочатку за межі власних маленьких міст, аби скупчитись на околицях міста великого, й зрештою осісти десь далеко поза його межею». Трапляється, в книзі одним реченням схоплено долі численних міст, чиї площі, тротуари, парки і решта вільних просторів опинилися захопленими  ненажерливою торгівлею («місто пристосовувалося до дороги роками, якщо не десятиліттями, надбудовуючи вздовж дороги все нові й нові, переважно торгівельні шари: просторі гастрономи, невеличкі крамнички, пластикові кіоски, і нарешті – величезні супермаркети і торгові центри»).

Я би назвала такі акценти майже революційними, і сила збірки – саме в них. Ми не часто запитуємо себе, чи може міське життя не бути виснажливою боротьбою, а якщо може, то як.  Звісно, не йдеться про жодні рецепти. Ксенія Дмитренко тільки нагадує про те, що є на поверхні й водночас непомітне. Про якісь найболючіші несправедливості, на зразок вирубки яблуневого саду в ім’я торгівельного центру чи смертоносну ситуацію існування міського району поміж двома сміттєзвалищами. Не думаю, що «Автосенси» підштовхнуть усіх читачів боротися за своє право на місто, але пропоную не відкидати такої можливості остаточно.