Юґетта де Броквілль: «Подібні відверті зізнання не прощають»

Юґетта де Броквілль
Юґетта де Броквілль

Є особистості, яким ніби долею призначено вести активну громадську діяльність, рятувати пригноблених, обстоювати права. Серед таких «людей-феніксів» – письменниця, журналіст, голова Франкомовного ПЕН-Клубу Бельгії та Комітету щодо допомоги ув’язненим письменникам, віце-президент Центру Марґеріт Юрсенар баронеса Юґетта де Броквілль. Вона працює в жанрах великої та малої прози, лірики та публіцистики. Як журналіст, постійно дописує до бельгійської та французької періодики – La Libre Belgique, Revue générale, La Quinzaine littéraire та інших видань. Як науковець, постійно подорожує світом. Пані де Броквілль – лауреат премії Бельгійської королівської академії французької мови та літератури ім. Анрі Давіньйона за роман «Урао: ти ще живий?» (2000) та премії французької мови та літератури у Бельгії ім. Фелікса Денейє (2008).

— Пані Юґетто, одна з цілей Франкомовного ПЕН-Клубу Бельгії, який Ви очолюєте – сприяти порозумінню між народами. Проте чи вдається Вам досягати цієї мети в країні, яка багато в чому залежить від напружених стосунків між фламандцями і валлонцями?
— У Міжнародного ПЕН-Клубу – всесвітнього об’єднання письменників – справді, дві основні мети: сприяти, з одного боку, розвитку теми миру в літературі та, з другого, порозумінню між народами. На жаль, у Бельгії доводиться долати взаємне нерозуміння між фламандцями й франкофонами. Я не казала б – валлонцями, бо географічно й етнічно це звужує досить чисельне населення, яке живе в Бельгії й щодня послуговується французькою мовою. Після поділу бельгійського ПЕН-Клубу на дві частини – майже сорок років тому – не проведено жодного спільного заходу. Лише на міжнародних конгресах делегати від фламандської й фракомовної секцій можуть зустрітися і ввічливо поспілкуватися. Проте нещодавно ми запросили голову Фламандського ПЕН-Клубу Давіда ван Рейбрука на одне з наших засідань, продемонструвавши тим самим прагнення порозуміння й обміну думками.

— Серед функцій ПЕН-Клубу – підтримка митців, які перебувають в ув’язненні за свою творчу діяльність. Я знаю, що Ви приділяєте цьому питанню особливу увагу…
— Власне, це функція не так Франкомовного ПЕН-Клубу, як Комітету щодо порятунку ув’язнених письменників, який я очолюю. Першим випадком, з яким мені довелося зіткнутися, був арешт і ув’язнення турецької студентки Ульрік Караєль – вона влаштувала демонстрацію на підтримку курдів. За дивним збігом обставин, того ж вечора, як прийшла ця новина, я на одному з коктейлів зустріла посла Туреччини. Я розповіла йому про юну туркеню, і він сказав: «Надішліть мені досьє на неї…». Через два дні він подзвонив і повідомив про звільнення дівчини. Виявилося, що на випадок відреагував лише наш бельгійський ПЕН-Клуб. На жаль, мені не завжди так щастить. В іншому випадку знадобилося майже два роки, щоб звільнити в’єтнамського поета Нгуена Шахшина. Він отримував мої листи, проте відповідати міг лише через свою дружину, яка отримала політичний притулок у США. Вона надсилала мені його поезії, написані у в’язниці, підбадьорювала мене, просила не залишати його в лещатах в’єтнамської влади. Коли Нгуена звільнили, він пообіцяв завітати до мене.

 

Урао? Чи ти ще живий?: роман. Bruxelles, Éditions Mols, 1997
Урао? Чи ти ще живий?: роман. Bruxelles, Éditions Mols, 1997

— Чи можна сказати, що жінки-письменниці (Марґеріт Юрсенар, Марі Хеверс, Жаклін Арпман, Амелі Нотомб) завжди грали окрему (можливо, визначальну) роль у бельгійській літературі?
— Окрему роль? Я не думаю, що література має стать. Є добрі письменники, є погані письменники, є такі собі – і не має значення, жінки вони чи чоловіки. У минулому твори, написані жінками, справді критикували більше і намагалися применшити їхню художню цінність. До речі, серед критиків траплялися не лише чоловіки. Але було це давно. Тоді жінкам доводилося боротися за своє місце у літературі. Жорж Санд, Джордж Еліот, Мадлен де Скюдері, Олімпія де Ґуж, Мадам де Лафаєт, Мадам де Севіньє… Деякі з них тримали літературні салони – тогочасні центри інтелектуального життя. Нині такого немає, всюди панує фемінізм.

Проте хіба Ви можете назвати хоча б одну жінку-письменницю рівня Мішле, Флобера або Стендаля? Серед згаданих Вами жінок порівняння з ними витримує тільки Марґеріт Юрсенар. Її непересічна внутрішня культура, часом аж надто їдкий розум та здатність до глибинних розмислів подарували світові видатні твори – «Чорне творіння» та «Спогади Адріана». Суто жіноча прискіпливість, з якою вона підходила до вивчення матеріалу, копирсаючись у старих листах і заповітах своєї родини, очевидна в її «Побожних спогадах». До речі, ми з нею дальні родички: моя прабабка доводилася Марґеріт Юрсенар двоюрідною бабкою. Щоденник Марґеріт випадково потрапив до мене, тож я могла би доповнити спогади Юрсенар.

— В одному зі своїх романів – «Урао: ти ще живий?» – Ви розповідаєте про страшний геноцид у Руанді. Свого часу цей твір наробив галасу. Чому Ви обрали цю тему?
— Геноцид почався 6 квітня 1994 року. Тоді я більше цікавилася війною в Югославії й планувала писати книгу про неї. Але геноцид заволодів моєю уявою, тим паче, що мій брат був місіонером у Руанді. З 7 квітня з цією африканською країною перервався зв’язок. Мені вдалося домогтися від Конгрегації Білих отців (організація, що надсилала місіонерів до Африки) відкликати мого брата та його колег, адже вони послухалися б тільки наказу. У травні, у розпал геноциду, він повернувся до Бельгії, зломлений. А вже у жовтні знову вирушив до Руанди. У листопаді брат загинув.

«Урао» я писала в глибокій депресії. Не могла не писати, бо перебувала в полоні страху, бо до почуття жаху домішувалася віра в ідеал місіонера та біль від утрати. Я ніби спробувала натягти на себе шкіру представників племен хуту й тутсі, щоб осягнути, що ж сталося. Мене, мого «я» в цій книжці немає – мабуть, саме тому про неї стільки писали. Проте один журналіст із французької «Ліберасйон» відмовився писати статтю про «Урао», «не підтримуючи позицію автора». Яку позицію? Я просто показала те, що було, й нікого не засудила. За що отримала гнівного листа від племені тутсі: їх, бач, обурили описи жахіть, від яких вони «по кілька разів блювали». «Як жінка, тим паче, мати могла написати такий роман?» – дивувалися вони. Книга мала чималий розголос, була перекладена угорською, фінською і румунською мовами.

— Політичні події Вас завжди захоплювали. Свій перший роман Ви видали далекого й славетного 1968 року. Чи пов’язаний він із подіями, що змінили обличчя Європи?
— Роман називався «Кому ти потрібна, квакухо?». Справді, він побачив світ у рік, коли світом прокотилися молодіжні бунти: заколот розпочався в Америці, в Берклі, потім перестрибнув на Європу – Британія, Греція, Німеччина, зрештою – Париж, а кульмінацією і завершенням був Брюссель. У моїй книзі – яка, треба сказати, писалася задовго до заколотів 1968 року – йдеться про бунт двох юнаків проти майбутнього, яке готувало для них оточення. Я влучила в саму точку.

Спокуса: роман. Bruxelles, Éditions Michel de Maule, 2009
Спокуса: роман. Bruxelles, Éditions Michel de Maule, 2009

— Є у Вашій бібліографії й вельми цікаве есе «Дивовижна насолода від літературної математики» – літературознавча методика, яку Ви випробували на творах Колетт, Філіппа Соллєрса й Реймона Кено. А чи траплялися Вам твори, які не піддавалися цій методиці?
— Пам’ятаю, читала я «Есе про звичаї та ритми» та «Число золота» румунського князя-науковця Матіли Гики, аж раптом його аналітичній підхід видався мені неповним; він не враховував важливий чинник існування літературного твору: його просторову форму. Як і інші дослідники, Гика розглянув тільки зміст, себто текст у протяжності. Він не побачив очевидного: текст, що аналізується в протяжності, може реалізувати себе лише через просторовий об’єкт, який геометрія називає прямокутним паралелепіпедом. Адже насамперед книжка є паралелепіпедом! Інтуїція підказала мені, що протяжність і просторовість тексту – співмірні властивості. Так народилась ідея «Дивовижної насолоди…».

Отже, книжка – це прямокутний паралелепіпед, а якщо розгорнути його максимально, отримаємо циліндр. Сторінки – мов фасції, що тримають поверхню тексту. Основи – кола. На обводах можна розташувати події, героїв, символи. І це плетиво ніби утворює «обличчя» тексту. Такими постали для мене «Шері» Колетт, «Число» Соллєрса та «Невеличка переносна космогонія» Кено.

Не має значення, який твір підлягає аналізу. Адже методика візуалізує структуру. Саме прагнення структури штовхає письменника на писання. Він перебудовує, вдосконалює спосіб керування, відштовхуючись від несвідомого модуля, обраного майбутнім текстом вже самої миті творчого осяяння. Нез’ясованим залишається тільки одне запитання: чи обов’язково роман, що має довершену структуру, є шедевром? A contrario, чи може роман, зі структурою, близькою до «казна-чого», бути шедевром? А що, якби текст набув приємної для ока форми – п’ятикутника чи десятикутника, що містить таке любе давнім грекам «золоте число» і позначає красу? Чи позначилася б ця форма на художній якості твору? Відповідь на це запитання я шукала в одному з власних романів, що став моїм першим «піддослідним кроликом». Цей роман у просторі мав форму десятикутної зірки. Отже, з точки зору структури це – шедевр. А з художньої точки зору? Невідомо. Я навіть не стала намагатися надрукувати цей твір.

— Один із Ваших романів вийшов тільки румунською мовою. Чому?
— Йдеться про «Спокусу», видану 2000 року. Тривалий час я гадала, що цей роман у Бельгії нікому не буде цікавий. Зокрема моїй родині, моєму оточенню – дуже побожному й поміркованому. Французьке видання з’явилося лише 2011 року, і підтримку я отримала переважно від онуків. Секс – це завжди скандал, особливо якщо замішаний священик. Подібні відверті зізнання не прощають. Атеїста нудитиме від священика. Віруючого нудитиме від сексу, який лукаво прозирає поміж слів. У цьому й полягає таємниця будь-якого скандалу: робити можна будь-що, але не можна про це говорити. І ще менше – писати про це. Слово сильніше за дію.

 

Ображений вівчарик. Bruxelles, Éditions Michel de Maule, 2011
Ображений вівчарик. Bruxelles, Éditions Michel de Maule, 2011

— Ще один дуже цікавий Ваш твір – «Обурення вальдшнепа». Це суспільно-політична хроніка 2000-х років. Є навіть текст про Володимира Путіна, написаний 2001 року. Як Ви тоді – більше десяти років тому – сприймали цю політичну постать?
— «Обурення…» складаються з 24-х текстів, якщо хочете – розділів, але радше сатиричних газетних колонках, основаних на гучних подіях. Репортерка-вальдшнеп наважується на дуже відверті коментарі. У 2001-му вона в присутності Путіна обурюється винищенням чеченців, які прагнуть незалежності. У відповідь Путін ув’язнює вальдшнепа. А у 2007-му, коли вальдшнеп сумує через сепаратизм Фландрії, Путін підступно нашіптує: «Бачиш, із Чечнею – те саме! Вона має залишатися російською, так само як Фландрія повинна бути бельгійською». У 2001-му Путін нагадував мені степового вовка. Таким і залишився. З його першої ж появи на телеекрані я була причарована. Він стояв поруч із Єльциним – велетнем, який представляв його всім, мов принца-дофіна. Я одразу відчула, як цього маленького чоловічка розпирають амбіції. Телебачення дозволяє побачити речі, непомітні у дійсності.

— У романі «Лідія» йдеться про стосунки між різними поколіннями. В сусідній Франції молодь дуже часто втрачає ідентичність, глобалізується. Яка ситуація в Бельгії?
— У романі я розповідаю про життя юної Лідії, яка під час Другої світової була членом так званого «Секретного війська». Вона намагається пояснити своїм онукам, що таке війна, бомбардування, як свистять кулі. Маленька Жулі захоплюється розповідями бабусі, хоча ігрові приставки значно цікавіші для неї, як і для інших дітей. Авжеж, англійська мова, як світова мова дипломатії, всюди проштовхує глобалізацію. І це, без сумніву, небезпечно. Проте ні англійська мова, ні сплетіння культур, що відбувається завдяки навалі іммігрантів, не несуть аж такої загрози ідентичності ні французів, ні бельгійців, ні загалом європейців. Я ніколи не виступала проти мультикультурализму, бо він збагачує нас – але за однієї умови: щоб не забувалися рідна мова та її культура. Найцінніший досвід – у бабусі Лідії, що переповідає своє минуле онукам. Та чи дослухаються онуки до бабусь і дідусів? А бабусі, чи завдають вони собі клопоту оповідати дітям байки із минулого?

Розмовляв Іван Рябчій

Особистий сайт письменниці — тут.

Письменник, перекладач, автор і ведучий радіожурналу «Книжковий спалах» на Першому каналі українського радіо