Про право дитини на вибір, соціально значущі тексти і дитячі книжки

Ольга Купріян
Ольга Купріян

Для початку розповім дві повчальні історії.

Одна з них трапилася навесні минулого року, в Жовкві, на врученні премії «Великий Їжак». Я тоді прочитала підряд щось із дві-три підліткові книжки, і була страшенно розчарована тим, як у нас усе погано. Як із хороших задумів ми вміємо зробити поганенькі книжки. Із цією-таки думкою я підійшла до 15-річної Насті, розумної й начитаної десятикласниці. Настя саме прочитала одну з тих «поганеньких» книжок, про які я так багато думала. «Як тобі книжка?» — поцікавилася я в дівчини. І почула у відповідь щось таке, що змусило мене переглянути свої тодішні критерії оцінювання дитячої і підліткової літератури: «Класно! Бо нічого подібного я поки не читала!». Це була поганенько написана «книжка без автора» у форматі розмови в асьці, з нав’язливими авторськими моралізаторствами і примітивною сюжетною лінією. Але Настя побачила в ній щось таке, чого я, закомплексована філологічними дисциплінами, не могла добачити: це була оригінальність, і дівчина її оцінила.

Друга історія трапилася цієї весни під час «Книжкового Арсеналу». На той час я працювала в українському видавництві, й одним із моїх улюблених обов’язків було спілкування з читачами біля видавничого стенду. Направду, дізнаєшся багато нового – про себе, про дітей і їхніх батьків, про книжки, які вони вибирають. Одного дня до видавничого стенду підійшов дбайливий тато й попросив порадити йому книжку для доньки.
— Скільки років доньці? — простодушно запитала я.
— Одинадцять, — із гордістю відповів дядечко.
— Тоді візьміть оцю, — тикаю йому книжку про 12-річну Уду Андреа Стокґейм, яка вперше закохується, переживає кризу підліткового віку, воює з батьками, заплутується у стосунках із друзями і взагалі. Дотепну таку, перевірену, книжку, яку сама прочитала з задоволенням і всім раджу, — у ній про перше кохання.
— Ні-ні, нам закохуватися ще ранувато, ви що! Давайте краще он ту, про пригоди.

І я подала йому саме ту книжку, яку він просив. Хорошу, але навряд чи це те, що вибрала б його донька, якби вона підійшла до стенду. Але що вдієш: кому, як не батькам, вирішувати, коли і в кого нам закохуватися, і що читати.

Я розповіла ці дві історії тому, що кожен, починаючи від малого, має право сам обирати, які книжки йому чи їй читати. Колись наші батьки вказували нам, із ким дружити (я й досі здригаюся, згадуючи вітчима своєї подруги; дякувати Богові, у мої справи батьки ніколи не втручалися), пізніше – в кого закохуватися, але починається все, підозрюю, – з побуту. З одягу, інтер’єру дитячої кімнати, з книжок на поличці. Ще дідівських, або ж із дитинства мами й тата. Подарованих дбайливими дорослими, відповідних до їхнього, «дорослого», смаку. Але ж ми й самі далеко не завжди читаємо книжки, які вечорами читають наші батьки, то чому ж наші діти мають читають те, що вибрали ми?

Мою теорію підкріпила свіжа редакторська колонка Ірини Троскот, у якій порушено такі важливі речі, як право дитини на вибір. Якщо Януш Корчак зумів переконати світ, що дитина має право на любов і повагу, то чому б нам не спробувати дати їй іще й право вибору? Авторка колонки припускає, що якби дітям дати свободу вибору книжок до читання, вони навряд чи взяли б ті, про потребу яких ми останнім часом говоримо, — гострі, соціальні, конфліктні, сучасні й проблемні. Вони скоріш за все поринули б у казковий світ, зачитувалися б фентезі й співпереживали героям у традиційному значенні цього поняття. Натомість дорослі нав’язують проблемні книжки, оскільки це потрібно насамперед їм, дорослим, батькам та учителям. Бо ми, очевидно, зовсім забули, як розмовляти з дітьми на серйозні теми, як пояснити їм смерть, розлучення, секс і насильство. Тому книжок на гострі соціально-психологічні теми, вважає Ірина, бракує насамперед дорослим.

Чесно скажу, я ніколи не замислювалася про цей бік справи. До цього часу. А що, якщо Ірина має рацію, і дітям зовсім непотрібно, нецікаво те, що ми, критики дитячої літератури, так палко обстоюємо? І тут я згадала про феномен «Гаррі Поттера», якого одні страшенно люблять, інші – не терплять, але кожен має про цю книгу власну думку. Джоан Роулінґ, як і Астрід Ліндґрен, зробила неможливе: вона розповіла соціально-психологічну історію так, що весь світ сприйняв її за фентезійну. За всіма цими квідичами, уроками магії, чарівними паличками й перетвореннями стоять проблеми сирітства й самотності, несправедливості, кохання і смерті, і навіть корупції та владним структурам знайшлося місце! Поки ми читаємо неймовірно захопливу історію, в нас проростає і працює тема соціально-психологічна. Ми про це не можемо не думати, еге ж? Але ж я говорю про очевидні речі, правда? Ви всі читали або дивилися, і всі це знаєте.

Соціально-психологічні тексти для дітей і підлітків важливі й потрібні, але не тому, що так вважає західна критика й ті, хто обстоює новітні підходи до критики літератури. Вони потрібні тому, що саме життя в Україні потребує таких текстів. І тому західні методики в українській дитячій літературі далеко не завжди спрацьовують: між життям американського чи європейського підлітка й життям українських дівчат і хлопців – велика прірва (і я, звісно, не маю на увазі загальнолюдські речі: і ті, й інші, однаково закохуються, однаково страждають, однаково переживають смерть рідних і близьких). Дивно чути від критиків, що українській літературі для дітей потрібні тексти на мультикультуралізм, коли самих дітей хвилюють зовсім інші теми, зовсім «приземлені», такі, що мають прямий стосунок до їхнього життя. І так само дивно чути від батьків, що їхнім дітям ще «рано закохуватися». Хіба можна виростити дитину в соціальному вакуумі, якщо навколо неї стільки всього стається? Хіба можна щоразу пояснювати, що вона ще не доросла до «дорослих» проблем, якщо за три хати від вас у себе на груші повісився сусід, однокласниця завагітніла у п’ятнадцять, а батьки розлучаються?

Я довго думала, чому не відчуваю «інакшості» книжок шведа Ульфа Старка, австрійки Крістіне Нестлінґер, полячки Барбари Космовської чи норвезьких молодих письменниць Марії Парр та Ніни Е. Ґрьонтведт. Можливо, тому, що для них, як і для Джоан Роулінґ, на першому плані – їхній читач і його світ, а не проблематика, яку вони туди вкладають. Не забуваймо, що діти – зовсім не дурні, вони знайдуть у книжці те, що їх найбільше хвилює. І не треба їх принижувати, розжовуючи очевидні речі. Згадайте Корчака і майте повагу до своєї дитини.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»