Жіночі імена покинутих кораблів

pokynut_korbliamПро поезію, на перший погляд, писати важче, ніж про прозу. Бо в прозі зазвичай є свій цілісний міцний хребет, по якому крокуєш, як по драбині, обережно намацуючи хребець за хребцем, мов сходинки. З поезією ж усе трішки інакше. У ній досить легко заблукати, як у передсвітанковому тумані, але якщо цей туман легкий і прозорий, то рано чи пізно він сам підкаже тобі вихід.

Так само все відбувається й із поезією Анни Малігон. Уже з першого рядка ти пірнаєш у неї, немов у теплі прибережні морські хвилі, і з кожною новою сторінкою збірки, з кожним новим віршем дедалі глибше починаєш занурюватися в її море. І коли ця вода, зрештою, накриває тебе всього з головою, ти, як підводник, починаєш натрапляти на цікаві знахідки. Ось прямісінько перед склом твого скафандра пропливають равлики: «вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика / так наче хоче передати якусь нечувану мову / ніби хоче стати одним із його діалектів / щоб він говорив до равликів…» Аж раптом повертаєш голову в інший бік і бачиш уже абсолютно інших істот: «Я повзу скорпіоном у цинковий листопад. / І зриваю твою запізнілу усмішку, наче афішку». Равлики, жуки, скорпіони у віршах А. Малігон – своєрідні символи, які вона витворює так, щоб вони були перепрочитані кожним читачем по-своєму. Равлики – символ мовчанки, але в них раптом з’являється свій діалект і з ними, виявляється при великому бажанні можна навчитися говорити, бо хтозна, може мовчанка – то ще одна мова, опанувати яку буває найважче. Ототожнення ліричної героїні зі скорпіоном теж вельми метафоричне, адже в кожної жінки можна знайти риси, подібні цій істоті, яка повзе до своєї цілі тихо, повільно, проте вистрілює жалом швидко, точно і напрочуд влучно.

У цієї поезії, крім символічності, є також своє особливе забарвлення. Воно має переважно червоний колір, хоча подекуди проскакують білі, чорні, сині та золоті барви. У віршах чимало «червоних кімнат», «червоних панчіх», «червоних дипломів», «червоних фарб», «почервонілого від сорому каркаде», «червоної трави», «червоних шпалер», «червоної розради» і найбільше червоної крові. Вона рідким лейтмотивом ненав’язливо протікає крізь усю збірку, надаючи їй легкого солоного присмаку: «І так голосно пишеться кров на потріскану фарбу».

Але море на те й море, аби бути солоним. Його теж вистачає в канві плетеного тексту, деякі вірші ним буквально дихають: «І така безпорадна відсутність моря», «То не зародок моря»,  «розкуйовдженням хвиль, щоби знов опинитись на суші, / де так само свербітиме шрам і залишать одну, / де легкі балеринки ночами виходять із мушель», «Ти топив, як умів. А вона, як уміла, пливла / на приблудних китах у солоне своє повноліття», «Самота – це коли замовкає море лицем до тебе». І в цій ліричній водоймі так багато води, що ще трохи, і здається, вона вийде з берегів: «Нині – потоп. Я в заторі читаю Фройда / поміж рядків. І вода, крізь яку не пройдеш», «Змило зупинки, змило людей, що топталися в черзі за порятунком. / А я – поза зоною, я – у ковчезі». Анна дійсно пливе по своєму вигаданому власноруч і виписаному морю, ніби в ковчезі – сміливо, не озираючись назад, вправно веслуючи то міфологічними, то біблійними мотивами, адже у віршах постійно зринає образ хреста, натільного хрестика: «Тільки засмага не з’їла відбиток хрестика, / наче лишила на посміх – до першого снігу – біліти», «груди їхні з хрестами», «Хрестик золотий, але гострий», «І так ти за мною ростеш. / Я від тебе росту. / Ти – по драбині. / Я – по хресту», «Відпустивши коріння зростає і важчає хрест». Гадаю, ця внутрішня розіп’ятість цілком закономірна, адже А. Малігон прочитує ці образи-символи також по-своєму, привносячи в свою поетику сакральний і напрочуд глибокий, навіть містичний сенс. Авторка ніби вивертає свою душу зі споду назовні: «гублюся у білій прірві паперу / які б голоси не точили мене зсередини…» і заздалегідь усвідомлюючи, що «… Але слова – то лише половина безсмертя…».

Уся метафорика віршів поетеси – метафізична. Здається, вона видобуває свої метафори з найпотаємніших і найнезвіданіших глибин надсвідомості, куди ще не спромоглася сягнути звичайна людина: «Сиві примари левів оживають вночі, / прихиляють голови до землі, слухають, / як обережно ходить під нею твоя забруднена кров», «де пише трава рецепти / за відсутності чорних аптек», «де тягнеться від народження свят / золота пуповина гірлянди», «Крові не шкода задля такої краси, / кров, Евеліно, вийде і залоскоче». Але найбільше у віршах метафізики любові й різновимірності стосунків між чоловіками й жінками, а подекуди й жінок із жінками, що й не дивно – це ж все-таки лірика, яка спокушає, печалить, радує, затягує: «ти сядеш на підвіконня і будеш спостерігати, / як живуть малолітні лесбійки», «Сестро, коли ти плачеш, я стираю із тебе плями / і цю передчасну осінь з її недозрілими журавлями», «почати солодку напругу, щоб знову поряд / відчути тебе, як голодна гвинтівка – порох». Ця зболена любов живе в кожному вірші, у кожному рядочку, в кожній літері й у кожному звуці так, що читаючи, зрештою починаєш чути її солодку й водночас смутну пісню: «колись вони вміли сидіти поряд а не напроти / він вчив її орудувати китайськими паличками / щоб тільки був привід торкатися її пальців / а потім заплющивши очі довго мусолити згадки / про ті східні вібрації попід шкірою…», «два життя на одній плацкарті», «і ми, недолугі, чіпляючись нервом за нерв, / мусолимо тишу, аби не попасти / губами у пастку поганих манер», «жінка, що довго твій запах в собі носила», «Я не знаю, чи існує така мелодія, / що може цілком передати мої хвилювання від твого дзвінка…». І цю мелодію наспівують жінки та дівчата, які з-під Аннининого поетичного пензля виходять зі щоразу іншими обличчями: то «розфарбовані, як ляльки з вертепу», то тендітні й безпорадні: «Я, схоже, слабка, і не буду йому писати», «За тобою не сохнути – розкисати», то сильні і власні: «І тільки одна має щастя щоранку випускати тебе по краплині», то просто мами: «І вона в’яже своєму синові… / І розпускає». Та звучить у віршах подекуди і чоловічий голос, який за ритмомелодикою дещо нагадує поетику Сергія Жадана: «він відчуває страхи її та кредити / і серце, зроблене в Мюнхені», «Він знає усі проколи її і старти, / пізні чаї і ранкові втечі, / йому не хочеться відпускати / полохливо-медові плечі».

Це занурення аж до самого дна й ці мандри майже казковими поетичними світами, зрештою, приводять читача до того, із чого, власне, все й почалося – до покинутих і затонулих кораблів, в які пірнаєш глибоко-глибоко, як у підводні човни, щоб пливти далі в уже абсолютно новій оболонці, а може, просто оновленій: «і чорно-біле совкове щастя, летюче, мов корабель». І це загублене щастя, всі ці кораблі мають жіночі аритмічні імена: Ліза, Зоя, Джу, Анна, які самі до себе «ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім приблудного шуму, / ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…».