Причинки до проблем історії української літератури

Усі, хто пишуть про химерність або звичайну недолугість тих чи інших класифікацій, рано чи пізно цитують Хорхе-Луїса Борхеса. Я також не втримаюся від спокуси і процитую його геніальну класифікацію тварин під назвою «Небесна імперія благодійних знань». Усіх звірів земних Борхес ділить на 14 видів:

1) належні імператору;
2) забальзамовані;
3) приручені;
4) молочні поросята;
5) сирени;
6) казкові;
7) вуличні собаки;
8) включені в цю класифікацію;
9) ті, що бігають як божевільні;
10) незліченні;
11) намальовані найтоншим пензлем з верблюжої шерсті;
12) інші;
13) ті, що розбили вазу для квітів;
14) подібні здалека на мух.

Дуже часто ця класифікація нагадує мені українське літературознавство. Як у його популярній, так і, на жаль, академічній іпостасі.

Питання історії літератури, класифікацій творів та письменників і формування канону належать до найконтроверсійніших не тільки в нашому літературознавстві, а й у світовому. Не дивно, отже, що намальовані найтоншим пензлем із верблюжої шерсті літературні твори часто-густо ставлять поруч або плутають із молочними поросятами (сказати б по-зеровськи «мертвими цуценятами») і подібними здалека на мух.

Дейвід Перкінс виділяє шість чинників, які впливають на формування історії літератури: традиція, ідеологія, естетика, погляди письменників та їх сучасників, об’єктивні збіги, потреби професійних кар’єр літературознавців. Перкінс вважає, що аналіз самих текстів використовують украй рідко, найчастіше ми прислухаємося до традиції. Окрім цього, література нерідко ставала політичним інструментом (особливо за часів державотворення), часто її використовували для пропаганди й підлаштовували під потреби ідеології, тим самими деформуючи її естетично-стильову суть. Для потреб офіційної лінії формували відповідні канони, у яких звеличували зручні тексти й замовчували незручні. Політично деформовані історії літератур часто сприймалися (і, на жаль, далі сприймаються) за даність.

Ролан Барт слушно зауважив, що історія літератури – це не тільки біографії письменників, політична ситуація, суспільний та духовно-історичний контекст, а й ще щось, тобто самі твори, про які нерідко забувають дослідники. Бенедетто Кроче наголошує на тому, що кожен твір сам по собі унікальний і його неможливо звести до якихось класифікацій.

Історію літератури як наукову дисципліну сформували брати Шлегелі, у другій половині ХХ ст. деконструктивісти у руслі своєї філософії її повністю заперечили як таку, що не може досягти об’єктивності. Після них з’явилася нова плеяда дослідників (на кшталт Дейвіда Перкінса), які пом’якшили радикалізм постмодерністів і схиляються до думки, що історія літератури можлива, але вона залишається гіпотетичною.

Тепер розглянемо нашу ситуацію. В історії української літератури можна умовно виділити три традиції, які впливають на літературознавчу думку: єфремовську, чижевську та клішеїстську.

39844_html_45b28141І
Сергій Єфремов був прототипним представником народницького літературознавства, яке з сьогоднішньої перспективи виглядає тенденційним і застарілим. Уже в самому вступі до «Історії українського письменства» з першого речення можна вгадати вістря аргументації Єфремова: «Мало якому народові в світі доводилось переживати трагічнішу, нещаднішу долю, як та, якої зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі український народ». Пріоритетом для Єфремова, отже, є суспільно-історичний постколоніальний контекст. Далі в передмові автор критикує примат естетики, постульований Богданом Лепким, і наголошує: «Історія письменства… є насамперед історія в людській творчості ідей». Провідною ідеєю Єфремова та інших народників була любов до простого народу. Саме вона і проходить червоною ниткою по всій його «Історії українського письменства». Українські письменники від найдавніших часів аж до написання «Історії…» просто змінюють один одного на посту любові до народу.

Однобокий інструментарій народницької критики, як слушно зауважує Юрій Шевельов, перейняла критика совєтська. Просто ідеологічно невідповідні твори замовчувалися, а «любов до народу» перефразовувалася на «звеличення пригноблених трудящих мас».

Після падіння совєтської системи народницьке літературознавство відродилося завдяки реверсній зміні термінів: тепер «трудящі маси» знову почали називати «українським народом». Боротьбу за світле комуністичне майбутнє змінили на «прю за духовність» і т.д. Увесь інший інструментарій та методологія залишилися незмінними.

Сергій Єфремов був актуальним дослідником на свій час. У колоніальних умовах література – це чи не єдиний ефективний політичний інструмент. Народництво зіграло важливу роль у формуванні національної свідомості, однак на сучасному етапі воно є повним анахронізмом. Попри це, є цілий ряд критиків, які й надалі дотримуються постулатів столітньої давності, що були більш політичними, ніж літературознавчими. Імен не називатиму – вони загальновідомі.

На превеликий жаль, народницьке літературознавство домінує в освіті. Школярі з наймолодших класів змушені зубрити біографії письменників (які «народилися у селянській сім’ї і змалку полюбили рідну мову») читати їхні ненайпривабливіші твори (наприклад, «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького замість «Хмар») і через це оминають інтелектуальну та урбаністичну українську літературу. Як наслідок, до старших класів в учнів виробляється якщо не відраза, то стійкий стереотип про українську літературу як про селюцьку.

1202990792677ІІ
Дмитро Чижевський зробив революцію в історії української літератури. Він поглянув на неї саме як на літературу, а не політичні постулати. Дослідник розглянув наше письменство як послідовну зміну шести стилів: монументального та орнаментального стилів Київської держави, ренесансу, бароко, класицизму та романтики (на романтизмі закінчуються межі його дослідження), у рамках яких виділив школи. Чижевський вслід за Миколою Зеровим та Агапієм Шамраєм приділяв найбільшу увагу текстам, а не літературним сильветкам і ідеологічним поглядам письменників. Література перестала бути сукупністю біографій борців за народ, а стала естетичним динамічним явищем.

У руслі чижевської традиції з’явилося чимало дослідників. Той самий Юрій Шевельов, який щедро розхвалював «Історію української літератури» Чижевського, радикально по-бартівськи стверджував, що історія літератури – це історія творів, а не осіб. Він наголошував на тому, що навіть одного письменника не можна безапеляційно віднести до одного стилю. За приклад він наводить Тараса Шевченка після 1860 року, який пише майже модерністську імпресіоністичну поезію.

Такого, глибокого сконцентрованого саме на текстах, літературознавства нам сильно бракує в академічному дискурсі, хоча його адептів, хоч і нечисленних, таки можна знайти.

2tonnyІІІ
Клішеїстичне, або неглибоке, літературознавство з’явилося на наших теренах, мабуть, разом із самою літературою. Воно давніше за народництво і береться з поверхового читання (а найчастіше з браку ознайомленості з текстами). Якщо чогось не розумієш або не хочеш зрозуміти, то завжди можна узагальнити і прибити кліше.

Сучасне клішеїстичне літературознавство бере свій початок з шістдесятих років ХХ ст. Саме тоді запровадили моду на періодизацію української літератури за десятиліттями.

Термін «шістдесятники» придумав російський дослідник Станіслав Рассадін, який у 1960 році надрукував однойменну статтю в журналі «Юность». Згодом автор скаржився, що його термін широко і бездумно розтиражували:

…само понятие “шестидесятник” заболтано, обессмыслено, да и с самого начала не имело поколенческого смысла, являясь приблизительным псевдонимом времени. (Признаю вполне самокритически — как автор статьи «Шестидесятники», напечатанной буквально за несколько дней до наступления самих 60-х, в декабре 1960 года.)

Однак термін цей прижився і, окрім загальносовєтського, мав також локальні республіканські варіації. Звідси ноги ростуть в терміна з історії української літератури «шістдесятнки». Пошуковик Google нараховує приблизну кількість вживання терміну в інтернеті 26 700. Отже, термін можна вважати загальноприйнятим.

«Шістдесятниками» називають покоління лояльних гравців системи, які мали певні естетичні пріоритети і били на загальнолюдську мораль, були перейняті дидактизмом. Основним критерієм належності до цього покоління вважається не що інше, як дебют і вагомий кар’єрний зріст у 60-ті роки ХХ ст. Уже сам список канонічних «шістдесятників» доводить нікудишність і штучність цього терміну: Іван Драч, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Валерій Шевчук, Євген Гуцало та Микола Холодний. Якщо проаналізувати тексти цих авторів, то штучність терміну стає очевидною. Що має спільне Микола Холодний та Борис Олійник чи Григір Тютюнник та Валерій Шевчук або Іван Драч і Микола Вінграновський?

Для прикладу наведу два відомі тексти – Миколи Холодного та Ліни Костенко. Ось бравадний, прямолінійний Холодний:
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
припинивши роботу.

А ось лірична і дидактична Ліна Костенко:
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!

Чи можна цих двох авторів віднести до однієї літературної школи? Питання риторичне.

За аналогією до «шістдесятників» утворили термін «сімдесятники», або Витіснене покоління (термін Володимира Моренця). Йдеться про Тараса Мельничука, Василя Голобородька, Миколу Воробйова, Віктора Кордуна, Михайла Григорова, Григорія Чубая, Олега Лишегу та інших. Це узагальнення знову таки, занадто натягнуте, оскільки ці автори творили різну поетику – з різним ступенем герметизму, градусом метафорики та символічної суґестії.

Ось ощадний, еліптичний та герметичний Микола Воробйов:

У білому світі
біла долина

яблуня з яблуком
у вершині

жінка сорочку
над річкою шиє

від білого полотна
дні відтина

А ось наративний, символістський Григорій Чубай:

Тільки-но збудували місто
І навіть ще не встигли його заселити
А вже пророк Єремія плакав над ним
Як над давно спорожнілим

І з кожної його сльози
Тоді виростало при всякім домі сонце
І всім казало що не сонце воно
А жовта кульбаба

Те, що вони творили в один час – не означає, що вони належать до однієї школи.

Так звані «вісімдесятники» вже абсолютно не вміщаються в одне кліше. Не можу собі уявити, щоб через кому писали настільки різних авторів, як Василь Герасим’юк, Юрій Андрухович, Петро Мідянка, Павло Гірник, Олександр Ірванець, Наталка Білоцерківець, Володимир Цибулько та ін. Неомодернізм і карнавал, стьоб і пафос, еліпсис і синонімічні ряди.

Більше того, всередині цього покоління існувало певне естетичне протистояння. З одного боку, борці за свободу і мораль (продовжувачі пафосних традицій, характерних для деяких авторів із шістдесятих) та вишукані метафористи, що продовжувати набутки авторів, яких називають «витісненим поколінням». Ярослав Мельник спробував виразити цю опозицію у поділі «вісімдесятників» на пафосних «сповідальників» і вишуканих «метафористів», однак і цей поділ можна застосовувати хіба для анекдотів із довколалітературного життя.

На жаль, клішеїстичний метод поділу авторів за десятиліттями, на які припав їхній дебют, застосовують досі. Окрім химерного й антинаукового терміну «двотисячники», ми вже маємо ще й «двітисячідесятників», незважаючи на те, що метафоричність і еліптичність Остапа Сливинського чи Юлії Стахівської зовсім не суголосні з поетичними модусами Дмитра Лазуткіна, Андрія Любки чи Богдана-Олега Горобчука. Не кажучи про те, що і ці та інші автори – кожен має свій індивідуальний поетичний голос, вартий глибшого і вдумливішого дослідження.

Поділ за десятиліттями, окрім того, що скидує гамузом авторів різного стилю і калібру під один копил, має ще й кілька інших недоліків. По-перше, він акцентує саме на десятиліттях (потенційні злами в літпроцесі, які можуть припасти на середину десятиліття, не беруться до уваги). Може скластися враження, що так звані «шістдесятники» взялися нізвідки, а кожне наступне покоління – це заперечення попереднього. Тяглість літературної традиції та взаємовпливи затираються. По-друге, цей поділ не може дати собі раду з елементарною зміною стилю і філософії у творчості одного автора. От, наприклад, Дмитро Павличко у 1955 році писав:

Вкраїна вільна – трудова,
Навік возз’єднана – щаслива.
Така лиш з руськими можлива,–
Правдиві Леніна слова.

А це той самий Павличко, тільки уже за сорок років, 1995 року:

Московська ненажерлива держава
Ковтнула сто народів і земель,
У нутрощах зробилася тіснява
(А там ще й тьма така, хоч в око стрель!)

То, виходить, що Павличко «п’ятдесятник» суперечить Павличку «дев’яностнику»? Хто з них справжній Павличко? Але навіть якщо оминути літераторів конформістів, що міняли лінію творчості вслід за лінією партії, бували у нашій історії літератури також кардинальні стильові пошуки, продиктовані власною творчою еволюцією, які призводили до повного стильового ребрендінґу. Наприклад, Сергій Жадан – римований і неримований. За логікою класифікації за десятиліттями один з них «дев’яеностник», а інший «двотисячник». І знову – хто з них справжній? І чи може один літератор бути одразу в двох поколіннях?

Окрім літературного літочислення десятиліттями, клішеїсти люблять також послуговуватися назвами літературних угруповань для означення літературних шкіл, попри те, що їхні члени могли просто для жарту придумати назву для своєї тусовки, яка, знову таки, у плані текстуальному нічого спільного не має. До прикладу, ті ж Бу-Ба-Бу чи Червона фіра – це дві трійці індивідуальних поетичних голосів. І те, що автори друзі чи однодумці, аж ніяк не означає, що вони належать до однієї стильової школи.

Наостанок я приберіг кліше, яке мене найбільше дратує, – це публіцистичний квазітермін «сучукрліт». Мовляв, якщо автор пише українською мовою, живе у наш час – то він/вона належить до «сучукрліт». Нерідко можна прочитати або почути щось на кшталт: «Сучасні українські письменники Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Кокотюха, Любко Дереш та Ірена Карпа…» Кожен з цих авторів належить до іншої полиці в літературних жанрах та стилях і їх просто не можна писати через кому, не кажучи уже про те, щоб пробувати їх якось порівнювати. Це так само, як написати: «Сучасна українська їжа: соняшникове насіння, докторська ковбаса, макарони та оцет».

***
Єфремовський, чижевський та клішеїстичний підходи до української літератури – це наша реальність. Досвідчений читач відразу впізнає, з яким підходом має справу. Важливо пам’ятати, що навіть найвдумливіший постчижевський аналіз не має права на остаточну істину, бо, знову процитую Перкінса, – «історія літератури – це гіпотетичні побудови». Для сучасної історії української літератури важливо дійти хоча б до цієї гіпотетичності.

Читайте також:
Олександр Вешелені. Геть «двотисячників»!