Світлана Алексієвич: «Настав вульгарний час споживання»

Світлана Алексієвич. Фото з сайту dw.de
Світлана Алексієвич. Фото з сайту dw.de

Досвід радянської людини унікальний, сама радянська людина унікальна — такою її зробила відповідна система. Білоруську письменницю Світлану Алексієвич завжди цікавило життя цієї людини — так званої «маленької», яка повинна виживати, радіти, плакати, кохати, народжувати дітей за певних політичних умов, які в СРСР постійно були межовими. Саме така людина є героєм усіх творів Світлани Алексієвич, починаючи від книжки «У війни нежіноче обличчя» (1985; тут жінки — учасниці Другої світової розповідають про власний досвід воювання), продовжуючи книжками «Останні свідки. Книга недитячих оповідань» (1985; спогади тих, кого війна застала 7-12 річними), «Цинкові хлопчики» (1991; голоси учасників радянсько-афганської війни, матерів, чиї сини на цій війні загинули), «Зачаровані смертю» (1993; розповіді радянських людей, які пробували вчинити суїцид, родичів самогубців), «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» (1997; свідчення родичів загиблих ліквідаторів вибуху на ЧАЕС, самоселів у чорнобильській зоні), «Дивовижний олень вічного полювання (Сто оповідань про російську любов)» (про те, як російська людина кохає, мріє, як уявляє Дім і Щастя), завершуючи крайньою, ще не опублікованою книжкою «Час секонд-генд (Кінець червоної людини)» (про те, як люди, сформовані радянським часом, пережили крах комуністичної ідеї, завершення попередньої епохи і ніяк не можуть знайти себе в епосі новій).

Попри величезний успіх першої книжки (за перші роки наклад сягнув 2-х млн примірників), ставлення до Алексієвич було різним — воно й не дивно: її перо пропонувало надто неконвенційний погляд на речі. Письменницю звинувачували в дегероїзації ветеранів війни, в тому, що замахнулася на святе; книжка ж «Цинкові хлопчики» стала причиною судового процесу — ті самі матері, у яких письменниця раніше брала інтерв’ю, були обурені фактами, поданими в книжці.

Фактично, Світлана Алексієвич випередила свій час. Це в нашу епоху прийнято говорити про те, що життя має найвищу цінність (а в період написання її перших книжок передусім була держава), що не варто замовчувати будь-які прояви «людського, надто людського» (у 1980-х Алексієвич звинувачували в натуралізмі), зрештою, постмодерна свідомість вказує і на те, що історія — множинна, вона не повинна, бо не може, бути одиничною, схваленою кимось згори; тепер ми знаємо, що вартість мають найрізноманітніші голоси. Все, що робить Світлана Алексієвич протягом тридцяти років, — працює в «жанрі людських голосів»: слухає й фіксує інші голоси, показує іншу історію, одмінну від офіційно схваленої в радянські часи і навіть у наш час.

Успіх книжок Світлани Алексієвич за кордоном, до того ж, не тільки в Європі, а й у таких, здавалось би, далеких країнах, як Японія, свідчить про те, наскільки досвід «маленької» радянської людини, людини, сформованої цією дивною епохою, цікавить решту світу, наскільки цікавить оголена правда без нашарувань та інтерпретацій, якою важливою є історія не тільки фактів і подій, а й історія почуттів та відчуттів.

Письменниця приїхала до України під час Білорусько-шведських літературних днів у Львові, і тут нам вдалося з нею поспілкуватися — спеціально для «ЛітАкценту».
4
—  У передмові до своєї книжки “У війни нежіноче обличчя” Ви говорите про те, що іншої історії, крім воєнної, ми не мали. Справді, воєнний (саме воєнний, а не військовий) дискурс був дуже поширений у радянські часи, зрештою, як і в кожному тоталітарному суспільстві. Навіть у дитячих книжках, написаних, скажімо, в 1960-их, діти грають у війнушки, вистежують шпіонив і дезертирів… Чи вважаєте Ви, що весь цей воєнний дискурс певною мірою оспівував війну? Що офіційно дозволені спогади заохочували воювати далі, вмирати за країну? Чи можна сказати, що Ваша книжка була своєрідним протестом проти такого дискурсу?
—    Потрібно починати з того, чому існував воєнний дискурс (й існує надалі). Тому, що ідея соціалізму не працювала. Адже близько двадцяти років перемогу не святкували, а почали тільки в часи Брежнєва, тому що вже було ясно, що ідея соціалізму не працює. Перемога була річчю, що цементує народ. Минув час, правда вкрилася темрявою…  Зараз дуже помітне бажання влади НЕ переглядати минуле. І воєнний дискурс, який нікуди не зник, пов’язаний із виправданням тієї системи. Якщо забрати «Велику Перемогу», то, як каже герой моєї нової книжки «Час секонд-генд (Кінець червоної людини)», «крім моря крові і діжки м’яса», нічого позитивного немає. Зараз маємо паради, возвеличення міжнародної політики Сталіна. У Білорусі з її «найкращими партизанськими традиціями» неподалік Мінська заснували музей «Лінія Сталіна»… Чому сьогодні й далі проводять паради, чому воєнний дискурс не зникає? Бо це освячення минулого. А щодо того, чи була моя книжка протестом проти такого дискурсу… Я народилася в селі і змалечку чула розповіді про суцільні жахи війни, про те, скільки коштувала перемога — всього цього я не знаходила в тодішніх книжках про війну. Білоруське село переважно було жіночим і дитячим, і найбільше мене вражали розповіді жінок. Ця інтонація болю залишилася в моїй свідомості, і вона дала новий погляд на це все. Тож можна сказати, що моя книжка була, зокрема, певною формою протесту.

—    Чим відрізняється трактування книжки «У війни нежіноче обличчя» зразу після її написання й тепер?
—    Коли я підготувала книжку (1985 року), її спочатку не хотіли видавати, звинувачували в натуралізмі, пацифізмі – чому? Бо за світовідчуттям, за світоглядом вона вже цілковито інша. Спочатку книжку не друкували, а потім вона потрапила на стіл до Горбачова – і якраз йому сподобалась. У доповіді до 40-річчя Перемоги він сказав: «У війни нежіноче обличчя». Тоді книгу почали друкувати. Це був вибух, за кілька років наклад сягнув 2-х млн примірників, по всьому Союзу було поставлено десятки спектаклів. Стався збіг: десь у той час люди зрозуміли, що досі їх обманювали, і дуже сильним було бажання правди. Книга була готова відповісти на таку вимогу. Зараз теж помічаю, що багато молодих читають цю книжку. У моїй книжці немає лицемірного пафосу, а є реальне життя. Напевно, мені допомогло те, що я виросла в селі, постійно чула розповіді моєї української бабусі, мого білоруського дідуся і загалом усіх цих бабусь – тож у книжці немає фальшу. Потім книжку видавали з певною періодичністю, але останнім часом я бачу, що вона почала ніби нове життя. Зараз відбувається якийсь бум на її видання, особливо в  Європі. Виявилося, що війна – не «тоді» і «там», а зараз, тут.

2—    Моє наступне питання стосується Вашої книжки «Цинкові хлопчики», точніше, суду над нею. Чи Ви вважаєте, що люди, які свідчили проти Вас, справді були переконані у Вашій вині, чи просто були найняті владою?
—    Цим матерям було дуже складно визнати, що їхні сини загинули нізáщо, безглуздо. У них іще до мого приходу бували журналісти – їм матері розповідали одне, а в газетах потім відбувалося інше, відбувалася героїзація, і рідні загиблих подумали, що зі мною слід чекати того самого. Вони не припускали, що книжка буде написана їхніми ж словами. У героїв книжки «У війни нежіноче обличчя» теж таке було: мовляв, це я тобí розповіла, щоб ти поплакала, – зрозуміла, як нам було важко? А писати, мовляв, потрібно зовсім інше. Трапився незбіг розуміння світу. Просто доти ніхто не узаконив їхню правду, їхнє страждання. Їхню правду завжди перекреслювали, вона завжди чомусь служила, а в моїй книжці постала оголена правда — ось це найбільше й налякало.

—    Як Ви думаєте, чому Ваші книжки такі популярні в інших країнах, зокрема в Західній, Північній Європі?
—    Ви ж знаєте, що в світі нині дуже поширені ліві ідеї. І європейцям цікавий ось цей експеримент соціалізму – в таких масштабах, у такому просторі, із залученням мільйонів людей. Хай би там як, віра в соціалізм усе одно є. І я би сказала, що понад тридцять років я писала історію «червоної людини» – це п’ять книг. Недавно завершила останню книжку – «Час секонд-генд (Кінець червоної людини)», вона — про останні двадцять років нашого життя, про те, як завершувалась ідея соціалізму. Ми живемо серед цього всього — і в тому, що я описую, для нас немає якихось великих відкриттів. У Західній же Європі це величезна діра на карті світу – від Прибалтики до Сибіру, нікому не ясно, що це таке. Мої книги дають можливість це зрозуміти. Історії розповідає «маленька людина», і читач має до цих історій довіру, бо їх розповідає така сама «маленька людина», як він.

—    Чи бачите Ви зміни в метальності білорусців за останні двадцять років?
—    У Білорусі час зупинився. За єдиним винятком – з’явився смак до речей. Настав вульгарний час споживання. В новій книжці я розмовляю з селянами, і вони мені кажуть: раніше, в радянський час, зайдеш у магазин – нічого немає, а зараз усе є. Оце для них і є свобода. Іншої свободи вони не потребують.

—    А антизахідні настрої залишилися?
—    Так, вони дуже поширені. Справді, в Білорусі час зупинився. Якщо ж говорити про Росію (героями моєї книжки «Час секонд-генд» здебільшого є росіяни), то можна сказати так: є народ Петербурга і Москви, а є – Росія, вона за свідомістю й менталітетом переважно радянська. Не випадково більшовицька ідея спрацювала саме в цьому просторі — вона добре наклалася на менталітет цього народу, який любить справедливість і рівність. Варто виїхати з Москви, і бачиш, що народ не приймає всього того, що діється. Вони не приймають того, як розграбована країна, не приймають того, що є стільки мільйонерів, а вони живуть дуже погано. Таке враження, що назріває якась революційна ситуація, принаймні в провінції. У великих містах творчий клас молоді теж незадоволений. Безсумнівно, на Росію чекає якийсь конфлікт – так мені здається. А в нас – поки Росія годуватиме Лукашенка, він буде й нічого не змінюватиметься. Лукашенко має з населенням соціальний контракт. Він його підгодовує. Люди живуть краще, ніж раніше. І їм цього достатньо.

Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього / Пер. з рос. О.Забужко
Світлана Алексієвич. Чорнобиль: хроніка майбутнього / Пер. з рос. О.Забужко

—    Що могло би змінити настрої в Білорусі?
—    Погіршення економічної ситуації, тобто якщо Росія перестане допомагати. Конфлікт Росії з Лукашенком – це єдине, що нас може звільнити. Все решта на корені затиснуто. Білоруську молодь, яка могла б нести якісь нові ідеї, з країни фактично викинули, вона за кордоном уже закінчує виші, одружується – навряд чи вона щось уже тут зробить. Ці молоді люди вже чужі, і коли вони тепер приїздять, то не розуміють батьків, батьки не розуміють їх – хто за ними піде?

—    Чи бачите Ви, щоб переважна більшість молоді в Росії цікавилася політикою?
—    Так. Якщо раніше стосовно політичних новин добрим тоном було говорити «фе», то зараз добрий тон — це читати новини, ходити на демонстрації, навіть для людей заможних, які приїздять на мерседесах. Щодо нас [Білорусі], то останні вибори все-таки показали, що багато людей цікавляться політикою. Я думаю, що значною мірою ми, інтелектуали, все ж не знаємо до кінця, що робиться в серцях і розумі людей, простого народу. І влада не знає. Влада думає, що вона володіє ситуацією, — ми думаємо, що народ мовчить, звинувачуємо його, а насправді ніхто не знає, які там відбуваються процеси. Хто у вас міг передбачити за тиждень до Майдану, що він буде?

—    Певний період Ви мешкали за кордоном. Тепер знову повернулись до Білорусі. Чому виїхали і чому повернулися?
—    Виїзд був своєрідним протестом. Люди, які мають має вагу в суспільстві, часом вдаються до такої форми протесту — покинути країну. Тож немало білоруських інтелектуалів багато часу прожили за кордоном. Але ми бачимо, що це нічого не дало. Зараз я повернулася. Письменник, на мій погляд, повинен жити вдома – особливо такий, як я, адже я працюю з живим мовленням, а воно змінюється, загалом, багато що змінюється, навіть якщо здається, що час зупинився, і письменник повинен фіксувати всі зміни.

—    Чи є, на Ваш погляд, суттєва відмінність між «маленькими людьми» різних пострадянських країн?
—    Між радянськими людьми я не бачу особливої відмінності — тобто між тими, хто був сформований тим часом. Єдине – радянські люди в Прибалтиці інші, там дуже сильна національна ідея. А якщо говорити про Україну, Білорусь, Росію, Молдову – коли я розмовляю з п’ятдесяти — шістдесятилітними, то бачу в них дуже багато спільного.

—    Тобто про відмінність можна говорити тільки на рівні молоді?
—    Так. Можна говорити навіть про те, що молодь уже схожа на молодь європейську. Якось я потрапила в Німеччині в один табір, де збирали молодих людей 16-20 років з усього колишнього Радянського Союзу, з центральноєвропейських і з західноєвропейських країн. Усі вони добре говорять англійською, подібно вдягнені, висловлюють подібні ідеї.

 

Світлана Алексієвич
Світлана Алексієвич

—    В одному з інтерв’ю Ви означили Європу як караван-сарай, де мешкає сила-силенна націй. Чи передбачаєте Ви, що через кілька десятиліть поняття нації вже не матиме такого значення, як раніше?
—    Можу вам сказати про мої відчуття в Чорнобильській зоні. Коли ти боїшся яблука, дерева, боїшся сісти на землю, особливо в перші роки, бо з тобою йде дозиметрист і все перевіряє, то починаєш відчувати спорідненість навіть зі звіром. Які етапи людської свідомості переживуть — з ким будемо відчувати єднання, з ким ні – ніхто не знає. Бачите, якщо згадати події в Норвегії або ось ці релігійні війни, які зараз відбуваються… Здавалось би, людська свідомість повинна йти вперед, а починає раптом відкочуватися назад. Ми вступили в епоху, коли майбутнє непрогнозоване.

—    А колись було прогнозоване?
—    Раніше була принаймні безперервність історичного процесу, ходу речей. Раніше люди сподівалися на прогрес, а виявилося, що це може бути ще гірше за війну, що прогрес – це одна з форм війни з людиною. Коли я була в Японії, відчувала потрясіння від цієї цивілізації. Ви уявити собі не можете – там були майже космічні об’єкти. Коли моя книжка «Чорнобильська молитва» вийшла японською мовою, то японці мені говорили: ну, Світлано, це там, у безалаберних росіян, таке можливо, а в нас усе дотримано, все прораховано. А потім трапився землетрус на кілька балів вищий від прогнозованого – і сталася трагедія. Ось вам доказ: вони не могли прорахувати все. Боротьба людини зі стихією – нерівна. Чому я назвала книжку «Чорнобильська молитва»? Бо людина може тільки молитися, вписуватись у цей світ, але позиція сили, думка, що людина є вінцем творіння і володіє світом, — фатальна.

Розмовляла Анастасія Левкова

Особистий сайт письменниці — тут.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»