Наша старенька добра зла УРСР (тобто ПНР)

Ізабела Мейза, Вітольд Шабловський. Наша маленька ПНР. / Пер. з пол. А. Бондар. — К.: Темпора, 2013
Ізабела Мейза, Вітольд Шабловський. Наша маленька ПНР. / Пер. з пол. А. Бондар. — К.: Темпора, 2013

Одного чудового дня польська сім’я ускладі тата Вітольда, мами Ізабели і дворічної доньки Маріанни сіла на машину часу і пересунулася на тридцять років назад, у 1981-й. Подорожі передувала довга ґрунтовна підготовка: це ж бо на цілих півроку ПНР (Польська Народна Республіка) стане їхнім домом. Перше речення фантастичної повісті, трейлер до чергового голлівудського фільму? Ні, це – початок шаленого проекту журналістів Вітольда Шабловського та Ізабелли Мейзи, котрі наважилися повернути природній плин часу, двічі увійти в ту саму річку.

А конкретніше, ця чудова родина зробила все, щоби максимально спробувати на власній шкурі, як то воно жилося, у тих восьмидесятих. Кухня? – жодних ананасів, апельсинів чи бананів, побільше картопельки, жирного і смаженого. Одяг? – білизна, у котрій пітнієш швидше, ніж її одягнеш, ситцева блузка для мами і товсті колготи для дитяти. Зачіска? – накручені локони Ізабелі, вусики для Вітольда. Крамниці? – товари, яких немає, черги, хамство продавців. (У сучасній Польщі, звісно, треба попобігати, щоб розшукати таке диво, але хіба старанних журналістів злякаєш трудношами?)

Але що найжахливіше в цьому експерименті – півроку треба обходитися без гуглу, фейсбуку, джіпіес, без мобілок, великих супермаркетів, памперсів і дезодорантів – одне слово, без усього, чого не було станом на обраний 1981 рік у Польщі.

Зате – можна стояти всю ніч перед магазином, пересуваючись по два метри за секундоміром, імітуючи чергу. Можна порозпитувати всіх знайомих на предмет, де кого погано обслужили, – і радо податися туди. А ще роздобути «малюка» – машину тих часів, котра ламалася щодвігодини, – і утікати на ній  від місцевого даїшника. Спокушений страж європейських доріг, зобачивши таке антикварне одоробло, одразу розколюється і пропонує владнати проблему за допомогою первісного методу – хабара.

Валізи спаковано, родина переїхала в трущобний район на зйомну квартиру, в котрій нічого не змінилося в плані інтер’єру від тих благословенних часів. Пригоди починаються.

Часом кумедно до сліз читати про ситуації, що виникають на стику експериментального ПНР та сучасного світу. Спроба надрукувати репортаж на друкарській машинці зазнає ганебного краху, бо в тексті не можна так просто попереставляти початок і кінець. Періодично доводиться вирубувати електрику самим собі – бо в ПНР так було, то що ж, треба. Екстравагантно вбрана родина в потязі раптом дістає зі стародавніх наплічників варені яйця та починає їх прилюдно уминати – як відреагують попутники?

Ставлення до роботи також має бути пеенерівське, чистоту експерименту порушувати не слід. Але як зорганізуєш халтурне нічогонеробіння за умов, що твоя зарплата геть по-капіталістичному залежить од відробітку? І тоді на думку спадає рятівна ідея – треба щось поцупити із контори, цебто офісу. Ну хоч би фломастери або пачку паперу.

А ще – цілий набір тем: совок і гігієна (страшнувато), совок і місце жінки в суспільстві (кіндер, кітчен, робота, партія), совок і медичне  обслуговування вагітних (ну, тут знайома картинка)…

Усе це добре, але гумор – лише побічна реакція проекту, який справді є ігровим – але через таку форму поступово веде до дуже навіть серйозних роздумів. Дивовижно, наскільки схоже ми, виявляється, з поляками жили! Бо я собі думала, що на захід від есересерівського кордону комунізм якщо й процвітав, то в неймовірно полегшених формах. Ба ні. Наші сусіди мали повний набір – і довжелезні черги, і дефіцити всього, чого можна, і хамство чиновників, і розмежування світу офіційної брехні та приватного світу своєї родини, і недовіру до можливих провокаторів, і… (Доповнюйте на власний розсуд, хто скільки зуміє згадати).

Тож перша реакція при прочитанні книги – впізнавання, до дрібних деталей: таким було моє дитинство, а в батьків – молодість. Схожі речі я намагалася нещодавно пояснити подрузі-австрійці і не знаходила потрібних слів, адже без відповідного культурного контексту моя оповідь звучала, як повна фантастика. Навіщо ставати у будь-яку кілометрову чергу на кілька годин, купуючи хоч щось, байдуже, потрібне воно тобі чи ні? Як це – щоби батьки-інженери не могли за свою зарплату прогодувати сім’ю, а деякі їхні друзі намагалися приховати диплом про вищу освіту, бо без неї, освіти, влаштуватися в житті легше? Непролазні хащі бюрократії – що це?

Водночас, коли книга вже лежала дочитана, а думки, спричинені нею, не відпускали, я полізла у всюдисущий гугл і знайшла світлини авторів за період їхнього «пеенерівського» проекту. Перша моя реакція – та їхня ПНР не така вже й занедбана! Коли моя уява малювала знайомі з дитинства понурі коричневі меблеві стінки, квадратні холодильники «Мінськ» і металеві праски, якими, раптом що, можна і злодія прибити – то візуальна картинка польського ПНР мала оптимістичніший характер. І холодильник за обрисами м’якший, із сучасним сплутаєш. І меблі світліші. А фото старанно відтвореної ретро-кухні, на котрій вбивалася головна героїня, чесно кажучи, стовідстотково повторює нинішню кухню моєї свекрухи.

Сіла я й задумалася міцно: певно, нізащо не захотіла би сама влазити в такий проект, відтворюючи власне дитинство 1980-х. Перша причина, безперечно,  брак артистизму – мені було би геть некомфортно входити в роль і постійно шокувати незнайомих людей, просячи їх, до прикладу, отоварити талон на м’ясо.

Але причина друга, думаю, вагоміша: немає ще в нас такої разючої дистанції між світом совка і світом капіталізму. Так, звісно, супермаркети, інформаційна революція і купа гаджетів, які до невпізнаваності змінили стиль спілкування нового покоління. Але по наших вулицях і досі пихтять стародавні машинки, і не тому, що їхні власники так кохаються в антикваріаті, а тому, що не можуть собі дозволити придбати нормальну автівку, котра би рухалася як слід і не ламалася. І сама я починала своє сімейне життя з диванів, вироблених в СРСР, із котрих у спину впивалися пружини. А на що перетворюються наші дороги після зимових снігів, страшно навіть подумати. А ріднесенькі черги в бюрократичних установах… От спробуйте хоча б отримати закордонний паспорт… Одне слово, немає нам ще чого відтворювати, бо воно живе і процвітає під носом, і помирати не збирається, і дратує неймовірно.

Позитивний висновок, який винесли Мейза і Шабловський зі свого експерименту, стосується сфери спілкування. Без інтернету, мобілок та мультиків у ноуті вечори доводиться проводити одне з одним. І стільки відкриттів чекає на цьому шляху… До того ж, соціальну незахищеність люди компенсували теплими стосунками, а також цілою системою альтернативних соціальних зв’язків. У царстві совка нічого не можна було досягти прямо, але якщо твій кум – продавець, а інший кум  – лікар, а однокласник – свій при роздачі путівок на море, то жити можна пречудово. У нинішній же Польщі кожен сидить у своєму планшеті, не знаючи, як звати сусіда за стіною. Тож  журналісти щосили намагалися знайомитися із сусідами і заводити розмови в чергах. Часом їм вдавалося, а часом наштовхувалися на повне нерозуміння й зачинені двері.

Як на мене, то в українських реаліях спілкування поки не занепадає. Кожна більш-менш велика черга до лікаря розговорюється, а мої батьки – попри те, що переїхали до новозбудованої висотки, – все одно знайомі з усіма найближчими сусідами. Ще зовсім недавно я могла залишити дитину на бабцю з нашої хрущовки, а сама збігати на 10 хвилин у справах. От тільки дуже тривожним видалося спостереження польських авторів: добрим совковим тоном при такому спілкуванні є песимізм. Жалітися і лаяти потрібно все  – владу, начальника, погоду. Нічого не нагадує?

Хочу додати насамкінець, що українські читачі мали змогу ознайомитися трохи раніше ще з однією книгою Шабловського «Вбивця із міста абрикосів». Власне, на попереднє видання я і попалася. Кілька місяців тому одна недоспана ніч, коли од читання одірватися просто фізично неможливо, – цілком на рахунку Шабловського. А потому – не лише насолода від захопливих історій, а й чимало порушених штампів та рій нових думок у голові. Тож ще толком не знаючи, про що «Наша маленька ПНР, я вже віддавала за неї гривні на Форумі. І, звісно, почавши ще в потязі на Київ, не відлипла, поки не перегорнула останню сторінку.