Об Гоголя: чергова літературна провокація

Отар Довженко
Отар Довженко

Років із десять тому, ще до соцмереж і блогів, юним українським інтернетом поширювався один із перших вітчизняних текстів-вірусів. Ви легко знайдете його в мережі, поґуґливши цитату «я не люблю сало, не ношу вышиванку».

Відтоді текст обріс подробицями, наприклад, кількома вигаданими авторами і зворушливою ремаркою про перемогу в конкурсі патріотичних есеїв. В одній із пізніших версій «поцелуй на Андреевском» перетворився на «поцелуй под сиренью», а початок переформульований так: «я люблю сало, но не ношу вышиванку».

Текст захоплено вітали, сприймаючи як спробу консолідувати розрізнені частини нашої горопашної нації і маніфест російськомовного українського патріота.

Вчитавшись уважніше, починаємо помічати, що ідентичність, яку проголошує анонімний автор, зводить поняття «украинец» до «я тут народився, живу тут, люблю цей ландшафт і нікуди звідси не піду». Водночас «украинец» не лише не має й не хоче мати нічого спільного з мовою, культурою і побутом титульної нації, але відмовляє їй у найменшому вияві поваги – хоча б два куплети «Ще не вмерла» вивчити: «Я не люблю сало, не ношу вышиванку и не знаю слов украинского гимна». Не кажучи вже про симпатію до всього українського, яку назвав боргом Україні Маяковський.

Знайомі нотки «я не люблю сало, не ношу вышиванку» вчулись мені відразу, щойно я побачив обкладинку другого числа журналу «Вести. Репортер» – друкованого видання, створеного вітчизняним медіахолдингом «Мультимедіа інвест ґруп» за ліцензією російського «Русского репортера». У винесеному на обкладинку анонсі поруч із заголовком «Культурный код нации. 100 главных книг современного украинца» можна побачити книгу Миколи Гоголя «Мёртвые души».

А ну ж, як нам цього разу пояснять, що ми з росіянами один народ?

Пояснили добре, лагідно, без перегинів. Автори матеріалу, Влад Азаров і Олексій Гвоздик, ствержують, що попросили «респондентів різних вікових і соціальних груп – від студентів, менеджерів і наукових співробітників до письменників, літературних критиків і великих бізнесменів» назвати десять книг, які, на їхню думку, вплинули на світогляд сучасного українця. Сантехніків, домогосподарок і водіїв маневрових тепловозів забули опитати навряд чи випадково – пролетаріат не є цільовою аудиторією «Репортера», а метою творців рейтингу не була демонстрація національного вбозтва й деградації.

«Итоговый список неоднороден и выглядит несколько провокационно», – попереджають автори. Ще б пак! Ось перша десятка:

1.    Михайло Булгаков, «Майстер і Маргарита»
2.    Габрієль Гарсіа Маркес, «Сто років самотності»
3.    Микола Гоголь, «Вечори на хуторі біля Диканьки»
4.    Михайло Булгаков, «Біла гвардія»
5.    Федір Достоєвський, «Злочин і кара»
6.    Антуан де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»
7.    Олександр Пушкін, «Євгеній Онегін»
8.    Лев Толстой, «Війна і мир»
9.    Тарас Шевченко, «Кобзар»
10.    Ілля Ільф і Євген Петров, «Дванадцять стільців»

Із десяти найважливіших для української нації творів сім належать російським авторам, два – авторам із далекого зарубіжжя, й лише один тутешній, і той – «Кобзар», який є радше символом, аніж книгою для усвідомленого читання. Виглядає як плювок в обличчя «свидомитам».

У другій десятці знов четверо російських творів: ті самі «Мертві душі» Гоголя, «Ідіот» Достоєвського, «Капітанська дочка» Пушкіна і  «Анна Кареніна» Льва Толстого. Українців тут двоє – Котляревський («Енеїда») і Леся Україна («Лісова пісня»). Загалом із ста книг у рейтингу тридцять дев’ять російських і вісім українських – окрім уже названих, є тут «Тіні забутих предків» Коцюбинського (22), «Капітал» Сергія Жадана (47), «Маруся Чурай» Ліни Костенко (57), «Рекреації» Юрія Андруховича (66) і «Зачарована Десна» Олександра Довженка (92). Що ж, навіть у автора «я не люблю сало, не ношу вышиванку» була маленька, невинна етнографічна симпатія  – українська колискова.

Зважаючи ж на те, що значна частина творів світової літератури доступна й читається в Україні в російських перекладах, постає сумна картина нації, яка має власну літературу, але п’є з криниці сусідської.

Але варто лишень перемкнути парадигму, поглянувши на цей список із позиції «я не люблю сало, не ношу вышиванку» – з позиції, в якій «русское украинское» теж уважається українським,  – і цей список виглядає зовсім інакше. Булгаков, Гоголь, Ільф і Петров, автор «Незнайки» Микола Носов та Ісаак Бабель у цій парадигмі є українськими авторами; навіть Чехова можна приплести, як це свого часу вдало зробив Янукович.

І тоді виявляється, що націю формує таки переважно своє. Причому переважно саме «русское украинское».

І якщо від ідеологеми «Україна – це Росія» в нас уже виробився імунітет, то зворотна формула – «Росія – це Україна» – ефективна попри всю парадоксальність. Цю парадигму підтримує значна частина національно свідомої громадськості: спрацьовує логіка «Україна – батьківщина слонів». Вони з радістю констатують, що російську мову, літературу, музику, науку придумали українці, вважаючи, що це вивищує останніх («нас»). Не замислюючись над тим, що розмивають і без того умовну межу між російським і українським. І не лише в літературі.

Мені здається, сенс провокації саме в тому, щоб переконати помірковану російськомовну аудиторію, й без того добряче дезорієнтовану й розчаровану, у тому, що межі не існує. Українське непомітно переходить у російське і навпаки, а посередині є великий масив українського і російського водночас. Без крові поділити Гоголя не вийде, та й навіщо щось ділити?

Можна спробувати сперечатися – поставити під сумнів достовірність результатів або репрезентативність вибірки, адже йдеться не про соціологічне дослідження, а просто опитування. Хтозна, до кого вони там звертались і хто їм що відповів. Матеріал у журналі починається з цитати Юрія Іздрика, який мотивовано відмовляється відповідати на запитання; якби він погодився, назвав би, певно ж, не «Капитанскую дочку».

Хоча… Зазираю у запашне «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, щойно випущене «Видавництвом Старого Лева», і на тобі:

…І  я  хлоп’ятком  вірш  «Бородіно»
Учив  напам’ять  за  селом  у  полі.

Легеньку  хмарку  вітер  колисав,
Снувалось  літо  бабине  над  яром,
І  я  в  осінні  тихі  небеса
Горлав:  «Скажи-ка,  дядя,  ведь  недаром!..»

Ще  так  недавно  й  та  уже  давно…
…Мій  син  напам’ять  вчить  «Бородіно».

І правда ж. Ми всі його, хлоп’ятком чи дівчатком, учили. «И ядрам пролететь мешала гора кровавых тел» не витерти з пам’яті жодними абразивними інструментами. А хто за тебе буде кашу доїдати? Пушкін! Аж ніяк не Олекса Стороженко.

Без сенсу заперечувати, що протягом не завжди добровільного співжиття з росіянами в межах однієї держави, яке тривало кілька століть для Великої України і кілька десятиліть для Західної, відбулося взаємопроникнення культур. Для когось із нас «гора кровавых тел» і «унылая пора» залишилися спогадами зі шкільного дитинства, а когось, напевно, справді сформували.

Але, перш ніж називати «українським» усе російське, що будь-коли мало стосунок до України, і «нашим» усе, що ми пережили й мали у своєму минулому, варто замислитись: чому на цьому так наполягає видання, що з’явилось у момент найгострішої боротьби інтеграційних векторів і робиться на російські гроші?

Я сам не дуже вірю, що ми йдемо в Європу. Але, якщо раптом ідемо, на цьому непевному шляху ми можемо перечепитись об кожну річ, яка єднає нас із південно-східними братами. Так, і навіть об Гоголя.