Яким має бути ідеальний український репортаж?

sam_01_6Жанр художнього репортажу в Україні, на жаль, належить до малорозвинутих. Однією зі спроб заповнити цю лакуну в нашому письменстві є конкурс художнього репортажу «Самовидець», що цього року стартував удруге.

Організатори й члени журі часто стикалися і стикаються з не зовсім чітким розумінням жанру художнього репортажу. Для цього ми вирішили опитати членів журі, експертів та метрів художнього репортажу з-за кордону, яким має бути ідеальний український репортаж.

Тобаяс Джоунс, британський репортажист, автор книги «Потаємне серце Італії» та ін.:

Тобаяс Джоунс. Фото з сайту tyzhden.ua
Фото з сайту tyzhden.ua

Думаю, більшість європейців із задоволенням прочитає про те, про що вони чули в контексті України, тобто – перепрошую за значне спрощення – Андрій Шевченко, Чорнобиль, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Помаранчева революція і т.д. Ці особистості та теми для вас цілком знані й зрозумілі, можливо, навіть занадто зрозумілі, однак, оскільки це чи не єдині маячки з вашої країни, які знають європейці, то їх можна використати як гарну приманку. Величезний успіх нетипових путівників – на кшталт «Salmon Fishing in the Yemen» (автор – Пол Тордей) – полягає в тому, що вони концентруються на маленьких культурних особливостях – це і є те, що робить ці країни привабливими. Я читав чудові есе про манію гри в шахи в Грузії або про манію на пластичну хірургію в Аргентині. Я впевнений, що у вас є свої дивні та ексцентричні звички чи традиції, про які ми не знаємо. І про них варто писати. Зрештою, навіть коли я писав цей коментар, у мене з’явилося бажання приїхати і самому на усе подивитися в Україні.

Інша виграшна тема – злочини. Читачі з великим захватом сприймали книги про закордонні злочини (Midnight in Peking; People Who Eat Darkness; The Vienna Woods Killer і т.д.) Якщо в українській історії був якийсь прототипний злочин (як болгарський випадок з отруєною парасолькою у Лондоні) або своя історія організованої злочинності, то цю тему можна використати як привід поговорити про всю країну. Це замкова шпарина, крізь яку можна розглянути все суспільство.

У питаннях стилю: для репортажу треба мати голос, особистий голос. А не холодний науковй наратив. Потрібно подавати різні думки й писати захопливо.

Вітольд Шабловський, польський репортажист, автор книги про Туреччину «Убивця з міста абрикосів», співавтор книги-реконструкції життя у комуністичній Польщі «Наша маленька ПНР»:

12

Ідеальний репортаж, незалежно від того, в якій країні він написаний, повинен бути якомога ближчий до людей. Немає нічого простішого, ніж зробити репортаж про якогось відомого політика чи  поп-зірку. Про них легко писати, але це не ті люди, які живуть прототипним життям країни. Репортаж повинен передавати пульс країни, у якій його пишуть. У ньому має відчуватися випита разом горілка, розділена їжа, викурені разом цигарки, проведений разом час.

Маріуш Щиґел, польський репортажист, автор книги про Чехію «Зроби собі рай» та про Польщу 90-х «Неділя, що відбулась у середу» та ін.:

Фото з сайту ucu.edu.ua
Фото з сайту ucu.edu.ua

Ідеальний український репортаж мав би бути таким само, як і ідеальний польський, французький, американський чи будь-який інший репортаж. Тобто це має бути текст, після прочитання якого читач не зміг би заснути. І тут ідеться не про жахіття чи трилери, а про текст, який заставляє задуматися, який бореться з нашими стереотипи, дає нам щось нове.

Мені здається, що репортер завжди мусить випереджати читача на три кроки. Жіночі журнали в своїй більшості, як на мене, промивають читачкам мізки: вони просто відповідають на запити читачок, розказують їм те, що вони хочуть почути. У цих журналах немає нічого нового, вони пишуть про те, що читачки й так чудово знають. Я вважаю, що добра журналістика і добрий репортаж – це випередження читача. Репортаж має давати поживу для мозку. Добрий текст повинен бути непередбачуваний. І тут не йдеться тільки про тексти про злочинність, корупцію чи махінації, але також про щоденне життя, про традиції і побут.

Репортер повинен привідкривати двері, у які читач ще не входив. Ришард Капусцінський, наш гуру репортажу, казав, що перед тим, як написати одну сторінку репортажу, треба прочитати 100–150 сторінок, написаних іншими авторами на цю тему. Це дуже важливо. Ще Капусцінський казав: що текст слід написати так, щоб навіть той, хто знає тему досконало, також був здивований.

Лукаш Сатурчак, польський письменник та критик:

Фото з сайту wikipedia.org
Фото з сайту wikipedia.org

Питання про ідеальний репортаж виглядає легким. Відразу виринають найпростіші відповіді про правдивість, цікавість, легкість письма…  Такі відповіді, насправді, голослівні. Коли я думаю про ідеальний репортаж, незалежно від того, в якій країні його написали, то в мене складається враження, що тема взагалі не має значення. Останніми роками з’явилися чудові тексти non-fiction про священиків-гомосексуалістів (Тохман), нижньосілезьке село (Спрінґер), Туреччину (Шабловський), католиків Чехії (Щиґел), шаманізм у Росії (Моравєцький), ромів (Осталовська), педофілію (Сурм’як-Доманська) і так далі.

Темою, отже, не обов’язково повинна бути видовищна смерть, корупція, війна чи зґвалтування. Найважливіше – це стиль. Репортажист повинен гарно тримати в руці перо й пам’ятати, що в часи, коли люди не читають, треба вміти тримати увагу читачів до останньої сторінки. Звичайно, для цього потрібно цілу плеяду вчителів, редакторів і т.д.

Окрім того, репортажист не має писати ні для себе, ні для ідеології. Він повинен писати для читачів. Інакше в його письмі буде щось несправжнє.

Андрій Бондар, член журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець»:

22
Ідеальний український репортаж має ті самі ознаки, що й, приміром, ідеальний польський репортаж. У ньому достовірність, колоритність, уважність і правдивість мають бути підшиті добрим авторським стилем.
Антон Санченко, член журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець»:
104
За визначенням цього жанру – автор мусить бути свідком якихось подій. І що величніша подія – то цікавіший репортаж. Джон Рід, може, й поганенький автор, але його «Десять днів, які струсонули світ» написані в правильному місці в правильний час.

Великі події можуть розтягуватися в часі й потребувати не фотографічного, а художнього осмислення. Не допису в газеті, а цілої книги. Щоб писати про великі події, треба багато читати. Бути ерудитом і знати, яке пошукове слово забивати в гугл, щоб почитати про те, що вже написали з цього приводу до тебе. Може, не варто і починати, все вже написане до нас. За висловом того ж Ришарда Капусцінського – щоб написати одну книжку, слід прочитати сто. Цього нашим авторам бракує найбільше.

Також варто звернути увагу на те, що репортер є свідком, а не головною дійовою особою, нікого не цікавить, скільки раз пробилося колесо його мотоцикла. Якщо автора забагато – то не репортаж. Якщо його геть немає – теж навряд чи. Треба ж свідчити.

Щоб свідчити правду, взагалі розбиратися, що ж тут відбувається, треба спілкуватися з правильними людьми. І не будь із ким, а з тим хто розуміє, що відбувається, але не хоче тебе надурити. Знайти таких, особливо ще до подорожі,  – особливий репортерський хист. Яцек Гуго-Бадер проїхав на «бобику» від Москви до Владивостока взимку не через снігову пустелю, а від людей до людей.

Ще на цікавість репортажу впливає вартість квитків, які репортер придбав, щоб дістатися до свої героїв. Прогулянка по Броварах може містити не менше відкриттів і небезпек, ніж прогулянка по Оукленду, але про Нову Зеландію й людожерів-маорі читати цікавіше, ніж про броварських пацанчиків, бо їх нам важче зустріти в живій природі, хоча, можливо, звичаї одних та інших дуже схожі.

З проблематикою цього року – легко, бо її задано наперед. Знайти працьовитого українця, може, й невелика проблема: де «стройка» – там і наші хлопці, а проблем на «стройці» – завжди огого, але зважайте, що найлегший шлях позначається на кількості конкурентів на ньому. Праця – то не тільки будівництво в Португалії й медсестринство в Італії.

І останнє. Оскільки репортаж – художній, усі вказані вимоги можна безжалісно порушувати, якщо робити це талановито. Кажуть, Майк Йогансен міг задля цього брати інтерв’ю у вигаданих супутників. «А що сказав би англіканський священик, якби побачив наш Маріуполь?», а коли вигаданий патер починав займати забагато місця на вагонній полиці – просто ховав його у наплічник і їхав до наступної станції спокійно, не відволікаючись на переклад з англійської.

Остап Сливинський, член журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець»:

820
Яким має бути репортаж – український і ідеальний, ідеальний і український? Може, краще запитати професорів Інституту журналістики. Я ж хіба що можу поділитися кількома своїми суто читацькими спостереженнями, до того ж «від протилежного». Тобто, тим, чого, як мені здається, українському репортажеві варто позбутися, якщо він хоче бути якісним і цікавим.

По-перше: нав’язливого пафосу і доктринерства. Колись репортерам газет різних «рівнів підпорядкування» ставила ідеологічне завдання редакція, тепер вони часто ставлять його собі самі. Сіяч «мудрого, доброго, вічного» майже гарантовано не напише цікавого, напруженого, а головне – ефективного, резонансного репортажу. Найвлучніше стріляє текст із добрим ідеологічним (і емоційним) глушником, інакше все йде у звук і дим.

По-друге: надокучливого «якання». Якщо великій частині сучасної української художньої прози її підлітковий нарцисизм ще можна простити, то для репортажу це справжня біда. «І тут я збагнув», «у мене виникла асоціація», «мені стало дивно, несподівано і бентежно». Щоб постійне експонування власного «я» в репортажі було цікавим, треба бути щонайменше Гантером Томпсоном.

По-третє: страху ризику. Думаю, українським репортерам бракує не так ідей чи тем, як відчайдушності й готовності поринути в них із головою. Я не знаю, чи можна бути хорошим репортером, узагалі ніколи не ризикуючи життям чи принаймні здоров’ям, а тим паче – комфортом. Пожити кілька місяців у ромському таборі в Закарпатті, полазити по нелегальних «копанках» на Донбасі, поплавати на риболовецькому судні по Чорному морі. Я знаю в Україні репортерів, які здатні на таке й набагато більше. Двох-трьох репортерів. І все. Набагато простіше «катнутися» туди-сюди за рахунок редакції й далі спокійно попивати водичку з кулера в редакційному офісі.

Нарешті, по-четверте: ізоляціонізму. В Україні є маса тем для репортажу, які просто домагаються бути озвученими. Це правда. Але коли я чую щось на зразок: «Нащо нам той Тибет (Йорданія, Індонезія, Нікарагуа), якщо у нас – непочатий край роботи для репортера», мені хочеться розвернутися й піти.

Тетяна Трофименко, член журі конкурсу художнього репортажу «Самовидець»:
84
Не знаю, чи багато опитаних відповіли на поставлене питання, мовляв, «ідеальний український репортаж – це репортаж, написаний ідеальним українським журналістом про ідеальні українські події», однак приблизно такий асоціативний ряд виникає при озвученні проблеми. Оскільки ж ми живемо в неідеальному світі, то й репортажі часто пишуть не журналісти, не про події, не про українські й неідеально. Робота в журі конкурсу «Самовидець» на початку 2013 року дала змогу скласти враження про стан жанру та сформулювати окремі вимоги, що дали б йому змогу почасти наблизитися до ідеалу.

Насамперед, виразно впадало в око, що більшість учасників конкурсу за репортаж приймає подорожні нотатки аж до розповіді про вулиці рідного міста, більше подібні на дбайливо переписаний путівник. І це тоді, коли у свідомості наших співвітчизників поняття «репортаж» міцно асоціюється зі словосполученням «із гарячої точки», а сам репортер мусить вибухнути на міні, щойно надиктувавши в центр останні речення. Ідеал, здається, десь між цими двома крайнощами: в основі репортажу має лежати певна проблемність, інакше автор ризикує стати просто переповідачем подій.  Якщо ж проблемності все-таки немає, тоді нехай буде бодай багато фотографій із точними підписами щодо зображеного на них…

Не бажаючи гинути на полі бою, багато українських журналістів пишуть свої репортажі взагалі не встаючи з-за письмового столу, лише поставивши в минулому часі дієслова з прес-релізу заходу. Із цим у учасників конкурсу – направду «самовидців» – усе було гаразд. Однак виникала інша проблема: переважання художності над репортажністю. Пафос та гіперемоційність, зужиті «поетичні» штампи, іронія та сарказм, снобізм та псевдофілософічність – ось вороги репортажу, здатні відлякати читача вже з перших рядків.

Від репортажу ми очікуємо насамперед інформативності, і вже потім – аби автор поділився з нами власною думкою та суспільно-політичними поглядами. Або може взагалі не ділитися, особливо якщо за мету він ставить собі «навернути» читача в правильну віру чи виховати його в належному дусі. Думаю, вправний репортажист не мусить ставати ні на чий бік, хоч би про які події він писав, а також не перетягувати на певний бік читача.

Може статися, що за репортаж вам спробують видати розповідь про те, як автор добирався вранці електричкою до роботи або опис одного дня з життя простої сільської вчительки. Звісно, ці теми теж можна зробити соціально та культурно значущими, однак для них є інший жанр – нарису чи то шкіцу, де можна виявити більше порухів душі та зачепити камерні теми. Репортаж – більш мускулястий, розрахований на масового читача, і навряд чи варто намагатися подати в цьому жанрі історію про дерево, посаджене вашим татом на рідному подвір’ї…

Що ж іще лишається для ідеального репортажу? Логіка та виваженість, намагання вписати українську проблематику в загальносвітовий контекст (і навпаки), розумний баланс соціального та політичного, яскрава образність, уміння розібратися в причинах і наслідках, аналітичність. Ну і, звісно, грамотність та синтаксична віртуозність.

Ігор Балинський, керівник Школи журналістики УКУ:

Фото з сайту osvita.mediasapiens.ua
Фото з сайту osvita.mediasapiens.ua

Хотів би почати з того, що мені ближчим є репортаж як жанр журналістики. Він для мене «фізично» ближчий. Я взагалі переконаний, що якість української журналістики залежить від якості розвитку трьох її жанрів: розслідування, есеїстики та репортажу.

Власне з останнім жанром у нас поки найгірше, а перші два зараз чи не на піку популярності. Цікавий приклад. Нещодавно випускник Школи журналістики УКУ повернувся з семінару розслідувальників у Варшаві. Він розповідав, що польські та особливо німецькі журналісти-розслідувальники заздрять українським: у них немає тем, які були би гучними та суспільно ефективними!!!

Не маю «рецепту», яким би мав бути ідеальний репортаж. Хотів би проакцентувати, яких репортажів мені особисто не вистачає. Мені не вистачає подієвого репортажу. Дуже мало репортажних текстів, які би фіксували локальні та загальноукраїнські тренди, зміни на рівні суспільному, соціальному, індивідуальному. Відсутній судовий репортаж як жанр. Уявіть собі, яким міг би бути репортаж із зали суду, в якому судять Юлію Тимошенко. Але репортаж не про сам судовий процес чи про Тимошенко, а про… суддю Кірєєва. Маю «претензії» і до «мандрівного» репортажу, хоча таких текстів вистачає, але вони дуже шаблонні.

Для мене якісний репортаж у журналістиці – це історія й герой, які випадають із загального мейнстріму. Плюс стиль, цілісність образів, композиція тексту, вміння «втримати» увагу читача впродовж читання.

Репортажистика – це спосіб життя, талант і «нюх». Це те, чого не вчать на журфаках, бо немає кому. З іншого боку, в Україні немає культури читання репортажу. Це не Польща, де є запит аудиторії на цей жанр і книжки репортажів. Мій добрий приятель польський репортер Павел Решка був засмучений, що його книга-репортаж про польського прем’єра Дональда Туска погано продається: за рік розійшлося тільки 13 000 (!!!) екземплярів.

Водночас не хочу бути аж таким песимістичним, оскільки є талановиті репортери, почалися певні позитивні зміни, які, можливо, поступово змінять ситуацію. Веду мову про репортажну частину журналу «Країна», репортажну перекладну серію видавництва «Темпора». Попри все, я вважаю, що журнал «Вести. Репортер» таки відіграє позитивну роль у відродженні інтересу аудиторії до якісного репортажного тексту.

Потрібно розуміти, що репортаж не може бути «загальнодоступним» жанром, умовно кажучи, він має мати обмежений доступ до обмеженої аудиторії. Але хочеться, аби ця аудиторія була і вона мала з чого вибирати.

Марія Титаренко, керівниця магістерської програми із медіакомунікацій Школи журналістики УКУ:

Фото з сайту journalism.ucu.edu.ua
Фото з сайту journalism.ucu.edu.ua

Отож, ідеальний український репортаж мав би мати:
•    Добре продуманий (і добре властиво пережитий) органічно вибудуваний сюжет (story): із динамічним розгортанням сюжету, кінематографічністю дії, частою зміною кадрів, де екшн переважає ріфлекшн, із вдалою кульмінацією та оригінальним (часто обірваним на півслові, як саме життя) фіналом;

•    реальних-рельєфних живих-справжніх героїв, які промовляють своїми голосами (суржиком, діалектами, жаргоном), а не наративним монотоном автора; зі своїми звичками, вадами, характерами, із влучною деталізацією статусу (виокресленими оригінальними деталями: поведінки, зовнішності, предметами і т.д.);

•    журналістську техніку (так!): більше професійної (цільової) спостережливості, більше розмов-інтерв’ю (аби дія передавалась через діалоги героїв, а не монологи автора); більше репортажності, співпереживання, співучасті, перебування в епіцентрі подій; самої реальності, більше кутів бачення події різними героями (перемикання точок зору);

•    добірний/вишуканий/грубий/простий/здоровий гумор, іронію, самоіронію, усміх, сміх, регіт, бурлеск (словом, всю позитивно емоційну палітру) – все те, чого так бракує українському нон-фікшну і взагалі українським авторам, які тяжко погрузли в описи затяжних депресій, суїцидів, інцестів, психопатій, відхилень, люстрацій тощо;

•    мінімум есеїстичних відступів; (тут би мала бути категорична заборона публіцистично-ідеологічних рефлексій, ремінісценцій, алюзій, дидактизму, нормативних моральних установок, словом, усього того арсеналу прийомів, якими хибувала радянська й досі хибує пострадянська художня та документальна література;

•    текст має бути максимально сенсибельним: багатим на зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні образи-прийоми, має активізувати відчуття і почуття читача, уяву, має занурити його в 3D «кіно»;

•    «українськість» автора і реалій не є обов’язковою, але, майстерно долучена в текст, вона може цікаво збагатити наратив, додати «родзинки», увиразнити текст для іномовного/іншокультурного читача;

•    нарешті, авторський стиль/почерк. Це найважливіше. Позаяк із цим – найгірше (просто біда). В авторів відсутня праця над своїм авторським стилем на всіх рівнях: синтаксичному, лексичному, на рівні тропів, зокрема вдалої (небанальної) метафорики, на рівні гри з контекстом, із ритмікою тексту, із інверсіями і т.д. Є чимало цікавих сюжетів, але писаних «сірим по сірому». Тексти-невидимки. А хочеться впізнаваності кожної сторінки, кожного рядка, аби отак і вигукувати над книгою: «От, чортяка, пише, трясця його матері!»

***
Підсумовуючи все сказане, можу тільки додати, що теорія написання репортажу значно легша за практику його написання. В Україні є всі передумови, щоб художній репортаж став популярним жанром. Теми для написання чекають одразу за дверима вашого дому, у нас є автори з гарним стилем. Правдиві, гарно виписані репортажі знайдуть своє, сподіваюсь, широке коло читачів. Залишається тільки взятися за роботу. Одним із шансів є конкурс художніх репортажів «Самовидець».

Минулорічний конкурс завершився виданням альманаху «Veni, vidi, scripsi. Світ у масштабі українського репортажу», у який увійшло десять найкращих репортажів. Готується до друку книга переможця конкурсу Олега Криштопи.

Цьогорічний конкурс присвячений трудовій діяльності українців – вдома і за кордоном.  Прийом заявок на конкурс завершується 25 жовтня, однак журі в цьому питанні ліберальне, тому всі, хто не встиг, можуть і надалі присилати заявки. Головне подати готовий репортаж не пізніше 25 грудня. З правилами конкурсу ви можете ознайомитися тут.