Кого пощадить Час?

Вано Крюґер

Вано Крюґер

«Потім мій погляд натрапив на сім довгих свіч на столі. Спочатку вони здалися мені знаком милосердя, стрункими білими янголами, що мене врятують; проте в ту ж мить на мене навалилася смертельна туга, й мене пронизав тремор, наче я доторкнувся до дротів ґальванічної батареї, янголи стали порожніми привидами з вогненними головами і я зрозумів, що нічим вони мені не допоможуть». Так писав Едґар Аллан По. Далі в його оповіданні головний герой опиняється прив’язаним до лавиці, а над ним коливається, повільно опускаючись, маятник із загостреним лезом сокири на кінці. Якщо і є якась метафора, здатна передати становище того, хто пише, то ця, мабуть, придається для цього якнайкраще. Пишуть багато, а перед Забуттям устояти — наче звільнитися з цеї камери — можуть небагато з цих писак! Щасливці переходять в Ковчег, непідвладний Забуттю, в Канон…

Насправді визначено аж три канони: Віри Агеєвої, Ростислава Семкова та мій. П’ять персон збіглися у всіх трьох — і саме цю «сердечну згоду» щодо п’яти актуальних українських письменників за результатами нашої з Вірою Павлівною «гри в класики» — дискусії на тему «хто з сучасників залишиться в українській літературі?» варто вважати контекстуальним каноном сучасної української літератури — який, на нашу думку, згодом стане просто невід’ємною частиною канону української літератури, увіллється в нього. «Контекстуальним» — бо сформульовано було його за підсумками дискусії на «Книжковому Арсеналі», присвяченої перевиданню книжки Віри Агеєвої «Аполоґія Модерну» — а остаточно всіх — і критиків, і к(л)ініків — все одно розсудить Час, чиєму більш ніж вагомому слову єдиному дано вирішувати, хто залишиться в Каноні назавжди.

Праця критика (я до них, на щастя, не належу, а просто висловлююся з приводу) чимось подібна до праці хірурга — коли йдеться про сучасну літературу, доводиться, в буквальному сенсі, різати по живому, що, беручи до уваги гіперчутливість деяких Еґо, безмірно помножену Інтернет-простором (що, мов чарівна музична шкатулка, здається невгамовно), інфантилізує всіх, хто до нього потрапляє, не може не викликати більш ніж бурхливої реакції. На щастя, це чудово лікується Часом — в Інтернеті все зникає надзвичайно швидко, наче воно й не виринало з річки Геракліта. Тож Часові я передаю свій скальпель!

Адже, якщо в чомусь і правий Гаролд Блум, то це в тому, що книжок стало забагато — прочитати їх усі за життя неможливо, доводиться вибирати. І вибір кожного з нас — кожного критика, а чи того, хто лишень контекстуально відіграє його роль, мов я зараз, це броня, щит, що прикриває відібраних авторів та їхні тексти від скальпеля Часу, який у даній метафорі радше відіграє роль меча Метатрона.

«Невеликий же ваш захист! Що ваш щит проти меча Метатрона?», — скажете ви. Проте контекстуально — на рівні особистих, більш ніж особистих, читацьких рейтинґів — це вже невеличке, але вже якесь щось. А якщо воно збігається в кількох критиків — та ще й таких, які здатні відстоювати це на кафедрах — це вже щось вагоміше — як захист, принаймні як безкінечно (доки функціонує кафедра) чинне відтермінування від меча.

Проте постає питання критеріїв цього захисту — адже захистити всіх неможливо, це позбавлено сенсу. За запитанням одразу постає відповідь — єдиний критерій відбору — естетична вартість. Проте зрозуміти, що стоїть за цим визначенням — естетична вартість — майже неможливо. Естетичне як те, що підносить понад межі буденності. Естетичне як те, що трансґресує за межі прийнятого (і дозволеного) в цій культурі досвіду. Естетичне як те, що змушує мислити (іноді навіть зґвалтовує до мислення). Всі ці визначення естетичного є правильними — проте жодне з них не є вичерпним. Завжди залишається якийсь містичний X, нераціоналізований (і такий, що не піддається раціоналізації) об’єкт маленьке a, настільки маленьке, що постає питання чи не є він хибою й породженням тієї оптики, якою послуговується читач / дослідник? Проте як роз’єднати оптику й читача / дослідника? І чи варто взагалі їх роз’єднувати? Позбавте людину вживленого їй штучно кардіостимулятора — і вона помре, позбавте її природнього пальця — і вона житиме.

Суб’єктивність — остаточна межа будь-якого естетичного судження. Саме тому суб’єктність і суб’єктивність — слова спільнокореневі. Зрештою, ще древні знали, що людина — міра всіх речей — і кожна конкретна людина — міра всіх речей.

Саме тому канонів три, а не один. Канон узагалі не може бути єдиним. Канонів має бути безліч: у кожного дослідника, в кожної кафедри, ба навіть — у кожного типу чуттєвості.

Під час дискусії було поставлене запитання з приводу Леся Подерв’янського, чи потрапить він в канон з огляду на його значення та на його вплив? Моя відповідь — потрапить, але не в той канон, про який ми зараз говоримо. Сьюзен Зонтаґ виділяє три типи чуттєвості: високий тип чуттєвості (наприклад, Гомер), перверсивний тип чуттєвості (наприклад, Маркіз де Сад) і кемповий тип чуттєвості (наприклад, Вайлд). Подерв’янський, безумовно, потрапить у канон — ба навіть як ключова його постать — і можна лишень сперечатися, в канон якої чуттєвості він потрапить: перверсивної чи кемпової (моя відповідь — що він (рецепція і функціонування його творів у культурі) плавно переходить від перверсивного типу чуттєвості до кемпового, хоча зараз, безумовно, більше належить до перверсивного).

Віра Агеєва на це зауважила, що аванґардистам (а таким вона вважає і Леся Подерв’янського) взагалі важко потрапити в канон. На користь цієї тези свідчить той факт, що в жодній із наших трьох — моїй, Віри Агеєвої та Ростислава Семкова — версій канону Подерв’янського не було. Проте якщо одразу обумовити, що ми говоримо лишень про канон висої чуттєвості — протиріччя між відсутністю імені Подерв’янського в наших «рятівних» списках та загальним консенсусом (принаймні, між мною й Вірою Агеєвою) про те, що Подерв’янського читатимуть і через п’ятдесят років, зникає. Для кожного типу чуттєвості потрібен свій канон.

До тези Віри Агеєвої я лишень можу додати, що художникам тут значно простіше — всі аванґардисти-художники давно вже стали класиками й посіли своє місце в каноні, без особливого розділення на типи чуттєвості. Як про це пише наш сучасник Олекса Манн: «Я завжди захоплювався бунтом. А бунт відбувався в історії мистецтва постійно. Причому, художники не завжди робили це завдяки своїм професійним засобам. Сюрреалісти могли взяти молотки і погромити галерею, де виставлялось салонне буржуазне мистецтво; Сікейрос і Рівера працювали з револьверами при боці й вирішували ідейні конфлікти дуже часто за допомогою перестрілок із опонентами, або просто з тими, хто не доганяв навіщо вони це роблять. Я взагалі дивуюсь: коли Сікейрос все це малював? Таке враження, що він все життя пробігав з автоматом у руках і просидів у в’язниці. Але скільки він нового зробив і скільки розворушив проблем; Бунюель набрав на прем’єру “Андлузьского пса” повні кишені каменів і закидав ними публіку, коли почалися вигуки з залу. Багато хто з експресіоністів був членом анархістських угрупувань, або вступав до НСДАП. Отто Дікс пройшов війну і був членом націонал-соціалістичної партії, знав, що треба малювати і був соціально активний дядя. Він замочив у своїх роботах весь глобальний обивательський світ».

Проте множинність (версій) канонів і суб’єктивність (версій) канонів тягнуть за собою два цікаві наслідки: по-перше, канон виявляється цінним не тільки консенсусними фіґурами (в даному випадку наших трьох версій), хоча найперша його цінність полягає, безумовно, саме в них, а й марґінальними фіґурами (в даному випадку — тими, що увійшли лишень в одну або дві версії — доводячи цю логіку до абсурду можемо сказати, що цінність канону(-ів) полягає навіть у тих фіґурах, котрих не було названо взагалі, але якщо їх не було названо, то й говорити нема про що); по-друге, кожен дослідник, кожен читач, кожна кафедра постають перед необхідністю пропаґувати свою версію канону — зрештою, ця необхідність є цілком закономірним продовженням відповідальності за публічно промовлене слово.

На цій публічній ноті, мабуть, варто вже нарешті оприлюднити три переліки наших із Вірою Агеєвою та Ростиславом Семковим трьох версій канону — і консенсусної версії як центральної. Проте перед цим я зроблю ще одне застереження: незважаючи на те, що кожен із нас мав укласти перелік до десяти ще живих письменників — від найстарших до наймолодших — які, на нашу думку, згодом увійдуть до канону української літератури, я свідомо виключив зі свого поля зору двотисячників і двітисячідесятників. По-перше, сова Мінерви вилітає в сутінках, а їхні сутінки, на щастя, ще не настали, тож говорити про них іще рано. Що ж стосується прижиттєвої слави, то, здається, немає речі більш оманливої. Ще Петрарка в своєму посланні «До нащадків» писав про те, що волів би прославитися серед прийдешніх поколінь, а визнання сучасників його спантеличує. Проте хто зараз читає сонети Петрарки, вже не кажучи про його трактати? Звісно, щодо прижиттєвої слави є вийнятки — в київському музеї Павла Тичини зберігаються перші видання Багряного, Семенка та інших — і всі з дарчими підписами «Найпершому поетові Радянської України» або просто «Першому поетові України», проте це все ж поодинокі вийнятки. Здається, мало чому можна так довіряти, як сприйняттю поета на слух — а саме на цьому переважно ґрунтується цьогочасна популярність поета — лоґос завжди обманює, маскує. Ростислав Семків уже багато років поспіль проводить у Києво-Могилянській академії такий експеримент: виразно зачитує своїм студентам текст стандартного оголошення в аеропорту Риму, і потім просить назвати автора… Вось тоді вже студенти згадують Петрарку… Література все ж не є естрадою, як би комусь не хотілося її на неї обернути. Дещо спрощено можна сказати, що читачів (як дослідників культури) має цікавити лишень текст і ті, хто працюють із текстом, усе решта — мінливий накип у бурхливій течії культури.

Друга причина з якої я виключив двотисячників і двітисячідесятників зі свого поля зору, полягає в тому, що багато хто з них є моїми друзями — тож висловлення естетичних суджень із приводу їхньої творчості потребувало б певного етичного садистичного відсторонення, а я на це не готовий.

Отже, версія канону Віри Агеєвої:

Юрій Андрухович
Юрій Винничук
Василь Герасим’юк
Василь Голобородько
Володимир Діброва
Сергій Жадан
Оксана Забужко
Олег Лишега
Тарас Прохасько

Важливо зауважити, що, на думку Віри Агеєвої, і Юрій Андрухович, і Юрій Винничук, і Сергій Жадан, і Оксана Забужко увійдуть до прийдешнього канону української літератури саме як прозаїки, а не як поети.

Версія канону Ростислава Семкова:

Юрій Андрухович
Юрій Винничук
Оксана Забужко
Сергій Жадан
Василь Герасим’юк
Олег Лишега

Причому Юрій Андрухович увійде в канон, на думку Ростислава Семкова, з романом «Дванадцять обручів», Юрій Винничук — із романом «Танґо смерті», а Оксана Забужко — з романом «Польові дослідження з українського сексу». Що ж стосується Сергія Жадана, то, на думку Ростислава Семкова, зараз його слава прозаїка є дещо перебільшеною і лишень ностальґією, на думку Ростислава Семкова, можна пояснити те, що Сергій Жадан отримав почесну відзнаку «Книжка року BBC» за роман «Ворошиловград» — у свою версію канону Р. Семків включив С. Жадана як поета. На думку Ростислава Семкова, найкращий роман Сергія Жадана, з яким цей письменник може увійти до канону насамперед як прозаїк (зважаючи на динаміку його розвитку, оцінену Ростиславом Семковим) ще попереду…

Моя версія канону:

Емма Андієвська
Юрій Андрухович
Юрій Винничук
Віра Вовк
Василь Герасим’юк
Василь Голобородько
Оксана Забужко
Патриція Килина
Олег Лишега
Петро Мідянка

Характерно, що всі письменники в моїй версії канону є поетами — навіть ті, які увійдуть в канон, на мою думку, насамперед як прозаїки — це свідчить про те, що українська культура є досить молодою і пасіонарною, їй є куди розвиватися, адже проза — передусім, велика проза — є ознакою імперських, закостенілих культур. Юрій Андрухович увійде до канону, на мою думку, з романом «Московіада» — власне, з виходу цього роману — з 1993 року — я і починаю відлік найновішого етапу в українській літературі (Ростислав Семків розпочинає цей відлік з 1996 року — з року виходу «Польових досліджень з українського сексу» О. Забужко). Сам Юрій Андрухович колись сказав, що «Московіада» є «найпристрастнішим, проте не найкращим» його романом — тут я з ним не згоден, адже, на моє переконання, «найпристрастніший» якраз і означає «найкращий». Що ж стосується «Дванадцяти обручів», то цей роман, на мою думку, не входить до трійки найкращих романів Ю. Андруховича.

Юрій Винничук, як на мене, увійде до канону з романом «Мальва Ланда». Бо, хоча вартість «Танґо смерті» беззаперечна з естетичної точки зору, він, усе ж, є надто декадентським романом — йому дуже бракує тієї пасіонарності, тієї віталістичності, що гірськими потоками струменить мало не з кожної сторінки «Мальви Ланди» чи «Весняних ігор в осінніх садах». Що ж до Оксани Забужко, то — за консенсусною версією всіх трьох — вона увійде до канону зі своїм наразі найкращим романом «Польові дослідження з українського сексу».

З поетами справа складніша — їхнє «вибране» ще лишень належить видати. Наразі найкращою книжкою Василя Герасим’юка є «Була така земля», Олега Лишеги — «Снігові і вогню» (на думку самого автора, це є найкращою його книжкою), Петра Мідянки — «Луйтра в небо» (за неї він і отримав Шевченківську премію) — щоправда, вже після неї він видав «Вірші з поду», «Марамороський розлом», «Ільмовий листочок», «40 сонетів і гербарій» — що ж стосується решти поетів, то вони ще лишень чекають свого вибраного.

І нарешті: п’ятірка, що збіглася в усіх трьох:

Юрій Андрухович
Юрій Винничук
Василь Герасим’юк
Оксана Забужко
Олег Лишега

Це і є канон сучасної літератури за консенсусною версією Віри Агеєвої, Ростислава Семкова та Вано Крюгера (тобто мене). Один із фіґурантів цього переліку, Олег Лишега колись розповідав мені, що «канон» для нього означає «хребет» — на нашу думку, ці п’ятеро письменників якраз і становлять хребет сучасної української літератури / культури.

Коментарі

  1. Ihor Kotyk коментує:

    Може, перш ніж ворожити за три тижні до Купала, варто було спершу Творцям цього триєдиного чи то триголового Канону визначити, що в тому Каноні ВЖЕ Є. Напр., чи є там такі імена, як Осип Турянський, Наталя Забіла, Володимир Підпалий, Раїса Троянкер, Антін Могильницький, Оксана Сенатович, Олексій Плющ, Іван Вагилевич, Роман Купчинський, Гео Шкурупій, Петро Могила і т.д. Думаю, тоді стало б ясно, що Канон – то одне з багатьох понять логоцентричної культури, довкола якого можна вести вічні і безплідні дебати.

  2. Clean Poroshiloff коментує:

    некрофілія, стандартна некрофілія, забавка у медіумів – потім згадуватимуть, “оооо, така-то такий-то ще за 50 років визначивла, шо Андрухович чи ше якась біда лишиться в літературі”

  3. rostyslaw kindratyk коментує:

    Найсмішніше в цих абсурдних списках це те, що в “канонах” не знайшлося місця Валерію Шевчуку. А це вже просто непристойно та скандально.

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш