Страхітливий привид галицизмів

Юрій Винничук
Юрій Винничук

Розум завжди має свої межі, а от дурість меж не має. Вона універсальна. І коли я прочитав в «Українській літературній газеті» маячню якогось Володимира Козлікіна з Маріуполя під назвою «Нескінченна історія» Міхаеля Енде галицькою говіркою», то ще раз у цьому переконався.

Добре, що редакція друкує і таке, бо проблема ця вигулькує досить часто. Полягає вона в тому, що внаслідок успішної боротьби комуністичної партії та усіляких русифікаторів на чолі з білодідами, які люто переслідували слова, котрих не знала «радная рєчь», ці слова забулися. Тобто забулися не всіма – письменники, перекладачі, освічені люди ці слова знали і вживали. А от пересічні громадяни, натрапляючи на такі слова, душевно страждали. Їм здавалося, що то кляті галичани знову беруться паскудити солов’їну й калинову.

Невтомний Калєснічєнка так і висловився, що українська мова – це галицько-польський суржик. То що ж дивуватися, коли читач із Маріуполя має таку саму думку?

Одне видавництво мені вислало цілий список слів у моєму романі, які на їхню думку були галицизмами і їх треба було пояснити. У відповідь я надіслав посилання на «Тлумачний словник української мови», де більшість із цих слів були. І вживали їх не галичани.

Є безліч слів, які фігурували в писемних пам’ятках Центральної України, а потім опинилися лише в галичан. Але ці слова не можна вважати галицькими. Врешті решт мовну реформу 1920-х років в совєтській Україні робили не галичани, а східняки. Зокрема й білоруська єврейка Олена Курило, розстріляна за український буржуазний націоналізм.

У 1970-х роках білодідівсько-маланчуківська наволоч кинулася в бій проти «застарілої лексики». Під роздачу попали навіть такі невинні слова, які вживали наші класики – «либонь, «сливе»», «далебі», «даймо на те». А все тому, що партія вимагала все більшого зближення з вєлікім і могучім.

У 1990-х роках взялися у нас за мовну реформу і хотіли повернути скрипниківський правопис, але що почалося: ледь не доярки стали писати листи в газети, протестуючи проти цього. Протестували вони проти якогось міфічного діаспорного правопису, хоча насправді то був правопис, який витворили мовознавці Центральної і Східної України.

Репліка Козлікіна – це якраз і є прикладом мислення дилетанта, який українську знає хіба з газет і телебачення. Можна тільки уявити, який жах викликало б у Козлікіна читання творів Гі де Мопассана (вісім томів) та Джека Лондона (дванадцять томів) в українському перекладі. Більшість цих перекладів виконані у 1920-х роках, а перекладачі були розстріляні. А що б він сказав, читаючи переклади Володимира Самійленка, Миколи Лукаша, Ірини Стешенко, Ростислава Доценка?

На думку дописувача, усе, що йому видається недоречним – має галицьке походження: «Узагалі, подив викликає багато що, починаючи від перекручування імені головного героя (Бастіян замість Бастіан), підміни оригінального фута галицькою (львівською) стопою».

Насправді Юрко Прохасько тут дотримувався скрипниківського правопису, де усі іншомовні слова з «іа» подавалися через «ія». А щодо «стопи», як міри довжини, то це слово вживане не тільки галицькими (Вагилевич, Федькович, Франко), але й українськими письменниками і фігурує у фольклорних записах. Вживає його Улас Самчук («На твердій землі»: «простір моєї кімнати 6х12 стіп, розмір моєї хати 20х30 стіп і величина моєї ділянки 32х108»), Микола Лукаш у перекладі «Дона Кіхота» («Відмір, брате джуро, сім стіп землі»,), Ярослав Кравець у перекладі «Опису України» Боплана, перекладачі Джека Лондона, Жуль Верна і т. д.

Далі наш пурист набирає ще більшої хоробрості і таврує наступні слова: «еркер», «блават», «куртина». Щодо «еркера», то замінити його нема чим – це архітектурний термін. Але «блават» вживали не тільки Іван Франко, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, а й Пантелеймон Куліш, Кость Гордієнко, Борис Харчук, Михайло Стельмах, Максим Рильський («Над нами синь небес, як росяний блават»).

«Куртину» зустрічаємо теж не тільки у галичан (Мирослав Маринович), але й у Максима Рильського, Миколи Зерова, Валер’яна Ревуцького, Леоніда Первомайського, Ігоря Римарука та в перекладачів Мопассана, Бальзака, Вайльда («Портрет Доріана Ґрея» в перекладі не галичанина Ростислава Доценка), Набокова.

«Значно гірше, – потрясає повітря адепт Калєснічєнка, – натрапляти на слова, що не відразу пояснить і дорослий читач Центральної чи Східної України: «мосяжний», «грубас», «тузінь», «мацьопик», «кунштовий».

Пояснюю для особливо обдарованих.

«Мосяжний» вживали не тільки галичани, але й Ліна Костенко, Василь Стус, Зінаїда Тулуб, Наталена Королева, Олесь Досвітній, Гнат Хоткевич, Микола Шеремет, донеччанин Василь Стус. Ба навіть є воно у народній творчості.

«Тузінь» вживали Вадим Собко («Десять, одинадцять, — рахував Горбенко. — От коли б цілий тузінь запалили»), Олекса Ізарський, донеччанка Емма Андієвська («У мисці — абрикосів тузінь»), Улас Самчук, Докія Гуменна, Олесь Бережний.

«Кунштовий» – Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Борис Грінченко, Микола Зеров, Микола Лукаш, Юрій Андрухович і аз, грішний. А «кунштик» зустрічаємо у Тараса Шевченка.

А що незрозумілого в словах «мацьопик» чи «грубас»? У словниках є слово «мацюпусінький», а словник «Сучасна українська літературна мова» (1962) подає серед іншого і «мацьопий». Слово «мацьопкий» зустрічаємо у Світлани Поваляєвої.

«Грубас» зустрічаємо у Юрія Горліс-Горського і в Емми Андієвської.

Одне слово, українська мова – це не тільки мова нових данєцкіх. Це багатюща скарбниця з неймовірною кількістю синонімів, яка дозволяє при цьому кувати нові і нові слова на основі уже існуючих. І коли я зустрічаю в перекладі Гюнтера Ґраса слово «порохняр» у значенні «виробник пороху», то кажу собі: от як добре. А відтак без вагань вживаю слово «готеляр» у значенні «директор готелю», бо є ж у нас і молочар, і килимар, і друкар і т. д. І начхати мені на те, що досі ніхто такого слова у нас не вживав, бо мова – живий організм і повинна постійно збагачуватися.

І коли я чую в колі львівських компютерників слово «шпиндик» у значенні «флешка», а «бандурка» в значенні «зовнішній вінчестер» я теж тішуся. Бо і наш український сленг повинен так само розвиватися.

Читайте також:

Галина Ткачук. Кожна справжня історія є Нескінченною Історією (рецензія на книгу Міхаеля Енде “Нескінченна історія”)

Юрко Прохасько: «Мені завжди вистачало того опіуму і наркотику, який виробляв мій власний організм» (інтерв”ю з перекладачем)