Біцефрасол і туга за свободою

Ярослав Мельник. Далекий простір. – Х.: КСД, 2013
Ярослав Мельник. Далекий простір. – Х.: КСД, 2013

Ось, наприклад, Ви. Хіба Ви не хворі на психоз далекого простору? Результати діагностики, які спростували би мої підозри, є? Ось бачите.

Зараз поясню. Почнімо з останнього слова. Бачити – означає чути слізними залозами; синдром, що трапляється в осіб, уражених психозом далекого простору. Не зрозуміло? Я так і думав, що по той бік монітора не цілком здорові люди. Діагноз у Вас серйозний, але не впадайте у відчай. У мене, до речі, схожа проблема. Міністерство контролю та офіційна медицина запевняють, що якщо дотримуватимуся їхніх рекомендацій, зокрема регулярно вживатиму біцефрасол, то одужання не за горами.

Якщо Ви досі не читали прози Ярослава Мельника, то я Вас вітаю. Якщо Ви давно не читали української прози, вільної від автобіографізму, інфантилізму й публіцистичності, то тим паче. Маєте нагоду на літературну несподіванку. Ярослав Мельник – це письменник, якого не сплутаєш із жодним іншим українським літератором. «Людина лісу», як він сам себе називає. Письменник, який утікає від реалізму в філософську фантастику, письменник, який творить альтернативну дійсність.

Із перших сторінок роману Ви потрапляєте у світ незрячих, світ, де навіть пам’ять про те, що колись людина мала зоровий аналізатор, приховується. Громадяни пересуваються з допомогою системи сигналізації, що визначає їхні маршрути. Вони сприймають тільки те, що перебуває в безпосередній близькості від них (т.зв. «близький простір»), рідкісні прояви зорового сприйняття (сприйняття «далекого простору») в окремих осіб підлягають терапевтичному (а то й хірургічному) втручанню. Все, що стосується далекого простору, в суспільстві незрячих має негативну конотацію, а все, що стосується близького – позитивну: близький простір сповнений затишку, а далекий є джерелом небезпек; людина, котра сприймає далекий простір, втрачає близький простір, а отже – втрачає себе й своє місце в суспільстві. Мовна й концептуальна картини теж зазнають величезних змін, адже в суспільстві незрячих відсутнє сприйняття форми на відстані. В таких умовах зростає роль інших аналізаторів – слуху, нюху, дотику, через що поняттєвий простір набуває дивовижних форм. Море, наприклад, визначається через звукові характеристики: «наявність у близькому просторі специфічного шуму…». Головним атрибутом людини є голос: «Голос – це все, вся людина. Відомі приклади, коли ілюзію існування людини продовжували навіть після її смерті, копіюючи її голос», – читаємо в романі і згадуємо про попередню книжку Ярослава Мельника «Телефонуй мені, говори зі мною». Література незрячого суспільства позбавлена візуальних картин, фактично, вона зводиться до діалогів. Цілком інакшою є й картина сексуального життя, опис якого забарвлений специфічним гумором: «…Щоб дізнатися, щó є жінка, ми не будемо обмацувати те, що у неї на тілі! <…> Нам, по суті, абсолютно достатньо знати, що є щось перед нами. Для нас важливий, так би мовити, сам факт буття…».

Попри незвичний побут і фізіологічні особливості незрячих, відмінності у мовній і концептуальній картинах світу, читач роману повинен зауважити алюзії на нашу дійсність. У психологічному портреті незрячого впізнається тип людини, котра живе за принципом «моя хата скраю»: її не хвилює, які процеси відбуваються у світі, вона обмежена своїм близьким простором. Суспільний лад, зображений у романі, має ознаки репресивної машини. Здоровій людині не місце в такому суспільстві, насильне каліцтво, прописане на законодавчому рівні, – це засіб, за допомогою якого держава тримає людей під ковпаком. При цьому громадянам нав’язується думка, що держава – це благо, що жити в такій державі само по собі є щастям, прищеплюється почуття вищості колективного над індивідуальним. До нашої сучасності скеровує також образ озброєної таємної організації, що натякає на терористичне угруповання, і робота спецслужб.

Безперечно, Ярослав Мельник спирається на традицію антиутопій, у «Далекому просторі» помітні мотиви, відомі з класичних романів цього типу: уніфікація, стандартизація людського існування; канонізація брехні; лікування з метою каліцтва; високий рівень технічного обладнання; деформований словник; наявність сили, що бореться з існуючим порядком; пародіювання офіційної риторики тощо. Роман не відсилає до жодного з існуючих державних утворень, даремно шукати за образами дійових осіб твору реальних прототипів – ступінь художнього абстрагованості такий високий, що можна назвати цей твір притчею. Хоча про сенс цієї притчі ще рано говорити – у другій частині текст набуває рис трилера: переслідування, втечі, несподівані повороти сюжету.

Треба сказати, що книжка складається з чотирьох частин, у яких сфера темряви поступово зменшується. Якщо в першій частині головний герой Габр, перебуваючи серед сліпих, тільки інколи мав приступи психозу далекого простору, то в частині другій цей персонаж уже позбувся сліпоти, а в третій і четвертій частинах зрячими виявляються й інші персонажі. Водночас, у частинах другій і третій, напруга зростає – головний герой опиняється між трьох ворожих сил, кожна з яких хоче його використати і в певний момент таки використовує.

Сюжет роману розвивається стрімко, хоча гостросюжетні фрагменти з життя головного героя чергуються з відносно статичними картинами, як-от уривками з підручників, словників і газет, витягами зі щоденника, з медичної картки, листами, віршами, розшифровками записів інтерв’ю з політичними діячами. Текст у тексті – це, до речі, теж прийом, що в антиутопіях трапляється доволі часто. Деякі з цих вмонтованих частин на момент актуальних у романі подій є забороненими (зокрема, поезії), оскільки в них містяться свідчення на користь того, що в минулому людські очі служили не лише для виділення сліз.

На відміну від антиутопій Замятіна, Гакслі й Орвела, де зло має своє ім’я – влада, – Ярослав Мельник показує таке суспільство, в якому корінь зла загубився в надрах історії, а влада розмита, безлика, не ідентифікована (як у «Замку» Кафки). У третій частині твору виявляється, що вона не така вже й погана, як ми раніше думали. Одному з зображених у романі високопосадовців вдалося мене переконати, що вона найкраща з можливих у тій ситуації, і що глобально покращити становище суспільства неможливо, коли відбувся системний збій – на певному етапі історії суспільство припинило передавати з покоління в покоління елементарну інформацію про людську природу. Без такої інформації людство втрачає людські риси (схожий мотив звучить у романі Орвела «1984»); це значно більша проблема, ніж сама сліпота. Зряча меншість не наважується поширювати серед незрячих інформацію про те, що людина здатна бачити: це завдало б свідомості багатьох нещасних людей додаткових травм, а інші просто не зрозуміли б тієї колосальної відмінності між бачити і не бачити (це видно зі сцени візиту зрячого Габра до незрячого професора Мокра наприкінці третьої частини). Ярослав Мельник моделює ситуацію, в якій влада так само приречена, як і народ. Зрячі мусять посідати наперед визначені їм місця в системі органів управління, бо фізично придатних для цього осіб обмежена кількість. Влада і знання не дають свободи – таким може бути один із можливих шляхів інтерпретації образу влади у романі.

У романі прописано і позицію представника релігійної громади щодо проблеми далекого простору. Щоправда, це погляд нелегальної общини (легальних релігійних спільнот у суспільстві незрячих не залишилося). Так ось, коли Габр у першій частині звертається до священика, щоб той порадив, чи справді треба лікувати психоз далекого простору, священик йому відповідає: «Великий гріх бере на душу той, хто каже, що бачив далеке <…> Так написано в наших книгах. Бог прихований від людини. Він за гранню сприйняття». Священик ототожнює поняття далекого простору з поняттям Бога, але при цьому по-своєму заохочує до упокорення перед нав’язаною стандартизацією, до прийняття тих правил гри, котрі накидає держава.

У романах такого типу, що мають характер антиутопій, зазвичай переважає концепція над психологією, тож і персонажі «Далекого простору» більше скидаються на певних типів, які репрезентують людські характери в узагальненому вигляді, ніж на живих людей із їхніми буденними потребами. Габр – архетип Одіссея, троє жіночих персонажів – архетипи жінки слабкої (Ліоз), жінки як берегині домашнього вогнища (Наталі), жінки мудрої (Нія), Окс – архетип революціонера. В жодному з опублікованих на цей час українською мовою творів Ярослав Мельник не йде за принципом мімезису. І було б дуже дивно, якби в «Далекому просторі» він намагався передати колорит буденності, як, наприклад, Ж. Сарамаґо в «Сліпоті». Адже роман українського письменника з Литви – про невтоленну тугу за свободою: головний герой пройшов шлях від злочинця до міністра (до речі, дуже реалістично, як на наш час…), але відмовився від усього, бо далекий простір вабив його своєю неозорістю й незбагненністю. Це роман про шлях до тих стовпів, що ген там за обрієм підпирають небо. Роман про те, що відчуваєш, коли світ втрачає владу над тобою, про те, де збувається сказане: «світ ловив мене.., але не спіймав».

P.S.
Нещодавно в одній зі статей, опублікованих на сайті, звучала теза, що, мовляв, чоловіки-письменники цього року не спромоглися видати щось вартісне. Дослівно: «2013-й має стати в плані премій тріумфом саме письменниць, бо що з чоловічої прози можемо назвати??» Не маю наміру нікого позбавляти заслужених нагород, але здається мені, що Ярослава Мельника з його «Далеким простором» не можна викреслювати зі списку претендентів на цьогорічні літературні відзнаки. Та й не тільки його.

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».