З Одеси до Відня: нотатки на берегах роману М.Гапоненко

Роксоляна Свято
Роксоляна Свято

Я знаю Україну, – провадив таксист. – У Німеччині я вчився на техніці зв’язку, і мій сусід по кімнаті був із Києва. Його звали Петро і зранку він завжди їв квашені огірки, щоби побороти похмілля. Це був той іще жартун. Наприклад, коли я чухав голову, він казав: «Ти не чухай, а помийся!» Левадський противно захихотів і відразу ж попросив вибачення.
«Так, Петро був кумедний…»
«А ви ще спілкуєтеся?». Таксист похитав головою. Його чорне обличчя фіолетово відблискувало в червоному світлі ліхтаря.
«Він помер. Взимку заснув п’яний на лавці в парку».
«О», – сказав Левадський.
«Ага, – відповів таксист. – На Березі Слонової Кістки з ним би такого не сталося. Я родом звідти».
Із кожним новим світлофором таксист здавався Левадському все симпатичнішим. Йому було би цікаво глянути на нього при денному світлі. «А як вам наша мова? Але правду кажіть», – спитав таксист, перекочуючи в горлі «р».
«Яка мова?»
«Німецька», – засміявся таксист. Гарна. Левадський думає що вона гарна і романтична. Таксист поволі повернувся, і його шкіряна куртка голосно зарипіла: «А знаєте, це вперший хтось мені казав, що німецька гарна. І я радий, бо думаю так само.
(переклад із німецької Р. Свято)

Цей уривок не надто суттєвий для розгортання головного сюжету. Не особливо показовий він і тематично. Бо «Хто така Марта?» – роман не про еміґрантів чи еміґрацію. Хоча тут, у центрі Відня, крім 96-літнього одесита Луки Левадського й безіменного таксиста з Кот-д’Івуару (який після цього епізоду, власне, більше й не з’явиться), фігуруватиме іще принаймні кілька не-австрійців. Зокрема, й молодий готельний батлер-«дворецький» Хабіб із Палестини. Із ним головний персонаж вестиме довгі бесіди про циган, Гагаріна й гвоздики, політкоректність і музику Бетховена (хоч і робитиме це не безкоштовно, а за розцінками «особливих готельних послуг»).

Цитований фрагмент показовий радше настроєво. Адже, хоч роман Мар’яни Гапоненко й не гумористичний, іронії, або й чорного гумору, тут не бракує.

І ще майже певна, що багатьом німецькомовним читачам цей епізод – як і низка інших, нерідко дотепних, – натяків на реалії нинішньої Європи, подобається. Як, власне, подобається і сама Мар’яна Гапоненко (1981 р.).

Виїхавши з України в дев’ятнадцять, свої обидва романи вона опублікувала вже за кордоном німецькою (перед цим було ще кілька поетичних збірок, які, втім, не мали широкого резонансу). Популярною ж стала спершу в Австрії (тут вийшов друком її роман «Аннушка-квітка», 2010), а вже після того в Німеччині. За «Марту», опубліковану 2012-го в німецькому видавничому «монстрі» «Suhrkamp», 2013-го письменниця отримала престижну міжнародну премію Адальберта фон Шаміссо (її присуджують авторам німецькомовних творів, для котрих німецька – нерідна).

Marjana Gaponenko. Wer ist Martha? – Berlin: Suhrkamp Verlag, 2012
Marjana Gaponenko. Wer ist Martha? – Berlin: Suhrkamp Verlag, 2012

Гапоненко каже, що з мовою, якою вона пише, в неї суто ділові взаємини (так би мовити, жодних «сентиментальних» підстав для вибору мови Ґете, а лише життєві обставини), а в інших інтерв’ю розповідає, що багато років і зусиль потратила на «гризення» німецької граматики (германістику вона вивчала ще в Одесі).

Критики хвалять її за добру німецьку, а ще — за дотепність, гарний стиль, психологічну переконливість (і таки не кожна тридцятилітня авторка зуміє – та й захоче – подивитися на світ очима майже столітнього чоловіка). Ну, і, звісно, за штудіювання орнітології заради «Марти».

Від себе ж додам, що найбільше її роман хочеться похвалити за добре почуття міри. А окремо за те, що авторка не зловживає східноєвропейською «екзотикою». Кілька колоритних одеських епізодів (і «сучасних», і зі спогадів Левадського), кілька згадок про складну історію ХХ століття в цій частині світу (головний персонаж, львів’янин за народженням, десь на початку означує себе як в’язня «двох утопій» – габсбурзької та радянської) і, звісно, кілька невеликих «шпильок» у дусі цитованого вище фраґмента, що так мило й ненав’язливо гладять по шерсті сподівання західного читача (ну, бо як може авторка-українка не згадати в своєму романі про українців? і що за українець без похмілля і квашених огірочків?).

Але повторюся: тут усього без надміру. Авторка не перегинає ані з гумором «по-українськи», ані з драматизмом (хоч ідеться про персонажа, який усвідомлює, що дослівно доживає останні дні), ані навіть із ліризмом (хоч загадкове ім’я в назві – не що інше, як спогад про перше кохання, а також ключ до найбільшої любові життя Левадського – птахів).

Отож Лука Левадський – професор, самітник за способом життя і орнітолог за покликанням. Він – старий дивак, котрий розуміє пташині мови (не розкриваючи всі карти, зауважу, що докази цьому є і в романі) і котрий все життя значно комфортніше почувався серед птахів і «пташиних» словників, а не людей. Одне слово, такий собі орнітологічний доктор Серафікус.

І от, почувши в своєму поважному віці смертельний діагноз, який обіцяє йому в найкращому разі кілька місяців страждань у лікарні, він вирішує на останні гроші поїхати до Відня (бо куди ж іще може хотіти львів’янин 1914 року народження?). Оселитися ж – а далі й померти – він надумав у центральному готелі міста, про який у нього залишилися найсвітліші спогади з тих часів, кого його, тоді ще великого авторитета в своїй царині, запрошували на міжнародні конференції.

А далі все за класичним рецептом. Купивши в Одесі модну тростину, костюм класичного крою й приїхавши до міста, в якому і смерть не страшна, він із подивом бачить, що й досі живий, а кожен новий день стає нагодою для розширення приватної мапи насолод: він поїдає «захерторти» в ресторані, приймає ванни під класичну музику, провадить повчальні бесіди з професійно-привітним Хабібом і нарешті знайомиться в готельному ліфті з екстравагантним австрійським паном Вітцтурном, приблизно того ж віку і зовсім іншого життєвого досвіду й матеріального статусу. І несподівано обоє заприятелювали. Зайве й казати, що востаннє в житті.

Ось і весь сюжетний каркас. Ніби й нічого особливого. Жодних карколомних пригод на порозі смерті в дусі фільму «Knockin’ On Heaven’s Door». Найбільше зухвальство, яке Левадський чинить (та й те стається радше мимовільно), – це заважає людям на концерті класичної музики, надто голосно розмовляючи з Вітцтурном у ложі.

Левадський, попри вік і фізичний стан, доволі дотепний і притомний. Він не має нав’язливих ідей, не втомлює копирсанням у несуттєвих епізодах свого минулого. Навіть його фізичні страждання й суто вікові немочі не надто акцентовані. Власне, він якраз такий, яким і має бути персонаж у його становищі, щоб не відштовхувати читача. А весь набір його химер і принад рівно настільки великий, щоб не бути надто обтяжливим, і рівно настільки екзотичний, аби не бути надто незрозумілим. Повторюся втретє: тут усього в міру – лірики й життєвої прози, історії та «злободенності», психології та фізіології, гумору та серйозності, глибини і… скажімо, милих очевидностей.

Маю підозру, що якраз ця майже ідеально витримана рівновага – головна причина популярності роману Гапоненко. Звісно, тримаючи за дужками той факт, що сама авторка – «не звідти». Адже це майже ідеальна за комфортністю ситуація знайомства з «Іншим»: коли «Інший» приходить, не нав’язуючись, але добре розмовляючи твоєю мовою, знаючи твою культуру і звертаючись безпосередньо до тебе. Та це вже тема окремої й значно довшої розмови.

Чи було б цю книжку цікаво читати українському читачеві? А чому б і ні?

«Марта», хоч і орієнтована насамперед на німецькомовного читача, не зловживає описами банальних для нас українських «дивовиж»: скажімо, розповідями про візові процедури, про нахабних – або, навпаки, нещасних – співгромадян-заробітчан із неймовірно заплутаними долями тощо. Роман легко й приємно читається. Врешті його добре (і професійно) зроблено. Вже не кажу про те, що може бути просто цікаво на власному читацькому досвіді зрозуміти, чим авторка-українка (до речі, Мар’яна Гапоненко й досі не відмовилася від українського паспорта) змогла зацікавити Європу.

Та, на жаль, поки що український читач може виявляти хіба теоретичний інтерес до роману або задовольнятися «спойлерами» з авторських інтерв’ю чи різних критичних відгуків: два розділи, перекладені українською Юрком Прохаськом до приїзду авторки, могли почути хіба ті, хто був на авторських читаннях Мар’яни в Києві, Львові (в рамках Форуму видавців) чи Одесі.

Коли – і чи взагалі з’явиться – «Марта» українською, поки невідомо.

Тим часом права на переклад роману недавно купило французьке видавництво «Fayard». Сама ж письменниця вже працює над своєю третьою прозовою книжкою.

Читайте також: Мар’яна Гапоненко: «Я сама собі намагаюся повірити» (інтерв’ю)