Прості слова й складні теми в дитячих книжках

Фото з сайту legacysport.net
Фото з сайту legacysport.net

У той час, як кіно й телебачення всіляко смакують найбільш дражливі життєві й суспільні теми, дитяча книжка досі намацує слова, якими можна було би розмовляти з дітьми на складні теми — про смерть, неповні сім’ї, хвороби, війни, сприйняття Іншого, екологію тощо. Дослідники переконують, що найкращою, століттями апробованою літературою для підготовки дитини до життя в соціумі є звичайна народна казка, однак що далі, то менш охоче дорослі обирають для своїх дітей т. зв. жорстокі, неадаптовані казки, переходячи на милі й добрі авторські оповідання про зайчиків, кошенят і дружбу всіх на світі. Звісно, такі речі теж потрібні, як і твори, що допомогли б найменшим читачам замислитися про менш привабливий бік життя в суспільстві, пережити конфліктні ситуації й стреси. Але чи доступні такі книжки про сучасні жахіття українському читачеві?

Умберто Еко. Три оповідки / Пер. з італ. М.Прокопович. — К.: Laurus, 2013
Умберто Еко. Три оповідки / Пер. з італ. М.Прокопович. — К.: Laurus, 2013

Книжка, що дала поштовх цій статті, належить перу абсолютно, здавалося б, «дорослого» автора зі світовим іменем — Умберто Еко. Нещодавно мені в руки потрапив український переклад «Трьох оповідок» в ілюструванні Евдженіо Кармі, що побачив світ у київському видавництві «Laurus» восени 2013 року (дві перші оповідки вперше було видано італійською в 1966 р., третя «Ґноми з Ґну» — 1992 р.). «Був собі атом», — так починається перша оповідка «Бомба і генерал», і читач відразу розуміє, що перед ним — епічна поема про події, які відбуваються майже тут-і-тепер (у 1960-х рр. тема атома й можливої ядерної війни хвилювала кожного):
Коли атоми
живуть у злагоді,
все працює чудово.
На цій злагоді тримається світ.
Та коли комусь вдається розщепити атом…
його частинки руйнують інші атоми,
а ті руйнують ще інші атоми,
і так далі…
Стається жахливий вибух!
Приходить атомна смерть»
(переклала з італійської Мар’яна Прокопович).

Далі йдеться про те, як амбітні військовослужбовці розпалюють світові війни й прирікають людей на загибель, хоча ніхто, крім самих військовослужбовців, ясна річ, цього не хоче. Світ тримається на злагоді — це закон, який люди раз у раз порушують, і за який мусять платити мирні жителі. Гляньте на форму, якою звертається до найменших читачів «дорослий» письменник Еко. Для того, щоб пояснити дітям найскладніші речі (після теми атомної війни він береться за освоєння космосу, расові, видові й мовні відмінності між істотами, які населяють Всесвіт, сумнівні «здобутки» цивілізації, які сучасна людина всім намагається нав’язати) письменник обирає найдавнішу форму епосу, говорить просто, але без моралізаторства, пропонує читачам самим подивитися «збоку» на події, що відбуваються з ними сьогодні, очунює сьогодення за допомогою жанру, який слугує для розповідей про найдавніші події. Але суть у тому, що саме цьому жанру ми всі без винятку віримо, адже саме епос і його види (зокрема, народна казка), пише американський психолог Бруно Беттельгейм, якнайкраще підходять для того, щоб говорити з дітьми про складні речі — несправедливість, смерть, хвороби та війни. То чому ж ми всупереч здоровому глузду боїмося говорити з ними про те, що безпосередньо стосуються кожного з нас? Чому обходимо складні дитячі книжки й страшні казки?

У тому, що дітям потрібно читати книжки на складні теми, переконана Світлана Ройз, дитячий і сімейний психолог, психотерапевт, авторка книжки «Чарівна паличка для батьків». На думку психолога, немає заборонених тем, є книжки або фільми, показані невчасно. Батькам обов’язково слід ознайомитися з книжкою перед тим, як читати її дитині. Адже що менша дитина, то більш метафоричними мають бути пояснення. Книжка — вдалий привід торкнутися теми, що турбує дитину. Скажімо, в чотирирічному віці малюк уже міг пережити перший досвід зіткнення зі смертю: відходять бабусі й дідусі, вмирають домашні тварини, в дитини часом з’являється страх темряви й засинання, оскільки морок і сон асоціюються з помиранням. Не можна обманювати дитину, уникаючи складних тем. «Це, як кульова блискавка, яка зависла в кімнаті, — вважає Світлана Ройз. — У психології є такий термін “слон у кімнаті”. Якщо ми уникаємо говорити на теми смерті, грошей, розлучення, сексу, — це все одно, що не помічати слона в кімнаті. Рано чи пізно він наступить на найбільш чутливу людину в сім’ї — дитину». У зв’язку з цим мені на думку спадають книжки сучасних іноземних авторів, у яких тонко й правдиво описано трагічний досвід: переживання смерті найближчих людей, дідусів і бабусь («Диваки й зануди» Ульфа Старка, «Вафельне серце» Марії Парр, «Привіт, це я!» Ніни Е. Ґрьонтведт), хвороби братів і сестер («Позолочена рибка» Барбари Космовської, «Золота вежа» Клауса Гаґерупа), людської самотності («Чи вмієш ти свистіти, Йоганно?» Ульфа Старка). Та українські сучасні письменники, здається, не поспішають порушувати табуйовані теми й виводити своїх читачів із вигаданого світу, де все добре, а якщо й трапляються якісь небезпеки, то нагадують вони радше комп’ютерні ігри, де в героїв є безліч життів, і смерть ніколи не є чимось остаточним і безповоротним. За словами Маріанни Кіяновської, письменниці, перекладачки й директорки літературної премії «Великий Їжак», «українські письменники, які пишуть для дітей, часто намагаються бути надто безтурботними, тоді як навіть у народних казках частим є момент розплати, і її не можна уникнути». Як винятки згадаю дві давніші книжки — «Казки П’ятинки» Дзвінки Матіяш, де переосмислюються не лише біблійні мотиви й сюжети, а й теми, що хвилюють кожного з нас — старість, смерть дорогих людей, любов і добро та екоказка «Вертихвіст» Валентини Вздульської, де порушується тема збереження природних ресурсів. Але це винятки, а правилом є переважно безтурботні пригодницькі книжки. Звісно, сміх — це також своєрідна терапія, однак чи достатньо її, щоб подолати серйозні травми?

Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько. Хто зробить сніг. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2013
Мар’яна Прохасько, Тарас Прохасько. Хто зробить сніг. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2013

Критики давно говорять про «солодкавість» і безконфліктність сучасної української літератури для дітей. Останнім часом помічаю зрушення в цьому напрямі; втім, не знаю, дається взнаки соціальне замовлення на літературу такого штибу, а чи все стається природно, і потрібно було більше часу, щоб «дорости» до складного письма простими словами. До простих книжок на складні теми зараховую і дитячий «дебют» Тараса і Мар’яни Прохаськів «Хто зробить сніг» («Видавництво Старого Лева», 2013). Це повість із життя великої кротячої родини, в якій мудро й ненав’язливо розповідається про родину й суспільство, про події, які трапляються з нами зо дня на день. Авторам вдалося не лукавити й не загравати з маленьким читачем (на щастя, це не книжка для дорослих, замаскована під дитячу, це розмова з читачем-дитиною, довірлива й щира). «Хто зробить сніг» — книжка про те, що багатодітним мамам-домогосподаркам, які сидять у декреті, теж хочеться відпочивати й мати свої захоплення, вивчати іноземні мови й грати на контрабасі: «— Мамо, а чому ти не можеш бути з малими? — запитав Мурчик. — Бо я сьогодні дуже хочу пограти на контрабасі, — рішуче відповіла мама. Треба зауважити, що мама кротенят любила цікаве життя і щиро захоплювалася усім новим. Чим вона тільки не займалася! Вивчала різні мови, вирощувала орхідеї, стрибала на батуті. “Життя занадто коротке, щоб присвячувати його тільки хатній роботі”, — казала вона. Хоча хатню роботу вона виконувала теж дуже добре. Здавалося, що після стрибків на батуті її зупи ставали ще ситнішими, а млинці з грибами особливо добре смакували, коли мама повторювала французькі слова». Це книжка також про всиновлення. Очевидячки, фах ботаніка допомагає її співавторові, Тарасу Прохаську, не судити своїх персонажів, а натомість пояснювати всі життєві події законами природи: інколи трапляється таке, що зайча народжується восени, а зайчиха змушена підкорятися своїй природі й покидати його. А головне — книжка про те, що ті, кого ти любиш, після смерті роблять на небі сніг: «— Мам, а що стається з кротами, якщо вони помирають? — Вони потрапляють на небо. — А чого ми їх не бачимо? — Бо вони білі і живуть у снігових хмарах. — А що вони там роблять? — Небесні кроти роблять сніг, а взимку кидають його на землю». Але те саме розповідають своїм дітям і батьки-сови, і білки, і зайці, і всі лісові звірята, тож дитина тим самим розуміє, що попри те, що всі ми різні, ми однаково смертні й однаково вразливі. А чи не про те саме мовиться в оповідці Умберто Еко «Три космонавти»?

Мені не йдеться про те, щоб сказати: ось, українці бояться складних тем, а тому про складне не пишуть письменники, відповідно, таких книжок не видають видавці, а якщо й видають, то батьки оминають їх десятою дорогою, обираючи все тих-таки зайчиків-квіточки-веселі-пригоди. Не тільки в нас є табу на складний і болючий травматичний досвід. Але біда в тім, що цей досвід передається від дорослих до дітей, і щоб подолати травму, треба з чогось починати. Скажімо, поселити у своїй бібліотеці кілька книжок, які допоможуть вам разом із дітьми проговорити те, про що хочеться помовчати.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»