Детективна література: історія з убивствами

111
Так склалося, що люди завжди вбивали собі подібних. І комусь неминуче треба було це все розслідувати й нагадувати людям про наслідки. Тому від часу винайдення паперу, відколи людство навчилося записувати свої повсякденні важливі справи, з’являються й записані на цьому папері свідчення злочинів і спогади про покарання. Читачам завжди хотілося пережити азарт, тривогу, сподівання й відчуття здійсненої помсти, ці базові аристотелівські принципи хорошої драми, після якої настає неминучий катарсис, очищення через співпереживання. Найкращий позбавлений криміналу спосіб усе це відчути — книжка чи вистава. У цій короткій оглядовій статті поговоримо про книжки. Про детективи, у яких, звісно, є і вбивство, і розслідування, і помста, і торжество правди.

Шукаючи відповідь на питання, з чого ж, власне, почалася детективна література, я був свідомим того, що детективи в чистому вигляді, як окремий жанр зі своїми жанровими характеристиками й обмеженнями, постали досить пізно — аж тоді, коли дослідники заходилися теоретизувати й заганяти масив написаних текстів у рамки. Для детективного жанру цей горизонт пролягає 19 століттям. У всьому, що було написано доти, можна й треба шукати бодай базових елементів — злочину й розслідування — і вже за критерієм їхньої наявності відносити тексти до, я би сказав, протодетективної літератури або ж літератури з елементами детективної інтриги. Бо час, коли автори писали суто детективні тексти, не заходячи на береги інших жанрів, обмежений. Приблизно з середини 19 століття до 1920-х років 20 століття, я би сказав, писалася чітко детективна література, а її автори усвідомлювали, що пишуть жанрові тексти й намагалися не виходити за жанрові рамки. Потім рамки змазалися, епоха поп-культури внесла свої корективи, а письменники усвідомили, що читачі дивляться телевізор і мріють про солодке життя, а не тільки про торжество помсти. Детективна література як масовий жанр відчула на собі зміну читацьких смаків і почала покірну вервечку перетворень, яка привела до шпигунського, любовного, історичного, фантастичного чи фентезійного детективу як жанрових модифікацій. Тому прихильникам чистих жанрів зараз дуже бракує детективів власне «детективного» штибу, без домішок і доважків.

У цій статті я спробую коротко простежити основні віхи історії детективу як жанру. Я не ставлю собі за мету згадати всі написані детективи, я лише пунктирно позначу ключові пункти і постаті, на яких ґрунтувався розвиток детективу.

Коли говорити про початки й зародження, можна знайти їх навіть у давньокитайських хроніках судових засідань «Ді Гун Ань» (17 століття) чи казках Шахерезади: і там, і там оповідають про вбивство й покарання; автори протодетективів не мали на меті створити жанр із чіткими законами, вони вводили лінію злочину для пожвавлення основної (достоту як сучасні автори). Протягом усієї історії літератури спорадично виникали твори з кримінальною складовою, тому я не називатиму їх; це зайняло би забагато часу й місця, і варте окремої статті на тему проникнення і функціонування детективних підсюжетів.

Про чітке становлення детективного жанру можна казати вже починаючи з 19 століття, коли в літературу приходить романтизм, а в економіку — технічний прогрес. Із романтизму виходять герої і злочинці, а з технічного прогресу — відносна сталість життя у європейських країнах і трошки вищий, ніж доти, рівень загального добробуту. Бо ж чисті детективи — це продукт, якщо можна так сказати, забезпеченого суспільства, в якому, природно, існує попит на розважальні жанри. У загрожених суспільствах, які бідують, немає такої потреби, бо немає усталеного прошарку читачів, які замість добувати собі на хліб, сядуть у крісло й читатимуть куплений зразок масової літератури.

Наприкінці 18 століття в англійську літературу приходить готична проза («Замок Отранто» Волпола, «Франкенштейн» Мері Шеллі, «Дракула» Брема Стокера). На континенті в той час з’являється «Ректор із Вельбю» Бліхера (1829) і «Фройляйн фон Скюдері» Гофмана (1819). Це вже тексти, у яких детективна лінія стає, сказати б, основною в сюжеті.

У цьому часовому відтинку доречно буде згадати про Ежена-Франсуа Відока — француза, злочинця, який згодом став на бік добра, створив і очолив паризьку службу безпеки «Сюрте», керував нею з 1811 до 1827 року, а 1833-го створив власне бюро розслідувань, кинувши гасло «Лише злочинцеві під силу побороти злочин». За матеріалами професійної діяльності він пише 1828-го «Записки Відока, начальника Паризької таємної поліції», 1844-го — «Роздуми про в’язниці, каторги і смертну кару». У літературі, автори якої самі нікого не вбивали й не грабували, хоча пишуть саме про злочини, Відок стоїть осібно, він водночас і автор, і творець детективного сюжету в реальних умовах.

За океаном, у США, історію детективу заведено починати зі згадки про Едгара Аллана По. 1841 року він пише «Вбивство на вулиці Морґ», де вбивцею виявляється не людина, а горила; 1843-го — «Таємницю Марі Роже» і «Золотого жука». Сам По називав свої детективи tales of ratiocination — історії про розумування; за півстоліття Конан Дойл введе в літературу Шерлока Холмса і усім відомий «дедуктивний метод» (який, строго кажучи, є не дедуктивним, а таки індуктивним).

1868 року Уїлкі Коллінз пише «Місячний камінь». До усталення жанру і появи його назви лишається не так багато часу: у 1870-х американка Енн Кетрін Ґрін уперше вводить в обіг поняття «детективна література», але теоретизування почнеться лише за півстоліття, у 1920-х, які назвуть «золотою порою» детективу. Це час після закінчення Першої світової війни, пора відносного затишку, а також початків масової культури. Саме у 1920-х почала писати Агата Крісті (1920 — «Таємнича пригода у Стайлзі», перший опублікований її детектив, який доти п’ять разів відхиляли британські видавці). На початку століття Конан Дойл пише оповідання про Шерлока Холмса в жанрі «класичного детективу», а вже років за двадцять в Америці почали з’являтися т. зв. «гангстерські детективи», які були суголосними загальній атмосфері доби. Тут можна згадати імена Раймонда Чандлера, Джеймса Чейза, Ерла Стенлі Ґарднера, Дешіла Хемметта, Росса Макдональда. Під впливом розвитку мас-медіа, радіо, телебачення й кінематографу детектив поволі починає піддаватися духові часу й потребам споживачів. Основний акцент оповіді відходить від царини інтелектуального пошуку в світ напруженої дії: головний герой уже не сидить у кріслі зі скрипкою чи опіумом, а бігає, стріляє й вершить правосуддя доступними методами, попередньо виявивши винного.

Що ж до теоретичного оформлення жанру, можна пригадати собі два збірники правил написання детективу — один від англійця, інший від американця. Читаючи правила, кожен може скласти собі уявлення про те, як ці правила порушувалися.
1928 року американець С. С. ван Дайн (справжнє ім’я — Вільям Гантінґтон Райт) видає свої «Двадцять правил написання детективів». Серед них, зокрема, такі (переклад мій):

«[…] 3) Обов’язкова умова — відсутність любовного інтересу: завдання автора — притягнути злочинця до кримінальної відповідальності, а не з’єднати подружню пару. 4) Ані сам детектив, ані його помічники не повинні виявитися злочинцями. […] 7) У детективній історії конче мусить бути труп, і що мертвіший цей труп, то краще. Триста сторінок — завелика ціна для м’якшого злочину, ніж убивство. […] 11) Злочинцем не повинен виявитися слуга. Це надто просте рішення благородного питання; винуватцем мусить бути благородний муж, на якого не впаде тінь підозри. […] 13) Жодних таємних товариств чи мафій. Такі всезагальні винуватості незворотно псують захопливе і справді чудове вбивство. Вбивці треба дати шанс, але давати йому опору у вигляді таємного товариства — це вже забагато. Жоден висококваліфікований убивця, що себе поважає, не допустить таких поблажок. […] 17) У детективній історії професійні злочинці ніколи не чинять злочинів. Злочини від рук грабіжників і бандитів — це закамарки поліційних відділків, а не сюжети для авторів чудових детективів. Найзахопливіше вбивають священики чи вдови, які заробили собі репутацію благочинниць».

1929 року свої десять правил видає англієць Рональд Нокс (1888—1957, Лестершир-Лондон, син англіканського священика, 1917-го перейшов у католицьку церкву, батько викреслив його з заповіту. 1925 — перший роман «Убивство біля віадука», 1926 — виступ із радіопостановкою «Репортаж із барикад», де інсценізував вибух соціалістичної революції, на який піддалося більше людей, ніж на відоміший радіовиступ Орсона Веллса з постановкою «Війна світів» 1938-го). Ось деякі з його правил: «[…] 3) Заборонено вводити понад одну кімнату чи таємний хід. 4) Ніяких досі невідомих отрут чи пристроїв, що потребуватимуть довгого наукового пояснення. […] 5) У творі не повинні діяти китайці».

Після Другої світової війни детектив, як уже було сказано, далі еволюціонував і зливався з масовими смаками. В принципі, ця його дорога зрештою й приведе до розмитості жанру, яку спостерігаємо зараз. Поява поліцейських і шпигунських романів була відгуком на Холодну війну з СРСР (у американських детективах корені зла крилися в одній імперії зла, а у радянських того часу — в іншій; такий собі обмін реверансами). Герой американських детективів іде в розвідку й допомагає поліції, як Джеймс Бонд, цим самим перекресливши більшість прописаних канонів жанру. Герой починає ставати справді героїчним, носити брендовий одяг, курити модні сигарети й відображувати неусвідомлені прагнення читачів. З одного боку, це чітка дорога до популярності й продаваності; з іншого — вульгаризація й масовізація улюблених ходів і типажів. Річ тільки в тому, що обрати — класичну відданість твердим основам чи суголосну часові розмитість (бо тверді основи що далі, то більше розмиваються, а епохи раз і назавжди визначених меж у літературі поволі йдуть у вічність.

Тому протягом останніх років «традиційних» детективів насправді мало. Вони давно й довго еволюціонують і змішуються з іншими жанрами. Більшість сучасної літератури з детективною інтригою адепти чистоти жанру детективами не назвуть, як не називають детективами й протоколи китайських судових засідань чи казки Шахерезади, з яких я починав свій огляд. Проте, маючи у своєму арсеналі назву «детектив», автори й читачі просто додають до цього слова різні маркери-уточнювачі: любовний детектив, кримінальний детектив, містичний детектив, історичний детектив тощо. По-перше, так простіше, бо розширення рамок означає збільшення свободи. По-друге, так вигідніше для маркетингу. Люди, що потребують книжок із злочинами й убивствами, завжди називатимуть їх детективами, бо до цього їх привчила історія літератури, а зміни класичних жанрів у наш час такі повсюдні, що до них усі вже мали б звикнути.