Чому я люблю озиратися?

Анатолій Дністровий
Анатолій Дністровий

В кожної людини є, на перший погляд, непримітна перевага: її життя належить кільком епохам (поетапно, паралельно чи навіть хаотично), різним за своїми цінностями чи темпом часовим проміжкам, різним відчуттям світу і розумінням себе в цьому світі, врешті-решт – різним мовам, які здатні співіснувати в межах однієї національної мови. Наприклад, моя бабця Леся з роду Сас, тернополянка в кількох поколіннях, пішла в школу ще за часів польського диктатора Едварда Ридз-Смігли. Вона бачила першу окупацію більшовиками Західної України, пережила окупацію нацистську, потім стала громадянкою СРСР і бачила розширення комунізму на Захід, застала розвал цього комунізму, врешті стала громадянкою незалежної України, побачила розбудову мафіозно-олігархічного капіталізму, який постійно лаяла. Коли я був маленьким, вона також мене часто сварила, використовуючи дивні слова ще часів свого дитинства – міжвоєнної Польщі, які я раніше не розумів, але які мені дуже подобалися, особливо тепер, коли виявляю їхню етимологію. Бабця дуже скупо розповідала про історичні епохи, в яких жила чи які жили в ній, і лише тепер, після її смерті, я розумію, наскільки мало розпитував, наскільки той «не мій» час усе більше стає цікавим, але мало вловимим.

За своєю суттю такі «різні» наші життя можуть бути і антагоністичними, і парадоксально несумісними, одне слово – не дуже подібними, однак багато в чому спорідненими, об’єднаними досвідом нашого перебування в них. Фактично, всі покоління проходять через це – в різні часи, в різні століття – кожне з них бачило власний «час перемін»: або брутальний, або більш-менш гармонійний, або незрозумілий для себе. Унікальність у цьому одна: кожен із нас має лише власний час, відмінний від інших. І відчуття чи розуміння цього часу в наших силах передати наступникам. Не кожен це усвідомлює, нехтуючи своїм часом, а тому, як Гриць із конопель, ганяється винятково за усім «інноваційним», котре, втім, уже завтра може виявитися наївним і примітивним анахронізмом. Я пригадую пристрасні сторінки спогадів «Вчорашній світ» Стефана Цвайґа, який із юнацьким трепетом згадував «золоті часи» свого дитинства та юності за імперії Габсбурґів і те, як цей час навіки змела буря Першої світової війни, а потім нацизму (для багато кого це також стало модною «інновацією» доби політичної модерності).

До чого я веду? Недавно я випадково почув по радіо культурологічну передачу, в якій ішлося про те, що теперішні покоління людей мало тренують свою культурну пам’ять, що така пам’ять – це також м’яз, який постійно слід розвивати, загартовувати й робити міцнішим. Європейці давно трепетно ставляться до визбирування найдрібніших «фраґментів» минулого, до їх упорядкування, до їх відтворення в панорамі якихось, хай і символічних, колишніх подій.

З цього приводу балканський письменник Джевад Карахасан написав якось блискучий есей «Пейзаж руїн як сад», у якому прагнення до культурної пам’яті він назвав «надією всупереч усьому». Попри те, що теперішній хай-тек невпинно поглинає фраґменти минулого, попри те, що скло, пластик і метал безжально наступають на любі нашому серцю «давні фасади», можливо, єдине, що залишається, – це надія всупереч усьому, яка і змушує займати оборону культурної пам’яті. Інакше всі ми будемо схожими на черепаху Чарльза Дарвіна, яка, проживши майже два століття, спостерігаючи за докорінними змінами, на початку ХХІ віку померла мовчазним свідком цих змін. А теперішні турбо-зміни є не лише докорінними, а й навряд чи досяжними для освоєння людським розумом: це об’єктивна константа і навряд чи мені варто повторювати думку низки соціологів. Майбутній читач прийде до нас, відійшовших, передусім за нашим часом і його «схопленням» у наших творчих практиках, а не за дилетанськими фантазмами авторів про нанотехнології, особливо в країні, де «лежить» наука, інноваційне виробництво разом із примітивною освітою та уявою цих авторів, які іноді навіть не підозрюють про власну анахронічність. Особисто я співчуваю тим, кого верне від свого часу, хоч би яким непривабливим він був.