Автора! Автора!

Андрій Дрозда
Андрій Дрозда

Коли у 1968 році Ролан Барт написав відому працю про смерть самі знаєте кого, то він не мав на увазі ні фізіологічної смерті, ні юридичної. «За народження читача доводиться платити смертю Автора», – завершує Барт статтю словами, які в нашому випадку слід дещо підкоригувати: «За народження читача доводиться платити навіть через сімдесят років після смерті автора». Платити, звісно ж, грошима.

Причина – авторське право, яке захищає плоди праці письменників, музикантів та решти митців не лише за життя авторів, а й у загробному світі. Однак захистити вдається не завжди, особливо у нашій малоцивілізованій частині світу, куди на біду західних копірайтерів також дотягнувся інтернет-кабель. Десять років тому я ще не мав інтернету і слухав CD. Один із тих дисків зараз на столі переді мною й, оглядаючи коробку та поліграфію, я мушу визнати, що це піратський диск, хоч на ньому для годиться написано: «Все права защищены. Незаконное копирование, тиражирование, сдача в прокат и любое публичное использование запрещено и преследуется законом об авторских правах». Мабуть, не варто й казати, що за десять років, відколи диск став моєю власністю, я порушив майже всі вимоги цього припису. Можливо, саме тому погляд Джима Моррісона з обкладинки компакта трішки сумовитий. В очах фронтмена «Дорз» я читаю докір: «Манзарек був іще живий, коли ти порушував заповіді копірайтерів».

Але тут ітиметься не про музикантів, а про літераторів, хоч були часи, коли музична індустрія стояла значно ближче до літературної, ніж сьогодні. У XIX столітті суттєвим заробітком був продаж друкованих нот і головні гравці на європейському ринку об’єдналися, встановивши високі монопольні ціни. Повстали проти такої ситуації лише спраглі до прекрасного американці, оскільки їм британські видавці продавали ноти аж по шістнадцять пенсів. Хитрі янкі взялися штампувати піратські копії і збувати їх по два пенси за штуку. Хтозна, може, й оптові знижки в тих негідників були. Дійшло все не лише до суду, а й до погромів піратських друкарень та складів, і ця боротьба увійшла в історію під назвою «війна аркушів». Коли все вщухло, ціни різко впали до шести пенсів. Щоправда, музика після цього не закінчилася, і свідченням цьому є хоч би творчість уже згаданого Джеймса Дуґласа Моррісона, який повним іменем, окрім контрактів, підписував ще хіба свої поетичні збірки.

Кілька тижнів тому вибране з поезії Джеймса Дуґласа Моррісона вийшло українською, і головна заслуга в цьому поета й музиканта зі Львова Олександра Фразе-Фразенка. Сашко не лише сам переклав левову частку текстів, а й профінансував видання, привернув увагу до нього та організував музично-поетичну презентацію, під час якої зал театру імені Леся Курбаса був переповненим. Увесь невеликий тираж Моррісона за скромною ціною розійшовся відразу після презентації.

Однак є в цій бочці меду й ложка дьогтю: Олександр Фразе-Фразенко не придбав у британського видавництва Omnibus Press прав на видання поезії Моррісона. Тож перше українське видання Моррісона є піратським, і ця обставина спричинила блискавичну й вельми емоційну дискусію у facebook. Дійшло навіть до закидів, що такі вчинки – удар по національному книговиданню, і закликів роздавати піратську книжку безкоштовно. Очевидно, що поборники святості авторського права вважають вихід піратського видання Моррісона діянням аморальним і навіть злочинним, із чим, при всій повазі до опонентів, не можу погодитися. Злочин, такий, як крадіжка, передбачає нанесення шкоди, тож тим, хто звинувачує, слід терміново знайти постраждалого. Позаяк сам Моррісон і його родина від дій львівських піратів навряд чи постраждали, а про теоретичні збитки найбільшого в світі видавця, дотичних до музичної культури книг, Omnibus Press говорити серйозно язик не повертається, то обвинувачувачі вдаються до таких абстракцій, як репутація національного книговидання. Я ж волію уникати розмови про міражі. Тому, керуючись логікою, якою поборники авторського права нерідко нехтують, спробую пояснити, чим насправді є вихід українського видання Моррісона. Безперечно, це самвидав. Олександр Фразе-Фразенко шукав і не знайшов зацікавлених видавців, тож вирішив видати збірку самотужки, витративши свої зусилля, час і гроші. Мотивом у цьому випадку була зовсім не матеріальна користь (особливо враховуючи ціну видання – двадцять гривень, а також те, що значну кількість примірників видавець роздарував друзям і знайомим), а відкрити постать Моррісона-поета і ознайомити читачів із його літературним доробком. Бажання поділитися творчістю з іншими – це та причина, що завжди стимулювала мистецький процес. І навіть з погляду маркетингу Фразе-Фразенко досяг похвальних результатів: він довів скептикам, що книжка потрібна читачам, і зробив рекламу для майбутнього легального видання. Те, що воно таки з’явиться, – теж заслуга Олександра. Після приголомшливого успіху піратської збірки відразу кілька видавців зацікавилися ідеєю підготувати повне зібрання поезій Моррісона. Правовласник-монополіст отримає свої кровно зароблені на імені музиканта і поета, який помер понад сорок років тому, а легальне українське видання точно буде дорожчим за двадцять гривень. Утім, не сумніваюся, що воно теж матиме успіх в українських читачів.

У дискусії навколо виходу піратської збірки лунали думки щодо завищених цін для українських видавців, буцімто через їхню нечесну поведінку. Інші ділилися досвідом, що ціна прав завжди визначається чіткою формулою від роздрібної ціни накладу, проте це не стосується популярних або культових імен, придбати права на які для українського видавця нерідко недоступна розкіш. Аби розібратися в моральності чи аморальності вивертів індустрії копірайту, слід звернутися до походження і природи власності у філософії права та економіці. Ясне розуміння того, що власність передбачає контроль над певним ресурсом, якого не вистачить на всіх через його дефіцитність, приводить провідних економістів і мислителів до висновку, що інтелектуальна власність насправді власністю ніяк бути не може, оскільки захищає ідеї або ж форми втілення ідей, вільне поширення яких не призводить до їх нестачі. Закон про авторське право призводить до протилежного ефекту, створюючи перепони для поширення ідей та копій творів мистецтва. Інтелектуальна власність не виникла природним чином у процесі розвитку цивілізації, як, наприклад, принцип homesteading, що його обґрунтував Джон Локк. Історія інтелектуальної власності сягає XVII століття, коли уряди починають затверджувати право власності на ідеї для боротьби з вільнодумством. Відтоді дискусії про користь і шкоду інтелектуальної власності не припиняються. Одним із перших впливових критиків був Томас Джефферсон, який стверджував, що ідея з моменту її оприлюднення не може вважатися чиєюсь власністю, оскільки належить всім і кожному. Проте навіть серед теоретиків класичного лібералізму не всі погоджувалися з такою думкою. Наприклад, Людвіґ фон Мізес, видатний економіст, який довів, що економіка це зовсім не Маркс і не математика (тому чіткі формули так часто не працюють) писав у Human Action («Людська діяльність»): «Якби винахідники та письменники не мали змоги заробляти на своїх винаходах і книгах, то це б завадило їм присвячувати весь свій час цій діяльності і покривати відповідні витрати». Послідовники Мізеса (і прибічники австрійської школи, і лібертаріанці) врешті заперечили цю думку, наводячи численні приклади, коли саме бажання відкриттів та творчості ставало двигуном людської діяльності. На думку критиків інтелектуальної власності, існує багато способів заробляти зі свого таланту, не монополізуючи право на певний продукт свого розуму. Приклад Джима Моррісона тут доволі показовий: навіть позиція Мізеса не захищає правовласника Omnibus Press, економістові йдеться лише про захист самого автора.

Найвідоміші сучасні критики інтелектуальної власності цілком переконливо, як на мене, доводять, що світ не зупиниться після скасування таких законів, а навпаки – рухатиметься вперед з новою силою. До таких належать, зокрема, Том Палмер і Стефан Кінселла, автор монографії Against intellectual property («Проти інтелектуальної власності»). Також варто згадати ще одну відому в США постать – письменника та виконавчого редактора видавництва Laissez Faire Books Джефрі Такера, який починає есей Authors: Beware of Copyright («Автори, бережіться копірайту») так: «Коли автор підписує угоду на видання книги, що містить жосткі традиційні приписи з авторського права, він значною мірою відписує видавцеві й права на своє життя. Раніше вважалося, що видавець може володіти контролем лише поки книга в процесі друку. Нині цей контроль вічний: до кінця ваших днів плюс іще сімдесят років по смерті. Впродовж цього часу ви не маєте права без дозволу видавця навіть цитувати значні фрагменти тексту, який ви ж і створили, і навіть будете змушені заплатити йому за таке право. Ви не можете читати свою книгу вголос перед публікою за гроші. І звісно, не зможете віддати журналові розділ для публікації». Джефрі Такер радить авторам користуватися правовими опціями, спрямованими на вільне поширення творчості (Creative Commons License): «Це зробить ваш твір частиною вільного ринку. Його зможуть вільно публікувати, записувати, демонструвати публіці, фотографувати і захоплюватися всюди й завжди. Чи це не головна причина того, чому ви творите? Чи не це стимулює вас писати, малювати, фотографувати, співати? Ви хочете іншого. Ви хочете заслужено користати зі своєї праці. Однак вільне поширення не суперечить цьому».

Важко сказати, до якої думки пристав би Джеймс Дуґлас Моррісон. Мені чомусь здається, що він би погодився з Такером. На жаль, ми цього так і не довідаємося. Хоча, можливо, шанс таки є. Тоді, під час презентації піратської збірки, все було настільки добре, що моментами скидалося на магію. І читання Фразе-Фразенка, і музика, яку творили разом Бедзвін, Середін, Кохан і Коробчук, пронизували повітря струмом. Здавалося, от-от він з’явиться на сцені, Король-Ящірка. І може, навіть з’явився на мить, коли я відвернувся чи кліпнув.

Але ж буде ще одне видання, а отже, й презентація. І тоді хтозна…

Я думаю, це був би знак.

Андрій Дрозда

Народився 1987 року в м. Кам’янець-Подільський. Аспірант кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. Івана Франка.