Портрет «автопортретів»

Гончар Назар. Автопортрети. Вибрані вірші. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013
Гончар Назар. Автопортрети. Вибрані вірші. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013

На початок трохи історії. Чому? Бо збірка вибраного – завжди якийсь підсумок творчості. Тим паче, коли ця збірка посмертна. Це ніби скарбниця авторських прижиттєвих напрацювань. А творив Назар Гончар ще із студентських лав разом із двома своїми колегами з ЛуГоСад (у) Іваном Лучуком та Романом Садловським. Молоді хлопці навіть започаткували епістолярій власних літературних концепцій, із яким я мала змогу ознайомитися із приватних архівів Тараса Лучука.

Андрій Бондар у статті «Пересмішницьке Євангеліє» з усмішкою говорить про появу першої книги Назара Гончара «ПРОменеВІСТЬ» на 41-ому році життя: «Гончар давно входить у фракцію диваків (ще їх заведено називати “Божими людьми”) парламенту української поезії, очолюючи депутатську групу “Словоблуддя”, ексклюзивним і єдиним членом якої він і є». А Юрій Андрухович у замітці «Із циклу “Конференси”» гучно промовляє до автора: «Найкращий Гончар – не Олесь. Найгірший Назар – не Гончар. Найкращий серед назарів гончарів – також академік, також Бу-Ба-Бу – Назар Гончар!».

Його композиції «Апологія байдужости» й «Автопортрет в автобусі» були представлені у лондонській філії Українського Католицького Університету ім. св. Климентія (Великобританія) на виставці «Українська Зорова Поезія» (11.03–13.03.1994). Згодом композиція «Автопортрет в автобусі»  була представлена також у «Silver Image Gallery» у столиці штату Огайо Коламбусі (США) на виставці «Сучасна візуальна поезія з України» («Contemporary Visual Poems from Ukraine», 31.10–04.11.1994).

Якось Христина Назаркевич, дружина Назара Гончара, у своїй доповіді на конференції «Функціональна органічність чужомовних вкраплень в поетичних текстах І. Лучука та Н. Гончара» назвала Назара Гончара «послідовно-алогічним асоціативістом». Дослідниця мала рацію, адже Н.Гончар пропонує текстову багатошаровість, що створюється з допомогою конструювання різнорідних асоціативних рядів.

Назар Гончар, фактично, своєю творчістю постулює багатошаровість тексту та увиразненість кожного окремого слова, що несе своє неповторне автономне значення. Так цілісно текст сприймається завдяки обрамленню на семантичному рівні схожих лексем. Зразком такого експериментування є текст «Апологія байдужости»:
україно моя
роззявлена
ти радієш собі
байдужа
маєш десь
сонцегасник
адже він як і всі
українець

Вірш має свою канву та особливий шлях розуміння. І таким шляхом стає цілісне осягнення тих змін, що відбувалися в Україні у 1990-ті роки. Епітет «сонцегасник» можна трактувати двояко: і як період великих змін, і як невідомість перед новим життям.

Іншим способ експериментування на словом Назар Гончар обирає поділ на склади у вірші «Автопортрет в автобусі»:
І мно-
ю, і дзер-
кальцем дріб-
но тря-
се –
і ри-си
свої роз-
губи-
ло ли-
це…

Такі поетичні проби стають початком до запровадження летричної традиції в українській літературі й літерної поезії зокрема. Саме гра та поетична (бри)колажність стають тенденційними для його творчості.

Його тексти сповнені глибокого змісту й змушують задумувати над кожним окремим словом, бо бажане не завжди є дійсним, і, як казав сам автор: «Вам являюся/ не із відкритим лицем/ а під маскою ліричного героя/ що/ повстає проти мене/ і з мого лиця/ хоче зірватися». А іноді стають шокуюче грайливими: «!а яка цікава/ твоя циця права/ тобто ліва». Він ніби навмисне випробовує читача, шукаючи нових засобів вираження смислів, виправдовується бо ж «чого не зробиш/ для Музи,/ в якої не флейта,/ а добрий бук».

Також Назар Гончар любив гратися на словесно-семантичному рівні: «!ти така гласкава». Тут автор поєднав два прикметника галаслива + ласкава. Часто увиразнював кожне слово в окремому рядку:
пірнаю
в небо –
і у всесвіт
виринаю
лечу
співаю
кричу
позіхаю…
і прокидаюся

Любив Назар Гончар гратися в переставляння складів: «я сідаю в трав май», і водночас зберігати подвійне дно в розумінні сказаного. Чи то трамвай, чи трав розмай – вирішуватиме читач. Або ж таке: «оце я? ніц ше собі!». Чи нічого собі, чи Ніцше?..

Цікавим є його цикл «Автопересміхи»: «а дама/ Адама/ кох», «а рима/ дверима/ гуп», «а серце/ в реберце/ калать!». І як каже сам автор – «я язиком чеберяю –/ піймай/ мене на слові».

Його справді важко спіймати, бо невловні каламбури поезій невичерпні:
сфіґлюй:
як гончар в п’єц
–    бздиш? –
–  «тьху» –  їж щем!
ГЛЯНЬ (!): ЩО Ж Є ШРИФТ,
ЦЕЙ «СПАЗМ» – ҐІД БУКВ? –
юч їх.
Ї
бен-
джґут:
чом спиш?
вграй!
хлющ з яєць!
фік!

Гра зі шрифтами також була одним із прийомів Назара Гончара. І є кілька таких прикладів поезографії у його творчості.

Має приховану алюзію до Олеся Бузини й Тараса Шевченка у каламбурному стилі: «й не збудний сон… ще й мови море/ перевертні у бузині/ плюгавлять (шляк їх траф), мені/ німе присуджуючи горе…/ та соловейко не за тих…».

Отож сприймаємо автора таким яким був: «розгончарений/ виназарений/ останки/ збираю/ і ношуся/ із собою», бо «я – називний відмінок/ родового/ давальному належу/ люблю знахідний/ орудним/ в місцевому/ клично». А мій «язик – назик», а цей «папірець – назарець».