Катажина Котинська: «Герої Забужко польський Львів ігнорують»

Оксана Забужко й Катажина Котинська. Фото Тетяни Терен із сайту pravda.com.ua
Оксана Забужко й Катажина Котинська. Фото Мирослава Коха з сайту angelus.com.pl

Цієї осені «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко отримав «Ангелуса» — найпрестижнішу літературну нагороду Центральної Європи. Назва нагороди походить від літературного псевдоніма сілезького німецькомовного поета Ангелуса Сілезіуса, який творив у епоху бароко, а фундує її місто Вроцлав, у якому впродовж віків перетинались різні національні культури.  

Премією відзначено також  польський переклад роману Катажиною Котинською. Катажина Котинська – перекладачка української та білоруської літератури, науковий працівник Кафедри української філології Яґеллонського університету та Інституту славістики Польської академії наук. Переклала, серед іншого, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, «Дванадцять обручів» Юрія Андруховича, «Історію України» Ярослава Грицака. Є автором книги «Есеїсти про Львів. Пам’ять, сусідство, міфи». Живе у Кракові.

«ЛітАкцент» пропонує ексклюзивне інтерв’ю з перекладачкою.

— Як виглядає життя після «Ангелуса»?
— Воно болить, бо в кожній важливій події найпрекраснішим є очікування. Тепер усе, як  завжди: студенти, семінари, лекції, рецензування маґістерської роботи, робота над актуальним перекладом, писання власних текстів. Свято  закінчилося, хоча внутрішньо я ще не встигла перебудуватися, і маю враження, що досі повільно кружляю над землею …

— Касю, як ви з Оксаною Забужко довідалися про нагороду?
— Як і годиться, під час фіналу, коли Наталія Горбаневська вийшла на сцену і почала оголошувати переможця. Перед тим не було жодних пліток чи підказок, ми чули хіба що про те, що журі вело особливо гарячі дискусії, а з цього можна було довідатися, що і «Музей», твір достатньо контраверсійний, теж є предметом суперечок і обговорення.

— Інтуїція тобі нічого не підказувала?
— Я з самого початку вважала, що місце цієї книги у фіналі. Якби вона туди не потрапила, я би неприємно здивувалась. А те, що далі, я залишала на розсуд журі.
Muzeum-porzuconych-sekretow_Oksana-Zabuzko,images_big,10,978-83-7747-427-3_EPUB
— Давай поговоримо про роботу над «Музеєм». Дівчатка під шкельцями ховають у ямки сухі квіти, яскраві папірці, інші скарби, й називають це «секретом». Скажи, чи маленькі польки роблять так само?
— (Сміється) Сама робила таке, років у 7-8, біля шкільного стадіону, ще й сьогодні можу показати місце. Але ми називали це «образок», «небко», рідше — «секрет».

— Героїня роману Забужко вважає, що корені цієї гри – у часах, коли жінки ховали в землі ікони.
— У нас антицерковні репресії були слабшими, ніж в Україні, тож, важко сказати…

—  «Музей покинутих секретів» називають повістю про УПА, дослідженням  сексуального життя трьох поколінь українок, спробою звести порахунки з комуністичною ідеєю. На твій погляд, про що написано «Музей»?
— Упевнена, що це не є книга про УПА, хоч один із головних героїв є вояком цього формування, а один із розділів цілком присвячено цій темі. Це книга про пам’ять українців — індивідуальну й суспільну. Ця книга допомагає розмірковувати над ключовими для нашої частини Європи питаннями: що є пам’яттю? Навіщо вона потрібна? Як радити собі із пам’яттю негативною та позитивною?

Також, це книга про сплетіння протилежних наративів у середині одного суспільства. Україна має їх досхочу: нащадок офіцера Червоної армії та онук партизана УПА є частками однієї громади –  як жити з цим? І котра саме пам’ять має бути спільною українською? Ця поліфонія в Україні є багатшою, ніж у Польщі.

— Оксана Забужко відверто говорила, що побоюється реакції поляків на цей роман.
—    Мене це не дивує. Я теж боялася, що з книги сприймуть виключно те, що ми гнобили українців в міжвоєнний час, а також звинуватять її у скандальній глорифікації УПА – такий погляд зашкодив би сприйняттю романа, котрий є для поляків унікальною можливістю розширити власну точку зору. На щастя, так не сталося.

Оксана Забужко й Катажина Котинська на церемонії вручення «Ангелуса». Фото з сайту angelus.com.pl
Оксана Забужко й Катажина Котинська на церемонії вручення «Ангелуса». Фото з сайту angelus.com.pl

— Проте в романі присутня героїзація УПА: Адріан-партизан – чистий, бездоганний, вірний до кінця…
— Але ж це не Адріан, це той, хто зрадив його, є бездоганним: талановитий, сильний солдат служби безпеки УПА, куди потрапляли найкращі, найсправедливіші. Ще раз скажу – це не книга про УПА. Вона оповідає про чотирьох людей, які сидять у криївці у волинському лісі. Між ними багато чого відбувається – на рівні людських відносин, не історичному.

— Якими в Забужко є Польща і поляки?
— Вони  з’являються буквально кілька разів.  У польському Львові українці танцюють у своєму клубі під відоме польське танго «Ja mam czas, ja poczekam». З іншого боку, партизан Адріан замислюється, звідки взялася саме така, а не інша поведінка українців під час війни? Ага, вплинуло на неї фатальне ставлення до української меншості у передвоєнній Польщі. Це Польща навчила українців недовіри.  Адріан не заперечує волинської різанини, але, водночас, згадує митрополита Андрея Шептицького, котрий засудив кровопролиття.

— Отже, поляки мають унікальну нагоду, аби відкрити непольський передвоєнний  Львів?
— Так, це – Львів, побачений із незнаної для нас точки зору, котру в нас до сьогодні старанно замовчують  – варто згадати хоча б популярні у Польщі туристичні тури до цього міста, під час яких шукають сліди виключно польської культури.  Герої Забужко польський Львів ігнорують – у них власне життя у власному середовищі.

— У оригіналі мова Адріана захоплює – Забужко  провела бесіди з безліччю старих людей на Заході України, аби по-справжньому відтворити їхню досить полонізовану українську мову. Ти, як перекладач, мала з цим чималий клопіт…
— Не крию: навіть втратила сон. На поверхні лежало використання так званого «львівського балаку» (діалект польської мови, що був розповсюджений наприкінці XIX-початку XX століття – Ж.С.). Проте, я не пішла цим шляхом із двох причин. Мова ориґіналу не є марґінальною мовою, якою є «балак», це місцевий варіант української. По-друге, не хотілося, аби велика кількість слів, які у Польщі сприймаються як «львовізми» створювала атмосферу Щепка і  Тонька (героїв популярної перед війною у Львові радіопередачі – Ж.С.), тобто  жарт, забаву і ностальгію. Цього немає у Забужко.

— Чи військовий псевдонім Адріана не викликав у Польщі обурення?
— Звір. Багато роздумувала, що з ним робити, не хотілося, аби польською він так називався. Вагалась між «Вовк» та «Рись», з огляду на польсько-українську історію хотіла зробити його лагіднішим. Це було певною самообороною. Однак, «звір», з малої літери, є занадто вагомим для багатьох поворотів сюжету. Що ж, так і лишилося.

Оксана Забужко й Катажина Котинська на церемонії вручення «Ангелуса». Фото з сайту angelus.com.pl
Оксана Забужко й Катажина Котинська на церемонії вручення «Ангелуса». Фото з сайту angelus.com.pl

— Герої «Музею» походять із різних регіонів України, їхня мова дуже відрізняється …
— В «Музеї» мова є засобом характеризації героя – після двох-трьох слів чути, хто звідки і ким є за походженням і вихованням. Забужко –  маестро у цій  матерії. Як я могла відтворити це польською? У нас немає стількох регіональних розмаїть, усі говоримо більш-менш однаково. Тож мусила конструювати відмінності. Наприклад, киянка Дарина в перекладі використовує лайку іншого типу, ніж львів’янин Адріан. А що мала робити з КДБістом Бухаловим? Він російськомовний, використовує й українську, однак його українська є дещо штучною, завченою, до того ж його мову просякнуто сленгом службіста. Тож лишила російські мовні риси: Бухалов часто-густо починає речення від «Ну», говорить «Да». Найбільше мене цікавить, як сприймають певного епізодичного героя, селянина, для якого я створила  окрему мову. В ориґіналі він послуговується авторською варіацією суржика, в мене – вживає діалектизми зі Сходу Польщі, від Білостоку по Перемишль.

— Забужко та її київська журналістка з романа оцінюють людей за мовою, якою ті говорять.
— Таке  було й у «Польових дослідженнях з українського сексу», де героїня шукає мужчину, для якого українська була б рідною, без цього вона не уявляє вдалих стосунків. У «Музеї» це вже не викладено настільки безваріантно.

— В Україні « Музей» називали романом порнографічним, деякі критики вживали термін «порногламур». Секс супроводжує головну героїню під час заглиблення в архіви, на прес-конференціях, у кав’ярнях – всюди, де вона замислюється про українську історію і культуру…
— І насправді, сексу в «Музеї», як на мене, забагато. Еротичних сцен незрівняно більше, ніж у «Дослідженнях». Мені не подобається, що секс Дарини є надто романтичним, понадземним. Тим не менш, ця книга не про секс, так само, як це не книга про УПА.

— Мені здається, це книга про зраду. Головна героїня Дарина повсякчас думає про неї, створює про неї фільм…
— Прямо скажу – я не люблю Дарину. Вона поводиться, немов оперна примадонна, а не журналістка. Не терплю таких баб: забагато емоцій на поверхні, забагато сіпання. Вона живе на лезі бритви. Аналізує: яка саме хвилина роботи над телевізійним поп-серіалом зайва і межу перейдено?

— Але ж усі довкола зрадили. Зрадив своїх побратимів із криївки партизан УПА, зрадив знайомий депутат, котрий напередодні Помаранчевої революції втікає з фракції Ющенка. Навіть Адріан-сучасний зрадив. Кинув улюблену науку й подався у бізнес. Тому Дарина постійно питає себе, де ж межа, котрої не можна перетнути в житті професійному, товариському, особистому. Чи сучасна полька має подібні дилеми?
— В Україні немає зради поза народно-патріотичним контекстом – ми таке  переживали в часи поділів Речі Посполитої (1772-1918 – Ж.С.) Зараз у Польщі такі суперечки, сформульовані трошки інакше, точаться у феміністичному середовищі. Там ставляться питання про те, наскільки жінка має робити те, чого від неї чекає суспільство, а наскільки в неї є право для самореалізації.

— У книзі багацько специфічних українських громадсько-політичних реалій, котрі ти знаєш добре. Чи під час праці над перекладом ти замислюватися: польський читач без розлогих пояснень цього не зрозуміє?
— Ми вирішили із редакторкою, що уникатимемо приписів, аби не вибивати читача з ритму специфічної нарації Забужко. Усі тлумачення згромаджено в кінці книги. Там є і біограми опозиційних діячів, і маловідомі факт из історії України.

Мушу визнати, що протягом року, а саме стільки часу взяла у мене праця над понад 800-сторінковим «Музеєм», я неодноразово ловила себе на думці: я не перекладаю цю книгу, я пишу текст, паралельний до ориґіналу.

Розмовляла Жанна Слоньовська

Фрагмент «Музею покинутих секретів» Оксани Забужко у перекладі Катажини Котинської, люб’язно наданий польським видавництвом «В.А.Б.»:

– Nie! – kręci głową artystka, jak na coś dawno przemyślanego i odrzuconego. – Na pewno nie. A wiesz dlaczego? Ano dlatego, że „sekrety” były zabawą „tylko dla dziewczyn”! Obrazy ukrywały kobiety, to było ich zadanie – raz, że narażały się na mniejsze niebezpieczeństwo w razie przyłapania – bo niby co wyciśniesz z ciemnej baby („Durnej baby…” – podpowiada z uśmiechem dziennikarka), no tak, przecież kto krowy z powrotem z kołchozów pozabierał do zagród w trzydziestym roku – baby i młódki, i udało się, obroniły! A mężczyznom tak samo konie pozabierali – to już strach było, zaraz by na Sołowki trafili. A babski bunt – to niby tak nie całkiem na poważnie… A po drugie, i to najważniejsze – ikony w chacie zawsze u nas pełniły funkcję swego rodzaju penatów, bogów domowego ogniska, a wszystko, co dotyczy domu, to rzecz jasna sfera kobiecych kompetencji – męski świat zaczyna się za progiem… Więc nasze babcie, kiedy ukrywały święte obrazy, to dbały nie o wartość artystyczną, tylko o przetrwanie ducha domu – póty chaty, póki obrazów, było nawet takie przysłowie… To były babskie sprawy, Daruś, na sto procent, babskie – oto dlaczego dwa pokolenia później zabawa też jest dziewczyńska. Innego wytłumaczenia nie ma.