Що не так із французькою літературою?

Євген Стасіневич
Євген Стасіневич

Преміальний сезон 2013-го року в масштабах не лише Європи, а й всього світу можна вважати закритим. Уже вручили Нобеля (Еліс Манро) і Пулітцера (Адам Джонсон), Букера «традиційного» (Елеонора Каттон) і Букера Міжнародного (Лідія Девіс), премію Кафки (Амос Оз) і Єрусалимьску премію (Антоніо Муньйос Моліна), премію Георга Бюхнера (Сибіла Левічарофф)  і премію Стрега (Вальтер Сіті). Відзначилися цього року й слов’яни, щоправда, не «брати», а таки «сестри»: Премію миру Союзу німецьких книготорговців отримала білоруска Світлана Алексієвич, а польську премію «Angelus», як відомо, отримала наша Оксана Забужко. Гонкурівська премія, що її переможця оголосили минулого тижня, по суті, є останньою топ-премією, що її дають під кінець року.

Так, за більшістю вищенаведених премій вітчизняний читач не слідкує геть, але то й не дивно: премія Бюхнера і Стрега, як і американський Пулітцер, хоч і є вкрай авторитетними преміями в своїх країнах, поза їх межами належної ані медіа-підтримки, ані уваги критики все ж не отримують. Міжнародний Букер поруч із премією Кафки і Єрусалимською не є, так би мовити, актуальними нагородами: їх дають за сукупність заслуг і «за вислугу років», а серед їх лауреатів – майже всуціль живі класики.

А от Нобель, попри схожий характер, має ексклюзивний статус, і поруч зі «звичайним» Букером і Гонкуром входить в той шот-ліст премій, зацікавленість і увага до яких є максимально високою. Та є один момент – із цього тріумвірату все більше й відчутніше виламується французька премія, увага до неї послаблюється з кожним роком.

Особливо це відчутно на пострадянському просторі і, звичайно, Україна тут не виняток. Дивіться: Нобель і Букер стало продовжують «хвилювати» потенційних читачів, за результатами цих премій сяк-так, але слідкують. Натомість Гонкурівська премія все більше маргіналізується і відходить в найтемнішу тінь: приміром, кількість переглядів новини про цьогорічного гонкурівського лауреата на «ЛітАкценті» — щось трохи більше за три сотні. І це новина про тріумфатора однієї з ключових літературних премій Старого Світу! В Росії ситуація аналогічна. Хоч там про це написали і більше медій, але це лише через те, що в них в принципі тих медій значно більше. І все.

Логічне питання – чого ж воно так, де тут, так би мовити, собаку закопали? Бо ж у самій Франції статус премії залишається непохитним, її так само дають одному письменникові раз у житті, бо ж це і так багато, і хоч нагорода становить символічних 10 євро, але наклад роману-переможця автоматично збільшується на 400 (!!!) тисяч примірників. Наскільки я знаю, це єдина премія у світі, де на формальному рівні закріплено такі фантастично вигідні умови для переможця.

Точної відповіді на поставлене питання я, вочевидь, не маю, тому поділюся версією-припущенням-інтуіцією. В нещодавньому матеріалі про Букерівську премію я похапцем згадував про особливість французької літератури, її найбільші й найзначніші, сказати б, константи: вона відверто філософічна, вкрай рефлексійна і, як наслідок, максимально «антропоцентрична», а радше – «індивідуалістична». «Тю! – вигукнете ви, – а яка література такою не є?» «Так, – погоджусь я, – людина – найвища цінність будь-якої літератури». Але й додам: у французів часто в кожному тексті йдеться переважно про одну конкретну людину – її автора. Це зовсім не правило, але суть вхопити можна: французькій літературі притаманний підвищений егоцентризм. Це можна висловити й красивіше: французька література копає вглиб (психологізм), часто забуваючи про потребу горизонталі (сюжетність). Річ зрозуміла, воно одне одному геть не заважає, навіть навпаки, але у французькій літературі дуже відчутним є перекіс у бік згадуваного «антропоцентризму» ціною нехтування «сторі-центризму». Тобто мова навіть не про «як» і «що», не про форму і зміст, а про тематику «вузьку» й «широку», про, якщо хочете, літературу як психоаналіз і літературу як розповідання історій.

І ось там, де розповідання історій відходить на другий план, де дія заміщується рефлексією, починаються проблеми з жанровістю як такою, з неможливістю якимось чином дефініювати текст, а отже, вдало й адекватно позиціонувати його на ринку. Тобто моя візія така: проблеми з жанровістю у французькій літературі, розмивання всіх можливих меж і витворення чогось такого ефемерного, як ново-жанру «французький роман», провокує падіння інтересу до неї в силу її примхливості й непередбачуваності як ринкового товару з боку видавців. Її просто перестають розуміти і, отже, перекладати-видавати. Зараз знову час великих «добре збитих» історій, «високо-вибагливою» прозою особливо тут, у нас, наїлися ще в буремних 1990-х – на початку 2000-х, коли так багато і спрагло всього відкривалося наново. І де ж тут, скажіть, взятися інтересу до Гонкурівської премії?

Так то воно так, але й не зовсім – між абстрактною конструкцією (не стереотипом, ні) і живою літературою є таки відмінність. Хоч і конструкція багато чого може прояснити.

Я свідомий всієї міри суб’єктивності таких тез, але спробую все ж певною мірою їх відстояти.  Подивімося на конкретні тексти. З одного боку, останніми роками буцімто намітилася тенденція до того, що лауреатами головної премії таки почали ставати твори з міцним сюжетом. Приміром, цьогорічний переможець П’єр Леметр: його роман «Побачимося нагорі» — це, по суті, сага про Першу світову війну. Але роман починається описом останнього дня війни, коли головні герої Альбер і Едуар зустрічають один одного на полі бою, а головна дія відбувається вже в післявоєнному часі, в 1919 і 1920 роках, коли, повернувшись додому, хлопці усвідомлюють, що вони, як і півтора мільйони інших солдат, просто нікому непотрібні, і, насамперед, своїй батьківщині. Один із них — пролетарій, інший – художник-гомосексуаліст, і ці параметри не в останню чергу задаватимуть тональність усій оповіді. Тобто це не зовсім воєнна сага. З іншого боку, є ще одна прикметна обставина: Леметр давно був відомий як сценарист і першокласний автор детективів і трилерів, перекладений понад 20 мовами світу: його серія про поліцейського Каміля Верховена — дійсно потужний взірець «розумного детективу», особливо, роман «Алекс». Він виходив у Росії в серії «Ліки від нудьги», якою керував Акунін, і був помічений і відмічений як непересічний широким загалом. Так ось, коли письменникові давали Гонкура, члени журі не проминули наголосити, що Леметр чи не радикально змінив свій стиль, «привніс у нього кінематографічність», чим страшенно всіх вразив і, врешті, заслужив такої нагороди. Отже, тільки-но автор почав відходити від твердої жанровості, на нього звернули увагу.

Цікаво виглядають й інші фіналісти премії: нагороду пророкували відомому й поза межами Франції Жану-Філіпу Туссену з романом «Оголена», який є завершальною частиною його тетралогії (!) «Nue» «про велике і світле кохання». Серед номінантів була й жінка – Карін Тюль зі своїм дев’ятим романом «Винайдення наших життів», в якому йдеться про арабського емігранта в Нью-Йорку, який із метою кращої інтеграції в нажахане ісламом суспільство змушений видавати себе за єврея. Останнім фіналістом був дебютант, паризький викладач літератури Фредерік Верже з романом «Арден», у якому йдеться про двох авторів оперет, що продовжують писати навіть попри всі жахи нацизму, що якраз панує над Європою. Так, на філософські трактати про особливості людської суб’єктивності це не змахує, але й очевидним у цих історіях є наголос на «статику», на внутрішні переживання, де зовнішній світ – лише точка їх відліку, те, що запускає «внутрішню дію», до якої все починає центробіжно струмувати. Я би, приміром, із задоволенням проглянув роман Верже, а от все інше чомусь бентежить.

Не менш цікаво поглянути й на попередніх тріумфаторів Гонкурівської премії.  У 2012 переміг Жером Феррарі з романом «Проповідь про падіння Риму», сюжет якого був зав’язаний довкола долі старого корсиканця Марселя Антонетті, який, повернувшись на батьківщину, вирішує разом з онуком, що полишив заняття філософією (!), відкрити маленький бар, але людська природа і тут бере своє – бар перетворюється на притон, надії на краще майбутнє просто приречені. У 2011-му році переміг Алексіс Женні з романом «Французьке мистецтво війни», в якому йдеться про французькі колоніальні завоювання від Індокитаю й до Алжиру. Теж буцімто міцний історичний роман, але прикметно те, що сам Женні називав джерелом свого натхнення дебати про «національну ідентичність», що якраз тоді сколихнули французьке суспільство, а головною проблематикою бачив травматичний колоніальний досвід Франції. Навіть найвідоміший для нас тріумфатор 2000-х років Мішель Уельбек (2006) переміг із далеко не найбільш сюжетним своїм романом «Карта і територія», де як герой фігурує він сам, Мішель Уельбек, а головною проблематикою є «поступове витіснення людської особистості з сучасного світу».

До речі, цього самого дня, 4 листопада, у Франції вручили ще одну авторитетну французьку премію «Ренодо», що її колись було задумано як  певну альтернативу-доповнення до Гонкурівської. Цього року її отримав Ян Муакс за свій роман «Народження». В 1996 він сам отримав Гонкура, а цього року тріумфував із майже 1200 (!!) сторінковим романом, у якому від імені головного героя  йдеться про непрості стосунки дитини і батьків.  Уявіть це собі.

Взагалі, варто задатися питанням: а як багато лауреатів Гонкурівської премії знає пересічний, та й навіть підготований читач? Ну, в 2000-х маємо вже згадуваного Уельбека, ок. У 2002 лауреатом став Паскаль Кіньяр, теж помітна в наших палестинах постать. Оце й усе в цьому проміжку. В силу якоїсь страшної помилки і монструозної іронії долі в нас залишився абсолютно непоміченим грандіозний і дійсно великий роман Джонатана Літтелла «Благочестиві», у якому йдеться про Другу світову і Голокост. Сподіваюся, це непорозуміння ще буде критикою виправлене, адже чи не першорядну роль у цьому романі відіграють події, що відбуваються на українській території. До речі, має місце й ОУН-УПА.

Дев’яності жодним знайомим прізвищем не відмічено, у вісімдесятих відомою тут є лише Марґеріт Дюрас зі своїм легендарним «Коханцем», сімдесяті радують аж двома іменами – Мішеля Турньє з його карколомним «Вільшаним королем» і скандальне друге лауреатство Ромена Гарі під псевдонімом «Еміль Ажар» («Все життя попереду»). Шістдесяті – знову голо, у п’ятдесятих, власне, Гарі й Сімона де Бовуар. У сорокових маємо популярного за Союзу «істориста» Моріса Дрюона, ну, а до війни декілька загальносвітових класиків – Мальро, Барбюс, Пруст. Геть не густо, чесно кажучи, як на 110-літню історію.

Симптоматичним тут є і ситуація на книжковому ринку наших північних сусідів – неозорому й такому, що, здається, бажає покрити абсолютно все. Навіть там помітні проблеми з сучасною французькою літературою. Якщо хто її й видає, то це, як правило, незалежні арт-видання, що позиціонують свій товар як «вибране для гурманів». Видавництва-монстри (Ексмо, АСТ, Сorpus) віддають цілковиту перевагу англо-саксонській літературі. Найгучніша серія останніх років, що представляє вершинні здобутки сучасної прози, «Интелектуальный бестселлер» видавництва Ексмо, майже всуціль укладено з романів англійських (Мердок, Фаулз, Бенкс, Норфолк, Барнз, Мак’юен, Ішігуро, Мітчелл) й американських (Пінчон, Краулі, Кізі, Ірвінг) письменників. Щоправда, факт такої блискучої добірки романів слід пояснювати не лише перевагами англо-саксонської літератури, а й талантом її упорядників – Олександра Гузмана й Олександра Жикаренцева, які свого часу також започаткували в цьому видавництві ще як мінімум дві цілком геніальні серії: «Магічний реалізм» і «Гра в класику». Нам би таких упорядників.

Я жодним чином не хочу, аби здалося, що я критикую французьку літературу як таку – таких нездорових амбіцій у мене немає. Мені йшлося, власне, про те, аби певним чином пояснити самому собі – і вам заодно – якусь таку надмірну специфічність французької літератури на тлі інших літератур, її ексклюзивний статус і цілком особливу ауру. Не знаю, що вплинуло на її такий сьогоднішній вигляд – чи то феєричне в царині філософії ХХ століття, що його так повно пережила Франція, чи ж від початку вона формувалася саме таким чином. Не знаю. Головне – сьогодні французька література цілком особлива, але цю особливість (назвімо її, приміром, дещо складно – «тотальна жанрова дифузія, що обслуговує філософічні книги про французьке «Я»), як на мене, видавці не можуть перетворити на чесноту: література втрачає видавців і, як наслідок, читачів. Читацька (не)цікавість із приводу Гонкурівської премії – зайве й вагоме тому підтвердження. Сподіваюся, що дуже скоро це зміниться.

То що – вважаємо преміальний сезон закритим? Я би, чесно кажучи, так не поспішав, бо попереду, протягом цього місяця, на нас чекають ще дві ключові російські нагороди – Російський Букер і Велика Книга. Слідкуйте, має бути цікаво. Література там таки є. Хоч і в ній також усе далеко не безхмарно.