Останні дні панку в Україні

Ярослав Рудіш
Ярослав Рудіш

«Це вже десь недалеко», «На пачці сигарет напис «Старт». Перше й останнє речення мого роману «Останні дні панку в Гельсінкі», який саме вийшов українською. Це й стало привидом для того, щоб зібрати валізу й вирушити наприкінці травня в невелике турне по Україні.

Перші мої читання відбуваються у великій книгарні в центрі Києва. Говоримо про панк і політику. Про те, як ми, чехи, сприймаємо Україну. Потім ідемо на солянку. А потім ідемо далі. Я, моя перекладачка Тетяна Окопна й редактор книги Лесь Белей. В нижнє місто, в інший Київ, тому що Києвів щонайменше три. Той історичний, що нагорі, – пихатий і красивий, потім спальний район по той бік Дніпр, де живе кілька мільйонів людей, край безкінечно бетонний, і нижнє місто, зване Поділ, де без кінця розваги й реконструкції, де повсюди чатують девелопери.

Мене ведуть у найлегендарніший київський бар. На ньому немає жодної вивіски, але всі називають його «Нефільтрат». Будка з пластиковими столиками на вулиці. І справді трохи панк. Усередині ріже нюх різкий запах сухої риби, розкладеної на бар-стійці. Над нею схиляється статна чорноволоса барменша зі золотими ланцюжками навколо шиї, їхня морська королева. Вона гладить риб по зсохлих плавниках і називає окремі види з такою сумішшю любові й суворості, як нібито це були би її діти.

На холодильнику світиться напис: «Водки нет и не будет». Тут не продають навіть нічого безалкогольного, тільки пиво.

− Чому?

− У мене найкраще пиво в Києві. Водка б його зіпсувала. Та й хлопцям би потім тільки погано було.

Королівна загортає нам в газети рибу й наливає пиво. З музавтомату роздається російський сентиментальний рок.

Нефільтроване пиво з недалекого пивзаводу «Поділ» справді чудове, а риба дуже солона.

− Nakladatelství pozývá (Видавництво запрошує), − говорить Лесь чеською.

П’ємо ще одне пиво. Обсмоктуємо ще одну рибу. На Київ насувається ніч. Від Дніпра тягне холодом, а на великому чорному джипі поруч світиться російська наліпка «Спасибо деду за победу!» Так молодь святкує завершення війни.

− Під час форсування Дніпра загинуло два мільйони червоноармійців, − говорить Лесь.

Королівна виходить зі свого храму риб і любові до пива й запитує, чи смакує чехові пиво. Я киваю у відповідь, а вона мене гладить по голові. Потім накидає на плечі красиву чорну шалю й іде поговорити з гоноровими таксистами в шкіряних куртках, які чекають на своїх клієнтів. Поряд проїздить старий чехословацький трамвай «Татра».

Одна рибина. Друга рибина. Третя рибина. І пиво.

Потім ми йдемо в невелику незалежну галерею «Бактерія». Лесь говорить, що це київський «Гельсінкі», бар із мого роману, тому що більше ніде вже не можна курити, навіть у «Нефільтраті». Там саме проходить виставка чудового молодого художника Антона Гаука. Його картини темні, ніби ніч вовкодава. Узяти хоча б ось цього молодого усміхненого менеджера в костюмі, який вважатиме, що він керує цілим світом, доки не зрозуміє, хто керує ним, і тоді або розсиплеться, або поб’є свою дружину чи застрелить когось на вулиці. Гаук підловив момент, коли в менеджера з ширінки вилізають страхітливі мухомори. Початок його кінця.

Ми п’ємо закарпатський коньяк. Його виробляють у Ужгороді, звідки до Києва на роботу переїхав і Лесь.

− Nakladatelství pozývá.

Коньяк – темний, міцний, справжній. А гриби на картинах Гаука що далі, то загрозливіші.

Пів на одинадцяту й київський вокзал забито людьми. Купуємо в супермаркеті ковбасу, сир, воду й дві пляшки закарпатського коньяку.

Перед вокзалом стоять, вишикувавшись у рядочок, маршрутки, які підберуть тих, кому не вистачило квитків на потяг чи тих, що хочуть зекономити. «Рівне! Вінниця! Одеса!» − кричать до пішоходів водії маршруток.

Але в нас квитки є. Провідник їх мовчки перевіряє. Двадцятивагонний експрес повільно, але впевнено вирушає в напрямку Львова. Його тягне потужна машина чехословацького виробництва. Пасажири переодягаються, ідуть в туалет і розходяться по своїх чотиримісних гніздах. Тільки кілька самітників то тут, то там стоять біля віконця і споглядають ніч. Провідник оголошує, що за півгодини до Львова туалети будуть закриті. Це називається санітарна зона. Кому хочеться попісяти на колії, має зробити це завчасно.

У потязі не можна пити, але п’ють всі, хоча міліція інколи й ходить із перевірками. Виймаємо сир, ковбасу й закарпатський коньяк.

Лесеві двадцять п’ять. Він вивчив словацьку, дивлячись словацьке телебачення, потім вчився у Вроцлаві й вивчив польську, а дивлячись там чеське телебачення, ще й чудово опанував чеську. Ясна річ, він говорить російською, а також англійською і французькою. Написав дві поетичні збірки, а зараз працює над книгою про дикі дев’яності в Україні. Наприклад, про спортивну мафію – про хлопців у спортивних костюмах, яких усі боялися.

П’ємо коньяк.

Моя перекладачка Тетяна на рік молодша, ніж Лесь. Вона збирається перекласти «Холодною землею» Яхима Топола. Чудова книга. Головний герой шукає Східну Європу й так ніколи й не знаходить, він закінчує у Владивостоці, а це вже Азія. Можливо, що Східна Європа – це щось всередині нас, привид, болючо-лінивий настрій у нашому серці й животі.

Лесь розповідає, як один ужгородський мафіозі на початку дев’яностих виготовляв власну колу й постачав її на все Закарпаття. А коли в Україні з’явилася справжня кока-кола, він оголосив їй війну. Коли фури з американською колою виїхали на дороги Закарпаття, його мафіозні бійці в спортивних костюмах зупинили їх і сказали: «Повертайте назад. Тут усе належить нам.» І фури справді розвернулися. Та от тільки в кока-коли ще ніхто ніколи не вигравав, навіть цей мафіозі, який, мовляв, відправив-таки кількох людей на той світ. Сьогодні він щасливий політик.

Коньяк чудовий.

Ми й далі говоримо про дев’яності. У нас. В Україні. У Польщі. У Словаччині. У всій східній Європі. Тоді тут всюди були дикі люди, скрізь процвітала контрабанда й люди злітали в повітря. І всі мафіозі, які тоді вижили, зараз у політиці чи принаймні десь поряд.

Закарпатський коньяк просто чудовий.

Проте потім він закінчується і комусь в голову приходить чудова ідея – купити пиво.

Українське напучення в життя звучить так: Ніколи не мішати коньяк зі Закарпаття з пивом з Чернігова.

Я натискаю на ручку. Туалети і справді за півгодини до Львова зачинено.

Життя мені врятувала американська кока-кола й польський журек у ресторані. Після обід й у Львові йде дощ. У кав’ярні зустрічаємося з Юрієм Андруховичем, можливо, найвідомішим сучасним українським письменником. Коли я читав його першу книгу «Рекреації», то ледве не лопнув зо сміху. Красивий дикий гротеск про Україну, що наново формується після падіння СССР. Я радію, що йому подобаються «Останні дні панку…», він у кінці, говорить, дуже розчулився.

Юрій говорить, що є невелика проблема. На кожних читаннях у Львові його переслідує один фанат. І сьогодні він теж тут. Після читань він стає і моїм фанатом. Присягається, що приходитиме щоразу, коли я буду у Львові. Дає мені свою власну газету. Щось про найрізноманітніші змови цього світу. Хоче, щоб чехи на два тижні помінялися життям з українцями.

Ми гуляємо історичним Львовом, і не треба мати багату уяву, щоб відчути минувшину цього міста. Усю красу й пекло, усе те, що тут відбувалося, скажімо, в часи Другої світової війни. Я уявляю собі найжорстокіші львівські сцени з «Les Bienveillantes» − з цього без прикрас написаного грубезного роману  Джонатана Літтела.

Українці. Поляки. Євреї. Австрійці. Чехи. Німці. Росіяни. Садистські ігри історії. Зрештою, саме тут народився Леопольд фон Захер-Мазох, і, можливо, це й не випадково. Його іменем тут названо й один ресторанчик, а перед ним його скульптура. Можна засунути руки йому в кишеню й нащупати… пустоту після тих, хто змушений був це місто покинути.

Замовляємо в барі закарпатський коньяк.

− Nakladatelství pozývá!

Його п’ють або по сто, або по п’ятдесят грамів.

Повземо мокрою, блискучою бруківкою. На старих жигулях чатує чорна кішка й відслідковує наші кроки.

А потім ранок. Таксист, симпатичний дядько, підвозить нас до вокзалу. Трясемося нерівною центральною вулицею.

− Ви добре поснідали?

− Йо (з чеськ. Так).

–  Знаєте, як я зрозумів, що ви – чех?

− Ні.

− Чехи постійно говорять «Йо!».

− Йо?

− Йо, йо, йо! – сміється на повні груди й б’є рукою по керму.

− Я працював на будівництві в Остраві.

− Йо?

З потягу бачу, що прекрасну австрійсько-угорську залу львівського вокзалу в стилі сецесії побудувала в 1903 р. фірма з чеських Вітковіць.

Ми їдемо новим сучасним хюндаєм назад до Києва й розмовляємо про книжки. Я згадую «Депеш мод» і «Anarchy in the UKR» від ще однієї української зірки Сергія Жадана. Я читав ці книжки німецькою, тому що на чеську їх ще ніхто не переклав. На жаль, у Німеччині українську літературу знають набагато більше, ніж у нас. Проте нещодавно у видавництві «Větrné mlýny» вийшла чудова антологія «Україна, давай, Україна!», то, можливо, ситуація трохи зміниться. Є там і найперше оповідання Юрія Андруховича. Він його написав у армії.

− Як можна було пережити армію в Радянському Союзі? – запитую я його.

− Мусиш навчитися по-іншому сприймати час.

За вікнами пробігають берези й невеличкі села. Потім містечко з кількома високоповерхівками. І знову безкінечні ліси з довгими дорогами. Трохи дощить. Минаємо розмиті постові будки з шлагбаумами, охороняють їх жіночки з прапорцями.

Закарпатський коньяк на борту хюндаю не подають.

Другі читання в Києві відбуваються уже на книжковому ярмарку в гарно реконструйованій будівлі колишнього заводу з виробництва зброї, на Арсеналі.

Всюди повно людей.

− Що ви думаєте про гіпстерів, є в них щось панківське? – запитує мене хтось.

Вночі на території Арсеналу читання. Тут повно українських поетів і натовпи людей. Багато красивих вразливих дівчат. DJ створює особливу музейно-сферичну атмосферу під вірші. Коли Андрухович повним, зосередженим голосом читає свої вірші, декілька людей промовляє разом із ним. Це було сильно. Опісля бурхливі оплески.

А потім усі йдемо на закарпатський коньяк.

− Nakladatelství pozývá.

Лесів друг каже мені:

− У нас немає політики. Там одні бізнесмени, які косять під політиків. Це у вас незалежні політики.

− Я не впевнений, чи у нас ситуація набагато краща.

Нависає загроза, що ми почнемо сваритися, у кого гірші політики. Я запитую, як там Юлія Тимошенко. Я за неї вболіваю, вся центральна й західна Європа за неї вболіває. Та чи й вона зовсім без вини?

− Ні один політик із тих, хто був при владі у дев’яностих і допався до грошей, не може похвалитися абсолютно чистими руками. Але вона була найкращою з усіх можливих варіантів.

Юлія Тимошенко сидить у в’язниці в Харкові.

У руці я тримаю ще один стаканчик з коньяком.

− Nakladatelství pozývá.

А потім ніч.

Станція метро Арсенальна найглибша в Європі й друга найглибша в світі після Сеулу. Падаємо вниз цілу вічність.

Через три дні після повернення до Чеського раю мені написала Тетяна, що Нефільтрат знесли. Ніхто цього не очікував. Просто бац-хлоп і будка зникла з лиця землі за лічені години. Там виросте якийсь новий торговий центр, чи банк. Але що сталося з рибною королевою? Ніхто не знає. Пива й риби немає і вже ніколи не буде. Останні дні панку в Києві.

Переклад із чеської Тетяни Окопної