Культура під знаком трьох «пост»

Віталій Чернецький. Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації / Віталій Чернецький. Авторизований переклад з англійської. – К.: Критика, 2013
Віталій Чернецький. Картографуючи посткомуністичні культури. Росія та Україна в контексті глобалізації / Віталій Чернецький. Авторизований переклад з англійської. – К.: Критика, 2013

Монографія Віталія Чернецького, відомого літературознавця й перекладача, професора Маямського університету США, за сміливістю думки й масштабністю порушених проблем наближається до праць Соломії Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі» (1997), Олі Гнатюк «Прощання з імперією. Українські дискусії про ідентичність» (2005), Тамари Гундорової «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005), «Кітч і література. Травестії» (2008), «Транзитна культура» (2013). Для українських учених дослідження американського славіста означає інтелектуальний прорив у царину зарубіжного постмодерністського й постколоніального теоретизування.

Видання, здійснене «Критикою», є авторизованим перекладом англомовної монографії 2007 року («Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization»), яка, на жаль, була практично невідомою широким колам вітчизняних гуманітаріїв. (Хоча на евристичному потенціалі цієї студії і граничній потребі її перекладу українською мовою у 2008 році наголошувала Оксана Забужко в інтерв’ю «Літературній Україні» (№ 52)). Переклад тексту здійснили Катерина Ботанова, Ольга Кирилова та Тетяна Кононенко, чия сумлінна праця варта окремої подяки.

Об’єктом критики в монографії постає геополітична ідея «нумерування світів» та її наслідок для науки – універсалізація західних культурних моделей. Таким чином, дослідження є вагомою спробою подолати американоцентризм у сучасних теоретичних моделях постмодернізму та глобалізації – через актуалізацію східноєвропейського матеріалу, обговорення новітніх тенденцій культури й літератури. Автор задався ціллю заодно перебороти русоцентризм зарубіжної славістики, віддаючи належне сучасній українській культурі та її інноваційному потенціалу.

Імпульсом, як зізнається Віталій Чернецький, стали для нього події Помаранчевої революції 2004 року. Вони не тільки прикували увагу світу до України, а й укотре довели, що «Україна – не Росія», акцентувавши відмінності соціокультурної ситуації в обох державах. Монографія, за словами її автора, є проектом із «когнітивного картографування» (Ф. Джеймісон), тобто вписування культурної політики «двох націй «другого світу» «в ширшу глобальну мережу культурних парадигм».

Нешаблоновість мислення дослідника засвідчує візуальний епіграф до книги – картина аргентинського митця Гілєрма Квітки «Одеса» (1987), відтворена на другій і третій сторінках обкладинки. На картині накладаються образ дитячого візочка на Потьомкінських сходах зі стрічки Ейзенштейна «Панцерник «Потьомкін» та мапа доріг Південно-Західної України. Артефакт відсилає читачів до завершення ХХ століття, періоду культурних перетворень в Україні, асоціюється зі станом «постмодерності» і, власне, із джеймісонівським «когнітивним картографуванням». В авторській уяві такий стан постає «продуктом глобального контакту культур», змішування жанрів та етнічностей. Із цією ідеєю «римується» репродукція картини Юрія Соломка «Косметичний ремонт» (2006) на обкладинці, де маляр перефарбовує політичну карту світу.

Студія Чернецького принципово підтримує літературоцентричну модель пострадянської культури. Ґрунтовний аналіз останньої виконаний переважно на матеріалі російської та української прози й поезії. Відсилання до інших мистецтв у книзі спорадичні (соц-арт, кіно). З одного боку, це є перевагою, бо дає змогу якнайпильніше зосередитися на літературному процесі. Утім, літературоцентризм несе певні загрози, адже культура як «конкретний спосіб життя людей, епохи чи групи» (Р. Вільямс) не вичерпується мистецтвом слова. Застосування цієї моделі автор пояснює нестачею інноваційності в інших культурних формах. Утім, гадаю, дослідник недооцінив масову культуру пострадянського простору, сюжет про яку хотілося б побачити в його системній праці (власне, про причини уникнення цієї масштабної парадигми сказано у «Висновках»).

Позитивним моментом у рецензованій книзі є послідовність, чіткість та ефективність застосування зарубіжного теоретичного апарату, що аж ніяк не зводиться до «оздоблювальної» функції. У першому розділі «Культурна глобалізація, «пост»-явища та «другий світ» Віталій Чернецький розмірковує про можливості використання ключових ідей постмодернізму та постколоніалізму для аналізу культурних явищ пострадянських країн. Автор апелює до ідей Фредеріка Джеймісона, Сюзан Бак-Морс, Гела Фостера щодо потреби врахування альтернативних постмодерних практик. Ключовими концептами, що обговорюються в цьому розділі, є «недовіра до метанаративів», стратегія «подвійного кодування», фрагментація суб’єктивності, «симулякри», «ризома» і «мапа», важливі для вироблення методології дослідження.

Значну увагу Віталій Чернецький приділив специфіці розмови про постмодернізм у російській гуманітаристиці. Він критично переглянув висловлювання Б. Гройса, М. і В. Тупіциних, М. Епштейна, І. Ільїна, Н. Маньковської, М. Ліповецького, В. Куріцина, відзначивши сильні моменти й вади їхнього теоретизування. Дослідника вочевидь непокоїть той факт, що російські вчені ігнорують постколоніальну теорію. І це попри те, що в студіюванні імперіалістичного дискурсу російської культури зарубіжними славістами фіксуються певні здобутки (Ю. Сльозкін, Б. Грант, С. Лейтон, Е. Томсон). Єдиним вартим уваги текстом автор вважає монографію Мадіни Тлостанової «Постсовєтська література і естетика транскультурації» (2004). Утім, і ця «надзвичайно багата і провокативна праця», висновує Чернецький, ігнорує дискурс антиколоніального націоналізму і грішить відтворенням «найгірших стереотипів російського антиукраїнського дискурсу».

Натомість дослідник констатує плідність постколоніального теоретизування в українській гуманітаристиці. Орієнтиром для нього стали есеї Марка Павлишина «Українська культура з погляду постмодернізму» та «Козаки в Ямайці: постколоніальні риси в сучасній українській культурі» (1992), з їхнім розрізненням антиколоніального й постколоніального дискурсів. Виникає питання: чому Чернецький майже не згадує студії Тамари Гундорової та Оксани Забужко, виконані в річищі постколоніальних студій? (Зазначу принагідно, що автор зводить розмову про рецепцію постмодернізму в Україні лише до двох праць: антології «Слово. Знак. Дискурс» за редакцією Марії Зубрицької та «Малої української енциклопедії актуальної літератури» Юрія Андруховича і Володимира Єшкілєва. А слід було би згадати в цьому контексті змістовні розвідки Івана Фізера, Ганни Мережинської, Ярослава Поліщука, Галини Сиваченко, Тамари Денисової, Стефанії Андрусів, Сергія Квіта та ін.).

Частина перша «Росія: Постмодерні перетворення посткомуністичної метрополії» пропонує новаторський погляд на практики репрезентації тоталітарної спадщини російськими митцями, на постмодерні стратегії в «гетеротопних текстах» і маргіналізованих літературних феноменах (жіночих та гомосексуальних). «Дзеркалом», у якому відбивається сучасне російське письменство, є не тільки західні постколоніальні й ґендерні теорії, але й літературна традиція. Приміром, Віталій Чернецький проводить цікаві паралелі між поетами-«концептуалістами» Д. Пріговим, І. Іртеньєвим, В. Друком – і «Оберіутами» й футуристами (М. Заболоцький, М. Олейніков, Саша Чорний, О. Гуро).

Ефективною стосовно аналізу текстів М. Кураєва, Є. Лапутіна, В. Єрофеєва є ідея гетеротопії, запозичена з праць М. Фуко, А-Ж. Греймаса, Дж. Ватимо, Б. МакГейла, що «позначає ситуацію, у якій сходяться численні текстуальні режими, створюючи нову симбіотичну єдність, хронотоп співіснування, що водночас стверджується та іронічно нищиться». У чому полягає цінність згаданого поняття? У тому, міркує автор, що воно центроване довкола семантичної категорії «Іншого», що дає змогу заглибитися в «мінорні» літератури і маргіналізовані топоси мови, культури та ідеології.

Неабиякий евристичний потенціал студії засвідчує четвертий розділ, присвячений фемінним літературним практикам у Росії. Віталій Чернецький інтерпретував тексти Є. Тарасової, С. Василенко, Н. Іскренко під кутом зору концепцій Р. Барта, М. Фуко, С. Гілберт і С. Губар, Р. Брайдотті. Зі славістів чи не єдиним авторитетом для вченого у цій царині є О. Гощило. Утім, відчувається недостатнє знання автором розвідок російських та українських літературознавців і фахівців із ґендерних студій: Т. Мелешко, Т. Ровенської, І. Савкіної, О. Трофімової, Г. Улюри та ін.

П’ятий розділ монографії започатковує розмову про сучасну літературу сексуальних меншин у Росії, тлом для аналізу якої стали культурні практики Срібного віку (згадано імена М. Кузміна і С. Парнок). Дещо умовною виглядає, на мою думку, спроба поділити літературні тексти на «толерантні» (В. Аксьонов, В. Маканін) і «нетолерантні» (В. Бєлов) стосовно гомосексуального дискурсу. Часом фокус аналізу зміщено із самих творів Д. Харітонова, Я. Могутіна на їхню рецепцію в російській культурі. Завдяки цьому автору вдається відстежити посттоталітарні культурні симптоми, пов’язані з (не)прийняттям Іншого.

Якщо перша частина монографії присвячена культурі постімперській, то в другій ідеться про постколоніальну, посткомуністичну, посттоталітарну Україну. Тому особливо цікавими в аспекті зіставлення є і логіка викладу, і добір матеріалу, який структуровано в трьох парадигмах: 1) українська версія «магічного реалізму», 2) карнавальна і посткарнавальна поетика, 3) тілесність як видовище і наратив.

Віталій Чернецький прочитує текст української «химерної прози» як жанр постколоніального письма, спираючись на ідеї Л. Замора і В. Феріс, розгорнуті в праці «Магічний реалізм: теорія, історія, громада». Знаковими для української версії цього феномена є імена М. Гоголя, І. Котляревського, Г. Сковороди, а також барокові топоси. Центральною постаттю «химерної прози», власне її «психологічно інтроспективної версії», автор вважає Валерія Шевчука, інтерпретуючи його прозу як контрнаратив щодо імперського дискурсу. Конспективно викладена теза про трансгресивність прози Юрія Винничука та Олеся Ульяненка потребує додаткової аргументації.

Свідомо відмовляючись від поділу української літератури за генераційним принципом, Чернецький усе ж таки відзначає її перехід наприкінці 1990-х – на початку 2000-х років до «іншого типу письма», якому властива «більша відкритість, плинність структури, гетерогенність інтертекстуальних зразків і загальна надмірність форми» (с. 306). Як зразок такого письма в монографії розглянуто тексти «Бу-Ба-Бу», пов’язані з естетикою карнавалу (теорія М. Бахтіна) і посткарнавальності. Юрій Андрухович презентований у монографії як свого роду «антипод» Валерія Шевчука в аспекті осмислення барокового розквіту української культури: твори першого дають можливість пережити «пишну карнавальну пригоду» на відміну від шевчуківських «закритих наративних мікрокосмів». Однак прозу обох авторів прочитано як відповідь українського інтелектуала імперському центру – цілком у дусі постколоніальної теорії.

Одним із найцікавіших у книзі є розділ 8 «Віч-на-віч із травмами: ґендероване / наційоване тіло» як наратив і видовище». Віталій Чернецький переконливо обґрунтовує власну версію взаємодії фемінізму й постколоніалізму, орієнтуючись на есе Ен МакКлінток «Більше не в раю майбутнього: націоналізм, ґендер і раса». Компаративістська інтенція монографії виявляється в окресленні відмінностей між станом феміністичної теорії в Росії та Україні. Дослідник описав літературоцентричну модель українського фемінізму, згадавши про вітчизняну культурно-історичну традицію й високо оцінивши внесок Соломії Павличко, Тамари Гундорової, Віри Агеєвої, Оксани Забужко та Ніли Зборовської в становлення сучасної феміністичної критики.

Чернецький зафіксував напругу між ґендерними науковими центрами Києва і Харкова. Украй критично, з погляду постколоніальної теорії, він сприймає діяльність Харківського центру ґендерних досліджень (Ірина та Сергій Жерьобкіни). На карб їм ставиться не тільки принципова русофонія, але і «стратегічне використання феміністичної ідеології задля звинувачення української держави і національної культури». Аналіз текстів О. Забужко та Ю. Андруховича, виконаний С. Жерьобкіним, на думку Чернецького, є тенденційним.

Центральне місце в персональному каноні автора відведено Оксані Забужко. У монографії уважно відчитуються її художні та культурологічна есеїстика – в аспекті травмованої національної свідомості і жорсткої критики колоніальної маскулінності. Зауважу, що об’єктом аналізу варто було би зробити й історію рецепції творчості Оксани Забужко в науковому дискурсі та в медіа (особливо «скандал» навколо роману «Польові дослідження з українського сексу»), що містить багатий матеріал для узагальнень стосовно сприйняття фемінізму в українській масовій свідомості, яка несе на собі тягар колоніалізму та патріархату.

Оскільки праця Віталія Чернецького позиціонується не тільки як історико-теоретична, але і як компаративістська, то хотілося б побачити в ній більше типологічних паралелей між українською й російською літературами. Адже викладений матеріал дає для цього підстави. Так, можна говорити про специфіку функціонування образів античної культури в поезії Ніни Іскренко та Оксани Забужко (Антігона і Клітемнестра), про ідею мови як останнього прихистку у творах Валерії Нарбікової і тої ж Забужко, про гетеротопію в романах Юрія Андруховича і Віктора Єрофєєва.

На мій погляд, монографія «Картографуючи посткомуністичні культури» має безумовну наукову вартість. У ній актуалізовано істотні парадигми аналізу російської та української культури й літератури: посткомуністичну, посттоталітарну, постколоніальну. Ідеї, висловлені Віталієм Чернецьким, спонукають гуманітаріїв до такої потрібної дискусії про стратегії вписування української культури до світового глобалізаційного дискурсу.