Особливості зростання птахів у неволі

Лариса Радченко. Пташині клітки ребер. – Львів: Видавець Позднякова А. Ю., 2013
Лариса Радченко.
Пташині клітки ребер. – Львів:
Видавець Позднякова А. Ю., 2013

У передмові до збірки «Пташині клітки ребер» Лариси Радченко поетеса Ірина Шувалова стверджує, що в цій дебютній книзі (можливо, через обширну хронологію літературної активності) зібрано сильні й відверто слабкі вірші. Насправді в тому-то й річ, що сильні й слабкі моменти трапляються навіть у межах одного вірша – Ларисі Радченко властиві дивовижна нерівність письма, хаотичність, нестійкість враження й настрою, відтак про цілісний ефект від вірша можна говорити хіба в окремих випадках. Таки так, це риса тінейджерської поезії – не скажу, щоб завжди незрілої текстуально, але однозначно не повністю сформованої стилістично та психологічно. Цим грішать багато віршів, від давнього (-ніч нескінченна/поділимо-), у який я віддавна тихо і трепетно закохана, аж до тих, яким авторка завдячує перемогою на «Ватерлінії» та публікацією в престижних виданнях. Іще одна інфантильна риса – цілковите невміння іронізувати: ні з себе, ні з ситуації. Навіть коли йдеться про героя-рятівника брюса вілліса (-sos-): він – бог із машини, ну, чи з якогось літального апарата, він – герой блокбастера, яким, – за прикрим непорозумінням, – не є повсякденне життя, але у героїні свої насущні проблеми і свої антигерої, «і це всерйоз».

Не шукала б я й якихсь особливих рівнів усередині поезії. Градація дорослішання, яку Ірина Шувалова приписує Ларисі Радченко, скоріше уявна: один із найліпших віршів (-взаємозаплющені-) містить момент приміряння сивини й старості, достоту як ролей у фільмі. Реальність відділяється від свого портрету, полишаючи його вкриватися плямами патини, а сама пускається далі в мандри – екзистенційний стан, звичний для ліричної героїні. У новіших віршах Лариси Радченко вчувається спроба підсумку – але це поки що лишень спроба, намагання прописати собі варіант подолання «внутрішньої хвороби» дорослішання: «ми зрікаємось запахів звуків і власного зречення / ми народимось знову не заново чесними чистими / щоб вночі роздивлятись розкришене зоряне печиво». Поза рамки перехідного віку ця поезія однак не росте («метелики завжди летять а куди – невідомо»), вона ще цілком усередині жаскої Алісиної нори майже архетипних образів і фігур виламування з несамостійності, прагнення до самодостатності. Саме тому ці вірші майже істерично вимагають адресата – того, хто буде спостерігати за надламуванням стереотипів і надрізанням вен, того, чия місія – схаменути у відповідний момент або просто мовчазно співчути.

Хтось більш поінформований, можливо, окреслив би адресата збірки зовсім інакше. Я – читач непоінформований, але доволі підозріливий (і мене влаштовує ця ситуація). Єдине, що можу ствердити, – що маємо типове для поезії двотисячниць явище: жіночий і чоловічий образи мовби інвертовані щодо свого призначення (в чому, власне, полягає сповільнена руйнівна дія таких взаємин). Тоді як авторка-жінка намагається заманіфестувати власну фізичну і духовну силу, неодноразово звертаючись до мілітарного антуражу (наприклад, -камуфляжно-осіннє-), її супутник у життєвих мандрах виглядає зовсім непутящим. Зворушливо і часом нав’язливо слабким, невинним і брутальним, самотнім і згубленим у тусовці – водночас: «ти благаєш у мене пітьми анальгіну води», «ти не спав дві доби ти ненавидиш всі голоси»… (-горище-), «ти плачеш пиячиш і граєш ночами у кості» (-сни не-про-тебе-). Моя суб’єктивна думка схиляється до того, що лірична героїня все ж відвертіша, ніж її спільник по грі. І в житті, і в поезії. А герой одягає маску – Дон-Кіхота, Улісса, кишенькового жаданчика.

Лариса Радченко – частий учасник фестивалів, літературних читань, чудовий слемер. Народжена для усного виконання поезія з обов’язку має містити елементи звукопису, щоб бути мнемонічною. Часто за накручуванням зовнішнього ефекту звукоповтору ніщо не стоїть, окрім гри словами. Коли ці рядки звучать зі сцени, розставляння акцентів, виділення головних слів, фраз скрадає недоліки мови. Проте безжалісна розбивка на правильні катрени уніфікованим кеглем, коли стрічка пливе рівно, як із факсу чи з телеграфного апарату, проявляє збіги приголосних і збої ритму та синтаксису. Процес писання для Лариси Радченко – інтуїтивне нагромадження образів, що часом веде до важкої інтоксикації словами. Особисто я як читач кілька разів відкладала книжку, розуміючи, що стільки зараз не вип’ю. З огляду на щойно сказане редактору і верстальнику слід було уважніше поставитися до розбивки рядків. Очевидно, що у фразі «я не боюсь на суцвітті відкритих плечей / ніч запікається кров’ю липка і тривожна» (так у книзі) вартувало б зробити ще одну паузу: «я не боюсь / …». Чи не єдиний випадок вдалої внутрішньорядкової розбивки – у чудовому вірші (-лінія фронту-), вміщеному в антологію фестивалю «Березневі коти» і читаному на тому ж фесті.

Невідь-чому, та мені не йдуть вірші Лариси Радченко з укороченими стопами. Сприймаю їх суто в експериментальному світлі. Може, ще зарано до такої лаконічності. Наперед слід виписатись і «притертись» до спокою, необхідного для таких правил гри. І вже зовсім нещадно оголюють недоліки поетичної манери Радченко її верлібри – власне, їх, слава богу, аж один.

Наразі спосіб функціонування цієї свідомості (як і цієї поезії) – це гра в польових умовах, екстремальний квест, із п’ятьма відсотками здоров’я, не більше (-двадцять n-на весна-). І правила у цій грі жорстокі (-мінотаври-: «на нас – мінотаврів – у місті розставлено пастки / у лучників гострі зіниці і мідні тіла / біжи і молися не впасти не впасти не впасти»). Тему продовжує наступний вірш (-страх-): «кожна тварина виходить із імені /кожна рослина нас хоче розбестити / тільки пожива зі сховку нас виманить / ми атеїсти нам їсти дай yesterday». Такі «голодні ігри» – ігри в приреченість: страх перед реальністю не награний, він сновидний, хтонічний. Обрис світу – це практично завжди місто: камерне (замкнуте й сконденсоване в межах кімнати) або ж розпростерте умовними, тридешними горизонтами комп’ютерного квесту. Урбаністичний пейзаж майже завжди дискомфортний. Похмура тональність робить місто образом зла, майже біблійним Вавилоном: «місто кольору каменю світла і бруду» (-крила ластівок-), «в твого міста обличчя жорстокої жінки / що тобі дорога й одночасно бридка» (звідти ж: місто як вавилонська блудниця). Топоніми назагал – часто з «В»: Венеція, Ватикан, Ватерлоо… Топографія, пов’язана непереконливими нитками залізниці, таврована квитками (київ-львів 22:26), маркована хрестиками вокзалів, рідних, мов кладовища. Там лірична героїня має звичай ховати ілюзії. До певної міри узагальнює урбаністичну концепцію Радченко диптих «місто каїна / місто авеля», де у звичних умовах гри жертвою виступає саме іпостась автора, а невинний убивця Каїн – «хлопчик із телереклами», рудимент старої історії, її вицвілий ієрогліф (чи не передчуття того, в що виродиться юність, коли закони гри-в-ініціацію перестануть діяти).

Я можу назвати трійцю тематично й стилістично споріднених між собою поеток-двотисячниць, які експериментують приблизно в одному напрямі й у яких підвалину творчої манери становить діалектика між інтелектуалізованою метафорикою і надривною емоцією. Дві з них – Наталя Пасічник й Ірина Шувалова, а третя – якраз Лариса Радченко, яка відчутно рівняється на них, і можна навести приклади. Ось, скажімо, (-щуролов-): спосіб римування, розмір і навіть настрій дуже перегукуються з «Портретами доби Ренесансу» Наталі Пасічник. А такі вірші, як (-хлопчик вуста-гладіолуси-), (-погляди тореадора-), (-метелик на голці-), явно апелюють до неземної краси віктимного, невстояного в усякому плані, включно з се–ксуальністю, героя лірики Ірини Шувалової («Ран»).

Проте чого бавитися у впливологію – зрештою, найбільш містке визначення поезія Лариси Радченко дає собі сама: «складна твоя мова де кожна із дій недоконана».

І наостанок – хоч це й не стосується власне поезії – надзвичайно приємна для мене річ: книжка дуже якісно видана. З першого ж моменту я щиро тішилася розкішшю тримати такий виріб у руках. Коли видавець настільки турботливо ставиться до свого читача, це просто свято в наших сучасних умовах.