Мілета Проданович: «Побачити панораму всього регіону»

Мілета Проданович. Фото з сайту http://tyzhden.ua
Мілета Проданович. Фото з сайту tyzhden.ua

Мілета Проданович — сербський прозаїк, поет і художник. Професор Академії мистецтв у Белграді.

Автор романів «Вечеря у святої Аполонії» (1983), «Нові Клини» (1989), «Собака з перебитим хребтом» (1993), «Танцюй, чудовисько, під мою ніжну музику» (1996), «Червона шаль із чистого шовку» (1999), «Це міг би бути ваш щасливий день» (2000), «Сад у Венеції» (2002), «Еліс у країні святих коропів» (2003), «Колекція» (2006); збірок новел «Дорожні нариси за картинами і етикетками» (1993) «Небесна опера» (1995); поетичної збірки «Міазми» (1994); нарисів «Око в дорозі» (2000), «Старіший і гарніший Белград» (2001).

Лауреат премії Bulgarica за найкращу книжку на теренах колишньої Югославії (2000), премії міста Бєлграда за найкращу книжку (2002) та ін.

— Ваше заняття літературою походить від праць про мистецтво. Яка була атмосфера за часів Ваших літературних первістків? Ким були люди, які Вас оточували?
— Протягом навчання в Академії образотворчих мистецтв я товаришував із Неманею Митровичем. У нього вже тоді була його перша книга «Сон війни», і він справді був свого роду принцем сербської прози. Ті часи, 1980-ті, відзначали не лише зміни в літературній та образотворчій галузі – це був певний різновид перманентної екзальтації, позначеної рок-н-ролом, інтенсивним товариським життям. Загалом, саме цю атмосферу я намагався відтворити в романі «Сад у Венеції», який був створений значно пізніше, коли цей дух Белграда змінив зовсім інший – воєнний і депресивний. На початку 1980-х я познайомився також із іншими письменниками того покоління – те, що тоді видавалося в колі так званої «молодої сербської прози», стало відомим як реакція на домінуючий тоді горизонт «прози дійсності», яку створювали визнані письменники, редактори великих державних видавництв. Ті твори, в яких йшлося переважно про явища з-за межі суспільства, писали люди, далекі від цього, добре влаштовані в своїх соціалістичних синекурах – просто не були нам близькими. Ми читали Борхеса, Булгакова, дещо пізніше був перекладений і Хармс… «позаштатним факультетом» наших студій була Кінотека, одна з найбагатших у Європі… Той час – це і час, коли я повільно, вийшов на літературну сцену і, маю сказати, що ми і читали один одного поколінням – ранній Басара, ранній Албахарі, ранній Пантич, Петкович… І тільки дещо з-поза цього кола. Так що для мене цей період позначений передусім цими письменниками. Старші письменники звертали небагато уваги на нас… Пізніше прийшли й інші, молодші, і я завжди намагався не повторити цей тип ставлення, який мали ми, коли ми були молодими, ту зарозумілу зневагу, непомічання…

— Ви з’явилися в сербській літературі з постмодерністами. Що для Вас і близьких Вам письменників означало це поетичне окреслення, і як Ви ставитеся до нього сьогодні?
— Щиро кажучи, я не вибирав свою появу в той час. Просто я виріс у час, коли одна модель, модерністична, настільки поширена не тільки в усьому світі, але й у країні, в якій я жив, значною мірою використала більшість зі своїх передумов. Тут я водночас думаю про літературу і про візуальні мистецтва. Як художник я належав до покоління, яке почало виставлятися близько 1980 року і яке, після довготривалого домінування концептуального мистецтва, принесло повернення живопису, експресивної виразності, але й певну багатоплановість творів. Власне ця багатоплановість, ця потреба поставити твір у спосіб, який уможливить багато паралельних прочитань, є тим, що поєднує мою роботу в галузі візуальних медій та те, що я пишу й видаю. Лише набагато пізніше, на тлі воєн, коли самозваний батько нації, письменник Добрица Чосич, удаваний дисидент і високий посадовець спочатку режиму Тіта, а потім Милошевича, відчув, що майбутнє не дасть прохідний бал ані його літературі, ані його політичній діяльності, була проведена якась дискусія чи полеміка «постмодерністи versus національні письменники». Це переважно організовані люди з широкого поля його глашатаїв, і все це разом не мало жодної цінності. Для людей, з одного боку, дійсно релевантних письменників середнього покоління, ці полеміки були завершені десяток років тому, і то в галузі теорії. Коло Чосича усе перевело в домен буденної політики і задумало цією для них яскраво пейоративною кваліфікацією – постмодерністи – власне дискваліфікути цілий дискурс, який впроваджує у сербську літературу горизонти світових рухів… Найсмішнішою для мене була одна дискваліфікація, та, що ми – «мундіалісти», що б це не означало. На щастя, і цей дивний епізод є частиною далекого минулого. Однак за всі ці роки я не чув жодної дефініції, яка недвозначно поетично визначає «постмодернізм». Коли я все складу і відніму, то я його бачу як визначення якогось дифузного стану, приємного для мене. Незручності починаються, коли це визначення застосовують до політики, економіки, що люди часто роблять… Але в контексті того, що я роблю, це визначення мене не ображає… Я завжди згадую одну мою тітку, яка на питання, чи вона «госпођа» (укр. пані) чи «другарица» (укр. товариш, громадянка) говорила: «Називай мене горщиком, якщо хочеш, тільки не розбий мене».

tempora_ultramaryn— Як Ви бачите актуальні напрямки й захоплення сербських письменників?
— Травму, яка тривала довго, не можна не брати до уваги. Звідти навіть у тих книгах, які ніби розповідають зовсім про інші, давні часи, війна так чи інакше присутня. Навіть Албахарі, який усю свою поетику побудував на інтимному, камерній атмосфері та дуже короткій формі, у своїх новіших працях включає цей горизонт, точніше, атмосферу та оточення з-за куліс війни. Моя думка, що війни за югославську спадщину принаймні однією частиною походять від глибинної неготовності людей розпочати перехід, змінити своє життя, взяти відповідальність… соціалізм багатьох приколихав, а тоді люди з номенклатури, які за ніч трансформувалися з товстошкірих комуністів у товстошкірих націоналістів, використали цю нерішучість широких верств населення, гіпнотизували їх обіцянками, що все залишиться таким же… Так що, принаймні у Сербії, перехід затримується. І він, звісно ж, – одна з дуже поширених тем.

— Що, на Вашу думку, свіже й цікаве в сербській літературі останніх років? Як Ви вважаєте, які письменники можуть Вас приємно вразити?
— Я вже більш ніж п’ятнадцять років є членом жюрі з надання літературної стипендії з фонду «Борислав Пекич». Це, власне кажучи, дуже специфічна нагорода, єдина у своєму роді в Сербії, і надається вона за літературний твір, який перебуває в процесі написання. Спочатку вона передбачала однорічні щомісячні стипендії, які дозволяли письменнику протягом цього періоду не турбуватися про своє існування. Пізніше, коли економічна ситуація в суспільстві погіршилася, ця стипендія стала одноразовою, а відтак за характером швидше наблизилася до нагороди. Як би там не було це визнання надається молодим авторам і, як я уже сказав, за нарис книги і, незалежно від фінансового виміру, який, як я казав, знижувався, – це визнання профілювалося як одна з найважливіших нагород письменникам молодших поколінь. Немає того справді релевантного сербського письменника, який би її не отримав – від Басари, до наймолодших, Срджана Срдича, Срджана Тешина, Саші Іліча, Ігора Мароєвича, Боривоя Адашевича, Мічи Вуїчича, Бояна Бабича… Хоча це ніде в пропозиціях не написано, мається на увазі, що це нагорода не для авторів першої книги, а надається вона тим, хто першими виданими творами достатньою мірою довів, що запропонований нарис вони можуть перетворити в серйозний твір. Отож, я можу, стежачи за пропозиціями на цю нагороду, стежити за творенням молодої літератури. І імена, які я перерахував, поряд із іще кількома іншими, є дійсно тими, від яких я і надалі очікую гарної прози. Звісно, і від Басари, який за своїм письмом і дотепністю, безсумнівно, – один із наймолодших сербських письменників…

— Чи травматичні й тоталітарні 1990-ті роки, віддзеркалені в низці графоманських творів, у якихось частинах досягли рівня загальнолюдських цінностей?
— Дійсно, існує багато творів, які стосуються тих часів. Природно, що екзистенційні рамки, а тим паче, настільки травматичні, будуть водночас і тематичними рамками. Але, як Ви і сказали, велика частина цих творів не має справжньої літературної цінності. Я, можливо, занадто „всередині“, і моя відповідь неминуче була б суб’єктивною. Я думаю, що все ще не пізно зробити якусь антологію всього, що було видане протягом 1990-х років, є чудові оповідання, видані в періодиці, які можуть бути легко забуті, а на їхнє місце, як і завжди, прийдуть твори „запізнілого“ розуму, твори авторів, які прокинулися лише тоді, коли все завершилося… Нам весь час, протягом керування подружньої пари Милошевичів, повторювали: „Сербія не воює“, – що, звичайно, було чистою брехнею. Єдине, що було правдою, що війна аж до 1999 року не проходила на території Сербії. У нас були так звані „солдати на вихідні“, добровольці, які виїжджали в сусідні країни, де були здійснені жахливі злочини. Те, що часто забувається, це те, що за цими злочинами часто стояли таємні служби Милошевича, які, знову ж, за кулісами чудово співпрацювали з таємними службами решти націоналістичних керівників, тих, з якими воювали. Тому всі ці війни в сутності – одна брудна дурниця. У самій Сербії небагато літературних творів, які стикаються з самими військовими подіями, більше тих, в яких розглядається понура атмосфера на тлі війни. Але й це хороша платформа для досягнення деяких універсальних цінностей, а найкращі твори їх, звичайно, досягають.

— Чи в сербській літературі останніх десятиліть з’явилися якісь нові теми й жанри?
— Мабуть-таки, дещо злісно, можна було б сказати, що роки, які залишалися безпосередньо позаду нас, принесли так звану «літературу телеведучих». Велика кількість красивих і молодих жінок, які теревенять із так званими «публічними людьми» раптом побачили себе письменниками, і ці твори затопили ринок. Я, на жаль, не знайомий ні з їхнім телевізійним доробком, а ще менше з тим, що виходить у вигляді книги, – але бачу, що тиражі надзвичайно великі, навіть для параметрів колишнього югославського ринку. Правда й те, що поза цією «турбо-літературою» існує дуже об’ємна художня продукція. Але, моє враження, що весь горизонт повернувся до традиційного. Жюрі нагороджують конвенційні, передбачувані твори, інколи увінчують претензійність… кітч… А навіть у творах, які є чудовими, ангажованими, переважає традиційна лінеарна нарація, ніби письменники бояться, що експеримент чи будь-яке вимогливіше читання відлякають і тих нечисленних читачів. Гарним прикладом цього є винятковий роман Сретена Угричича «Невідомому герою». Це книга, яка глибинно осмислює долю Сербії, це передусім патріотична книга, яку неписьменна публічність і в’їдлива критика затаврували як «антисербську». Читання цієї книги вимагає і певних зусиль – і це була перша причина, щоб її відштовхнути вбік.

774— Які сербські твори останніх десятиліть близькі Вам поєднанням літератури й візуальних мистецтв?
— Дивна хрестоматія Бори Чосича, названа „Мішані медіа“ („Mixed media“) для мене, тоді студента образотворчих мистецтв, була справжнім відкриттям. Завдяки їй я познайомився із дивовижним світом неоавангардної асоціації «Флуксус» і низкою дивних образів на межі цирку й мистецтва, різними перформерами, проклятими урбаністичими поетами… Якби ми пошукали успішні приклади поєднання літератури й образотворчих мистецтв, я боюся, що це вимагало б повернення в іще віддаленіше минуле, аж до часів Тодора Манойловича і Растка Петровича. Письменники часто в творах образотворчих мистецтв шукають (і хвалять!) те, що їм близьке, а це певний наративний зміст. А візуальні мистецтва, нині, здається, мовно іще розгалуженіші, ніж література, давно пішли іншим шляхом. Хвалячи есе про живопис одного хорошого поета старшого покоління, майже всі з яких пов’язані з дуже-дуже традиційними живописцями, один молодий критик похвалив автора, сказавши, що він не звертає увагу на ці «неперевірені новаторства Марселя Дюшана». Це було б так, як хтось би сказав, що якийсь письменник винятковий, бо не піддався новаторствам Джойса, Кафки чи Бекета. Тоді, коли та молода гаряча голова це написала, якраз виповнилося сто років відтоді, як Дюшан виставив свій відомий «Акт, який спускається сходами». З іншого боку, у кураторів і істориків мистецтв знання літератури не найсильніша сторона, так що серйозних перетинів цих двох галузей моїх зацікавлень, власне кажучи, я і не очікую.

— Як Ви оцінюєте сучасні контакти письменників колишніх югославських республік?
— Десятиліття до розпаду Югославії було часом інтенсивних контактів Белграда передусім із Загребом і Любляною, пізніше також з іншими центрами тогочасної країни. Я в той час був значно більше на живописній сцені, протягом 1980-х років я видав лише дві книги і справді думав, що література для мене тільки якась пригода, щоправда, дуже приємна, креативна… Лише пізніше, коли ці контакти було розірвано, я якось підсумував, і вийшло, що я набагато більше виставлявся в західних республіках, ніж у Сербії. Врешті-решт для виставки на Венеціанському бієналі мене обрав словенський селектор, а не сербський… Навіть за часів найбільших військових сутичок я не сумнівався, що контакти із тоді воюючими сторонами відновляться – єдине, я не знав, як це відбудеться. Я належав до тих небагатьох людей, які ніколи, власне, не перервали остаточно контактів, – звісно, не з усіма «довоєнними» колегами. Із деким таки перервалися. У Сербії мала кількість справді релевантних письменників і художників танцювала під дудку Мілошевичевої пропаганди, його підтримав переважно другий і третій ешелон. Ось, я не можу згадати зовсім жодного серйозного творця, який би був сюди зарахований. А ось в інших осередках було зовсім не так. Туджмана у Хорватії підтримало багато релевантних митців. Існували також мистецькі військові одиниці. У видатного скульптора, тоді 70-річного чоловіка, а нині академіка, була робота «Серби брешуть – це у них від Бога». Такі «виливи» в моєму середовищі були тільки у народних співаків, тих, що співають у ресторанах і яким таке патріотичне заняття допомогло потрапити на телебачення. Так ось,.. цей період проходить, щось і забувається, люди починають помічати, що ми говоримо практично однією мовою, починається також якийсь обмін. У нас є і таке прислів’я, що той півень, який перший кукурікне, звичайно завершить у супі, – так можна було б, мабуть, оцінити і моє видання книги в Загребі. Це була книга «Це міг би бути Ваш щасливий день» („Ово би могао бити Ваш срећан дан“), яка отримала регіональну нагороду в Хорватії, а тому і була видана там. До мене в цій серії були видані Арсенієвич і Албахарі, а я, відтак, був третім. І, знову ж, на презентацію 2000 року не прийшло багато людей – потім всі сказали, що це було «занадто рано» – сьогодні, імовірно, все було б інакше. У сербському середовищі присутні багато видатних імен хорватської літератури, книги окремих авторів видаються регулярно. І це добре. В протилежному напрямку дещо менше. Є також регіональні фестивалі, гастролі… Однією з найважливіших ланок є журнал «Сараєвські зошити» („Sarajevske sveske“) – тут справді можна побачити панораму всього регіону. Наскільки сербська література дійсно присутня в інших центрах колишньої Югославії – мені важко оцінити. До мене, опосередковано й неформально, дійшли якісь чутки, що мій роман «Ультрамарин» („Ултрамарин“) добре прийняли в Сараєво, можливо, це походить із кіл художників, можливо, в цьому заслуга об’ємного і дуже натхненного відгуку Твртка Куленовича в «Сараєвських зошитах». Отож, контакти є, і вони будуть, але мені важко уявити, що вони будь-коли будуть мати обсяг і значення таке, яке мали в період двох Югославій – просто через те, що всі ті кола, як видається, мають усе менше контактів і з власними літературами…

— Чим відрізняються уявлення про сербську літературу в Сербії від картини, яка отримується за перекладами сербських авторів?
— Важко сказати, чи в Сербії взагалі існує публічна картина власної літератури. Швидше, можна було б сказати, що те, що можна було б зарахувати до релевантної літературної продукції, залишається в певній резервації. А щоб усе це було іще сумнішим, і в цій малій резервації люди постійно сперечаються, сваряться, розділяються за ідеологічними параметрами. Способи, якими окремий твір сербської літератури виходить, з’являється в перекладі, часто підлягають різного роду випадковостям. Однак, те, що перекладається, безперечно, якісніша частина продукції. Проблема в тому, що твори з’являються у визначеному середовищі, вони передають поточні хвилювання й проблеми, які, в сутності, мало цікавлять пересічного читача за кордоном. Усе це для них занадто складно, ці війни, в яких не знають, ні хто на кого нападає, ні чому, усі ці злодійські зміни системи… Найбільші шанси на успіх мали б твори, які підходять під стереотип про Балкани і балканців. Наприклад, усі балканці кровожерливі, ірраціональні, це місце, де жив Дракула і йому подібні істоти, один серб убив доброго і напарфумленого ерцгерцога і викликав найбільшу бійню в тогочасній історії, серби викидають своїх королів через вікно… Такі твори просто складно уявити в локальному середовищі, крім що для високо іронічної гри. А пересічний читач, скажімо, на Заході погано розуміє іронію, і тут коло замикається…

843— Чи переклади мають якийсь вплив на місцевих читачів та редакторів у Сербії?
— Не знаю… Важко зазирнути в психологію пересічного читача. Великі видавництва можуть це використати як частину свого агресивного маркетингу. Але залишається правдою, що найбільше продаються твори, які ніколи не будуть перекладені.

— У Сербії редакторів хвилями змінюють письменники і викладачі університету. Сьогодні вплив людей із академічних кіл значний. Що зараз дає сербському книговидавництву ця їхня подвійна роль?
— Люди, які об’єднують дві кар’єри, редакторську й літературну, можуть легко піддатися небезпеці зробити свій вибір суб’єктивним, простіше кажучи… спорідненим власним поетичним уподобанням. Знову ж, ті викладачі, які не мають власних літературних амбіцій (або їх добре приховують), а працюють редакторами, мають нав’язливу ідею турботи про так званий «канон». Оскільки знаю про себе, знаю і про тих, спочатку асистентів, а тепер уже професорів, які «ставлять пам’ятники» окремим сучасникам. На їхній жаль, час звичайно псує ці вибори. І хоча в мене немає грамофона, у мене усе ще є грамофонна платівка, на якій записані розмови із Црнянським, із тих часів, коли він повернувся в країну. Між іншим він цитує й однин народний вислів, що «вовкові лише мертвому міряють хвоста»… так що цей ентузіазм академічних редакторів дуже проблематичний. Іще гірше за це те, що повільно з’являється зовсім нова категорія редакторів, потенційно шкідливіша, ніж дві згадані. А це редактори-торгівці… Пов’язані з перехідним хаосом спотворено комерціоналізованого суспільства вони легко можуть покласти край і тій, дещо пристойнішій літературі, яка залишилася…

— У сербському книговидавництві зникли деякі високопрофільовані видавництва, з’явилося натомість кілька потужних видавництв, які публікують переважно перекладну літературу для розваги невимогливих читачів. Літературна критика втратила і якість, і вплив. Як Ви оцінюєте за таких обставин позицію письменника?
— Серед тих кількох, як Ви сказали „високопрофільованих видавництв“, опинилося, на жаль, і видавництво, в якому і я публікував „Стовпи культури“ („Стубови културе“). Потужні видавці не повинні обов’язково бути до смаку усім письменникам, дехто просто краще почувається у меншого й відданішого видавця. Загалом, дев’яності роки відзначила присутність одного потужного видавництва, яке власне було сумісним із тодішніми кримінальними кланами, було значною мірою пов’язане з тими мафіозними колами, воно видавало також книги напівбожевільної дружини Милошевича, яку, при нагоді кажучи, було оголошено в розшук, і яка знайшла свій «безпечний дім» у Москві… Цей видавець, «Народна книга» („Народна књига“) в якийсь момент об’єднав навколо себе також декого з найважливіших письменників, обіцяючи високі гонорари, але тоді усе це протягом ночі зникло, луснуло подібно до відомих пірамідних ощадбанків із часів гіперінфляції. Зустрівшись із цим історичним прикладом, розумні письменники підходять до новостворених видавничих гігантів із певною мірою обережності. З одного боку, приємно мати широку рекламу й великі тиражі, фотографії на бігбордах, а з іншого боку, мало приємно сидіти на тій же літературній презентації з телеведучою, яка розсипається премудростями, пристосованими для покоївок і перукарок, і пояснює вам сенс життя… Серйозна літературна критика занепала із занепадом серйозних літературних журналів. Сьогодні серйозні аналізи літературних творів новішої продукції ще можна знайти на рідких порталах в електронному вигляді. Вимоги редактора тих рідких тиражованих газет, які все ще мають культурну рубрику, часто такі, щоб «це було представлено в трьох абзацах або десяти реченнях… щоб обов’язково містило числову оцінку…». Навіть тижневик «НИН», який десятиліттями надає найпрестижнішу нагороду за роман, зазнав «прискорення» і підкорився цим вимогам. Але це, звичайно, не позначилося на збільшенні накладу цього тижневика, навпаки…

— Дякую за розмову і представлення сербської літературної сцени для українських читачів.

Розмовляв Деян Айдачич

Деян Айдачич (серб. Дејан Ајдачић, Dejan Ajdačić, нар. 22 січня 1959 року в Бєлграді) — сербський філолог, етнолінгвіст, літературознавець, фольклорист — доктор філологічних наук. Докторську дисертацію «Світ демонів у літературі сербського романтизму» захистив у 2000 році. Працював в Університетській бібліотеці в Белграді до 2003. У Київському славістичному університеті викладав сербістичні дисципліни: 2001—2007 н. р. Протягом 2003—2008 навч. рр. працює лектором-доцентом сербської літератури в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Читав лекції з фольклористики та історії літератури південних слов'ян у Веліко Тирново (Болгарія), Варшаві, Лодзі, Гданьску, Любліні (Польща), Пескарі (Італія). Коло наукових інтересів: фольклор балканських слов'ян, сербська література та слов'янські літератури, етнолінгвістика. Публікував тексти сербською, англійською, болгарською, італійською, українською, польською та російською мовами. Засновник та головний редактор фольклористичного та етнолінгвістичного журналу Кодови словенских култура. Засновник та головний редактор Українсько-сербського збірника Украс. Керівник Проекту Растко (електронна бібліотека сербської культури в Інтернеті та мережа культурних проектів), Проекту Растко Україна (електронна бібліотека українсько-сербських культурних зв'язків в Інтернеті) Організатор та співорганізатор заходів та днів української культури в Сербії за участю українських гостей і днів сербської культури в Києві.