Геть «двотисячників»!

Олександр Вешелені
Олександр Вешелені

Розмови про те, кого і як називати в українській літературі, тривають вже з кінця 1980-х (про це два роки тому була розлога полеміка і на «ЛітАкценті»). Але якщо донедавна ці «поколіннєві» ярлики цілком мирно побутували і в колах фахових літературознавців, і серед критиків (також фахових і не дуже), то зараз ми підійшли до моменту, коли сигнал тривоги підкидає нам сама мова. Ні, ну ви тільки вслухайтеся, та навіть не так – спробуйте вимовити: «Двітисячідесятники». Так-так, це вже майже доконаний факт, адже Сергій Пантюк мав наміри (і частково їх втілив) видавати наймолодших поетів саме в такій промовистій серії. А далі – ну, ви самі здогадуєтеся: двітисячідвадцятники, двітисячітридцятники, і колись там прийде час і для двітисячідев’яностників та двітисячістошістдесятників. І навіть не сумнівайтеся, що українська література буде тоді не менш живуча, аніж вона є зараз. От тільки чи справді довго протягнеться ця серія десятиліток – невідомо.

Ідея про літературні покоління насправді дуже зручна і конструктивна – одразу зрозуміло, хто тут батьки, дідусі, правнуки і мачухи. Володимир Даниленко у «Лісорубі в пустелі» ретельно каталогізував їх усіх, і має цілковиту рацію. Та й атмосферу відповідної доби легше вловити по десятиліттях, як то робить пан Парфьонов у своїх «Намєднях» (хоч вже 2000-і він розділив на дві книжки, та це чистої води комерційний хід). Мене бентежить інше – чому письменники відповідних декад так легко приймають на себе автоматичний штамп нового «-десятництва»? Причому це якось хвилеподібно: «шістдесятники», «вісімдесятники» та «двотисячники» здебільшого люблять, коли їх так презентують, а «сімдесятники» й «дев’яностники» – чомусь не дуже. Можливо, причина в тому, що останні два терміни звучать набагато надуманіше, ніж три інших – настільки 1970-і були замкнутими, а 1990-і – багатовекторними. І тут ми ще нічого не казали про тих самих «двотисячдесятників», котрі поки теж не підпадають під якусь уніфікацію. (На цьому перестаю мучити очі й внутрішній слух читачів, і переходжу на цифрову систему написання «-ників»).

Можна окремо говорити й про те, що цими страшнючими з погляду евфонії термінами не послуговується, напевно, жодна інша країна (навіть в Росії це дуже мляво простежується). Така питомо наша традиція говорить про певні симптоми, і то – кричущі. Адже будь-який «-десятник» насправді генетично виводиться з одного покоління: «60-ників». Саме вони як найстарші, нині ще живі ікони української літератури задають тон усіх наслідувань, заперечувань та перетворень. Адже ж не було до них ні «сороковників», ні «нульовиків», максимум були елегантські «фан-де-с’єклівці». Натомість «60 ництво» вже досить чітко закодувалося в свідомість українців як соціальний (а вже потім – естетичний) феномен. Щоб не накликати на себе ще більше ворогів, не чіпатиму дражливу тему «60-ництво як міф».

Але стає зрозумілим, що саме «60-ники» в нашій свідомості ознаменовують початок чогось нового в історії літератури – чи то «бронзової», чи то «обронзовілої» доби. Виходить, все, що йде далі – це постійний діалог (у т.ч. сварливий і з нецензурною лайкою) з тими ж таки «60-никами». «Пост-60-ники» – це ніби друзі «60-ників», але вже не такі. «70-ники» – це загублений у «застої» андеґраунд, який ніяк не міг потіснити вже цілком офіційно визнаних попередників. «80-ники» – це демонстративний відхід, а часто – блазнювання з набутку «60-ників». «90-ники» – це дружнє поповнення «80 ників» у справі поборювання «дєдушек» і дзеркало нової України. Ну, а «2000-ники» (увага, далі йтимуть стереотипи!) – це ті, хто встигли видатися у «Факті», принесли нам Майдан, а також почесне і майже пожиттєве звання «молодий письменник», бо ж вони порівняно з «60-никами» завжди будуть юними й зухвалими. Підсумовуючи: періодизація «дожовтнева» і «післяжовтнева» тепер переміщується до діапазону «до-60-ницька» і «після-60-ницька». А колись зміститься ще далі – і це також симптом.

А ще – даруйте за кліше – це якась карма. Бо ж справді, кордоцентричні українці-інтроверти за зразком своїх духовних братів-арійців вже півстоліття відтворюють свою гірку долю – мати нових «-десятників» щодесять років. Куди їм до стрункої і простої спіралі Геґеля з послідовністю «ствердження – заперечення – заперечення заперечення», на останній гілці якої аж ніяк не можуть накопичуватися вузли з перспективою до безкінечності.

До речі, якщо вже про Геґеля і спіраль. Нині світ (і Дмитро Дроздовський як його частина), поламавши голову над тим, чи помер вже постмодернізм і чи настав уже пост-пост, котрий колись поступиться місцем пост-пост-постмодернізму, зрозумів, що потрібна нова термінологія, нова спіраль. Адже стара вже цілком окостеніла: «Класична філософія – некласична філософія – постнекласична філософія». А далі починається щось цілком нове, але аж ніяк не «пост-у-десятницькій-степені».

У випадку української літератури і її поколінь найперше варто дружно і консенсусно відмовитися від усіх « десятників», окрім, звичайно, шістдесятників, бо це вже явище історії. А для цього безболісно можна перейменувати назви поколінь у щось хоча б трохи милозвучніше й метафоричніше. От, скажімо, Іван Андрусяк кілька років тому дуже вдало, як на мене, згрупував «70-ників» як «витіснене покоління» – і що, хіба відтоді цей термін став частіше вживатися? З «80-никами» поки притомних спроб не було: «безсилі бунтарі», «титани духу» – не те, та й імен тут в рази більше. Звичайно, процес відмови від звичних означень нелегкий, але чим це не завдання на наступну «десятирічку»? Просто урочисто пообіцяти, що при написанні нових розвідок про, скажімо, «2000-ників», жодного разу це слово не буде вжито ані з лапками, ані без них (наразі це вдалося тільки Маріанні Кіяновській). Думаю, ефект від цього мікрозусилля буде навіть трохи терапевтичний, як, скажімо, відмова від тиражування коронної фрази нашого першого президента про те, що і чому ми маємо. А далі – хтозна, можливо наша кармічна спіралька позбудеться ще кількох зайвих вузликів.

Читайте також:
Лесь Белей. Причинки до проблем історії української літератури