Проникливий лікар проти радянської міліції

Юрій Шовкопляс за роботою
Юрій Шовкопляс за роботою

Детектив в українській літературі з’явився у ХІХ столітті. Тільки не жанр, а професіонал-слідчий. Письменник Олекса Стороженко за життя уславився передусім дотепними анекдотами про вуса й романтичними історіями про закоханих чортів, а ще надзвичайною силою — завиграшки піднімав 10 пудів і гнув двогривенники. Відбувши армійську службу, він працював чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Бібікову, а згодом у Міністерстві внутрішніх справ. Помер дійсним статським радником, як Ераст Петрович Фандорін, чиновник з особливих доручень при московському генерал-губернаторі.

Обіймаючи високі посади, Стороженко розплутав багато складних і важливих справ. У Новгороді 1854 року він розслідував крадіжку в маєтку графа Мусіна-Пушкіна 300 тисяч рублів сріблом, а то його викликали до Москви в особливо секретних справах. Детективну практику Стороженко любив: «Раскрытие преступлений, — писав він, — дает мне огромное наслаждение; этим я и бываю полностью вознагражден за свой труд».

На жаль, українському Шерлоку Холмсу бракувало вірного літописця — не було кому іронічно-повчально сказати: «Елементарно, Ватсон…» Тож українська література далі вирішувала безкінечні соціальні й національні проблеми, страждала, вболівала і боролася. А коли затихли революції й визвольні змагання і сформувався такий-сякий книжковий ринок, спраглий читач почав вимагати легких жанрів. Сосюра намірявся стріляти в кожні жирні очі, а всі ці ненависні йому шляпки й манто хотіли читати пригоди, детективи й мелодрами.

Потреба розважального чтива аж так назріла, що коли воно нарешті з’явилося, то все й одразу, без розмежування жанрів. Хоча критики совісно намагалися вичленувати в потоці гостросюжетної прози фантастичну повість, кримінальну новелу чи авантюрний роман, їм це вдавалося не завжди. І якщо автор сам не давав якихось підказок, доводилося шляхом нудного літературознавчого аналізу рахувати: якщо у творі більше елементів детективу, то це детектив.

Скажімо, у творчості вірного «сюжетника» Гео Шкурупія серед багатьох оповідань із детективними елементами справжньою детективною новелою визнали «Провокатора» (1927). Під час страшної грози в поштово-телеграфній конторі просто на робочому місці вбито телеграфіста. Роль слідчого бере на себе комсомолець Павлюк: «Він напружено згадує прочитані кримінальні романи, згадує детективні засоби Шерлока й ніяк не може зрозуміти, як це сталося, навіщо, з якою метою?»

2

Ніщо людське комсомольцеві не чуже, навіть читання пригодницької літератури. Павлюк розуміє, що вбивця серед присутніх, і, ще не раз згадуючи «засоби Конан Дойля», майже дедуктивним методом його вираховує. Отже, на початку новели є загадкове вбивство, труп і четверо підозрюваних, які нікуди не можуть вийти, бо автор організував їм страшну грозу і замкнув у приміщенні. Новелу присвячено розкриттю загадки: Павлюк думає, припускає, вивчає обстанову в кімнаті, доходить логічного висновку і викриває провокатора, а автор пару разів охоче посилає йому на допомогу дощ і вітер.

Поруч із детективною новелою одночасно з’явилася кримінальна. Принаймні таке жанрове означення Юрій Смолич дав своїй новелі «Мова мовчання» (1927), хоча це радше психологічний міні-детектив. Її написано від імені слідчого, перед яким сидить убивця. Слідчий не кваплячись розповідає читачеві про свої методи роботи (звичайно, не про побої й катування, бо до терору ще майже десять років), аж потім з’ясовує, що вбивця — жінка, а жертва — незнайомий їй чоловік. З якогось дива стать злочинниці стає обтяжувальною обставиною: «Вона вбивця і жінка до того ж. А вбивці й жінки вміють добре приховувати свої таємниці».

Звісно, від прозірливого детектива і тонкого психолога подітися нікуди. Формально у новелі дотримано головного правила детективу: є загадковий випадок — незрозуміле вбивство, який протягом твору розплутується. У Смоличевій кримінальній новелі героїня сама розповідає про причини та обставини злочину, тому тут головний елемент розслідування — з’ясування минулого і вивчення особистості вбивці.

Перу Юрія Смолича належать ще й такі жанрові різновиди, як фантастичний детектив («Господарство доктора Гальванеску», 1928) та шпигунський детектив («Півтори людини», 1927). І якщо ви думаєте, що «Вор должен сидеть в тюрьме! Я сказал», сказав Глєб Жеглов, то дуже помиляєтеся. Це сказав суворий чекіст Мадюдя, у якого десять років стажу і який що хоч викриє, навіть спробу контрреволюціонерів викрасти плани спорудження Дніпрельстану. До героїв своїх Смолич ставиться поблажливо і навіть з гумором. Він не претендує на висміювання чи пародіювання детективних штампів, однак іронічний елемент у нього помітний: «Розділ четвертий, що в ньому старий чекіст Мадюдя муляє собі мозок і хоч ти йому роди дошукується контрреволюції».

Кримінальний жанр не давав спокійно спати і Володимирові Ярошенку. Рік у рік він видавав то збірку оповідань «Кримінальна хроніка» (1927), то повість «Гробовище» (1928). У повісті щедро наплутано містики з детективом і бойовиком. Саме бойовик треба, напевно, вважати найпопулярнішим тогочасним жанром, адже навіть «Арсенал» Довженка йшов у кінотеатрах як «грандіозний історичний бойовик».

Кінець 1920-х років ознаменувався появою україномовних Шерлока Холмса і патера Брауна (Артур Конан Дойл «Вибрані твори» в 2 томах (ДВУ, 1928–1929), Джілберт Честертон «Пригоди патера Бравна» (ДВУ, 1930)), а головне — появою власного Шерлока. «Універсальний журнал», який умів про все на світі цікаво розповісти, вже в першому числі представив читачам проникливого лікаря Піддубного, який, крім лікарської практики, вмів розплутувати загадкові історії. Автором серії детективних оповідань, найближчих до класичного детективу, був молодий прозаїк Юрій Шовкопляс.

Спершу Михайла Григоровича Піддубного, який працював десь у туберкульозному санаторії під Харковом, супроводжував навіть свій Ватсон — наївний і простакуватий старший міліціонер Пересада, котрий чудово відтінював тямущого лікаря. Проте автор швидко зрозумів, що після подвійного вбивства і провокаційного підпалу в селі біля санаторію вже навряд чи станеться щось варте уваги, і швиденько відправив лікаря Піддубного в Харків. Це не врятувало оповідання від конфлікту головний герой — радянська міліція. І міліціонери, і працівники карного розшуку в оповіданнях здебільшого прямолінійні й недоумкуваті, тому функцію боронити справедливість бере на себе проникливий лікар.

Як і у його знаменитих попередників Шерлока Холмса й патера Брауна, у Піддубного є навіть неодмінні чудні риси. Він безуспішно намагається крутити свої рідкі біляві вуса, а ще має добряче черевце, яке, однак, не заважає йому швидко бігати і спритно вибивати зброю з рук. Справи, що їх він розплутує, різноманітні: вбивства, крадіжки, провокації, шантаж, самогубство, спланований нещасний випадок. І просто дивом дивуєшся, що всі вони трапляються довкола однієї цілком звичайної людини.

Звісно, в ранньому радянському детективі не могло бути маніяків, ґвалтівників і розкрадачів соціалістичної власності. Та навіть за такі невинні побутові сюжети Шовкоплясові добряче перепало, мовляв, немає в радянській дійсності цих жахливих трафаретів буржуазного детективу. Література мала не розважати, а обслуговувати ідеологічні потреби радянського читача, зокрема й детектив.

Збірка «Проникливість лікаря Піддубного» (1930) Юрія Шовкопляса закрила тему. Далі виходили тільки шкідницькі романи, які нічого спільного з детективною літературою не мали. У 1930-х смаки публіки і наклади видань визначав Агітпроп, згодом відділ ідеології. Книжковий ринок помер, а детектив загинув від підступної кулі партійних ідеологів.