Іван Сила, супергерой

Ольга Купріян
Ольга Купріян

Думаю, чи випадково так склалося, що один із найсильніших наших боксерів — Володимир Кличко — вкотре підтвердив свій титул чемпіона саме тоді, коли в кінотеатрах почали крутити перший за роки незалежності дитячий фільм «Іван Сила». А ще — чи міг би кіногерой Іван Сила, як ті ж таки брати Клички, стати позитивним прикладом для підлітків, яким адресовано фільм? Чи здатен він із його кіно-гаслом «Правда завжди переможе» стати для хлопчаків тим, на якого хотілося б рівнятися? Таким собі «міцним горішком» і супергероєм, родом із закарпатського села Білки.

І ще думаю, чому книжка Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), яку покладено в основу кінострічки, опинилася якось на маргінесах. Може, це тенденція — не говорити про книжки? Бо й про те, що за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2012) теж зовсім скоро знімуть фільм, навіть профільні літературні сайти ні словом не обмовилися. Дивно, бо в університеті мене вчили, що екранізація — вторинний продукт, це завжди інтерпретація літературного твору, погляд цілої команди людей — режисера, сценариста, акторів, костюмерів, продюсерів, зрештою, глядача й багатьох інших. Це завжди щось цілковито відмінне від літературного твору, де відбувається головним чином діалог книжки й читача, навіть не автора й читача. Бо те, що автор «хотів сказати» часто не має нічого спільного з тим, що він у результаті сказав. Адже й послання авторів фільму «Іван Сила» (режисер — Віктор Андрієнко, сценарій Віктора Андрієнка та Ігоря Письменного) відрізняється від того, яке, підозрюю, мав на увазі автор книжки. У книжці Гавроша головне — пізнавальність і розважальність: треба було розповісти дітям цікаву й захопливу історію про їхнього співвітчизника, не вдаючись особливо в роздуми про те, ким був Іван Фірцак, чому він став саме таким, чому покинув кар’єру в розквіті слави й повернувся в Україну, де його благополучно на довгі роки забули. У розважальній пригодницькій книжці можна зробити героя трохи смішним і карикатурним, характери — поверхневими, можна наприкінці кожного бою чи трюку вкладати йому в уста мрії про «мамині галушки», а в іншій книжці (про дитинство Івана Сили з серії «Життя видатних дітей» «Граней-Т») можна взагалі написати, що мама в Іванка померла, коли той був ще зовсім малий… Гм, а може, згадка про мамині галушки — то мало би бути не смішне, а навпаки — дуже сумний лейтмотив, який би нагадував читачеві, що герой твору є сиротою? Тоді все стає місця і мої претензії безпідставні.

Натомість Віктор Андрієнко в своїй інтерпретації життя Івана Сили намагається зробити кіно про велику людину, героя, якому не віддали належного. Фільм завершується епізодом, де старий уже Іван Фірцак-Кротон допомагає витягти вантажівку з багна (по суті здійснює подвиг), а односельці на те кидають: «Отак би й зразу!» й відразу розходяться. Ні оплесків, ні визнання. Стрічка вийшла трохи сентиментальна, трохи весела, а трохи схожа на голлівудські фільми про шлях простого селянського парубка до американської мрії. Тільки ось в українському варіанті ця мрія — просто сон (уся ж бо історія наснилася хлопчакові, який зупинився на ніч у хаті Івана Фірцака), і це у фільмі Андрієнка чи не найсумніше. Мабуть, тому й музика у фільмі прекрасна й печальна, яка тільки в титрах змінюється життєствердним і натхненним саундтреком «ТНМК».

До речі, стрічку про найсильнішу людину ХХ століття, нашого співвітчизника й кумира європейської молоді початку ХХ століття, якого у світі знали краще, ніж в Україні, на 100% профінансувала держава. У неї, за словами Катерини Копилової з Держкіно, своя вигода — виховання молодого українського глядача, який в основному сформований іноземними фільмами, героями та цінностями. Про це говорить в інтерв’ю й виконавець ролі Івана Сили, донецький силач Дмитро Халаджи: «Найчастіше звертаємо увагу на чужих героїв. Але нам потрібно згадувати про своє, національне надбання. Це фільм про забуту історію українського народу. (…) Приміром, китайці дотепер знімають десятки фільмів про одного Брюса Лі. Адже в нас теж є ким пишатися — той же Піддубний, Фірцак і багато інших, імена яких у свій час звучали на весь світ! Але ми чомусь ховаємо це, десь це в нас закопане, зарите…». І при тому бажано згадувати таких героїв, які після здійснення подвигів жили довго й щасливо, додає Володимир Рутківський, який у своїх творах формує якраз позитивний образ історичних героїв, без плачів і марних смертей. «Варто згадати, на яких прикладах радянська влада виховувала своїх громадян. Чапаєв, “Молода гвардія”, Олександр Матросов, Павлик Морозов… Пам’ятаю, як ми читали про них книжки чи дивилися кінострічки і мріяли: от би й собі так героїчно впасти на амбразуру, кинутися в атаку з гвинтівкою напереваги чи ціною власного життя вивести рідного батька на чисту воду! Тому, коли ми сьогодні хочемо бачити свою країну заможною і незалежною — без прикладу героїв-переможців не обійтися. Звісно, бажано без Павликів Морозових, — вважає письменник. — І ще одне, маленьке зауваження: легко переконатися, що всі герої радянської доби гинули. Нам би бажано, де це можна, обходитися без цього. Нам треба працювати так, аби юний читач усвідомив, що краще бути не героєм-покійником, а героєм-переможцем, героєм-творцем».

І на цій ноті я повертаюся до того, з чого почала цей текст: чи здатен Іван Сила — кіношний чи літературний — дати сучасному підліткові образ позитивного героя, на якого хотілося б рівнятися? Людина, яка зробила себе сама, прославилася на весь світ, але довгий час була невизнана в себе на батьківщині. І фінал у Івана Сили — щасливий чи не дуже? Хочеться вірити, що фільм (за суттю — масове мистецтво) зробить свою справу, й українські дітлахи повірять у свої сили і в те, що «правда завжди переможе». Як у казці про правду і кривду. А ще хочеться вірити, що українській державі колись знадобиться не тільки молодий і свідомий СВІЙ глядач, але й СВІЙ читач, який прийде в кінотеатр і вигукне: «О, я читав цю книжку!». Ну, але з накладами в тисячу примірників це поки що тільки мрії.

Ольга Купріян

Народилася 1988 року на Київщині. Закінчила національний університет «Києво-Могилянська академія». Авторка численних статей, оглядів і рецензій для журналів «Однокласник», «Український журнал», «Критика», «Барабука» видання «Друг читача», сайту «Великий Їжак» тощо. Авторка книжки для підлітків «Солодкі поцілунки»