Чужа кров на українських руках

Sherlock Holmes / ProblemsolvingУкраїнська книговидавнича галузь справляє – щоб не вжити міцнішого слова – химерне враження. І перекладна література викликає чи не більше запитань, аніж своя. Бо які претензії можуть бути до видавців щодо сучасної української літератури – нічого путнього не пишуть, то нічого доброго й не видають. Натомість переклади мали би цю ситуацію згладжувати й покращувати: стільки всього у світі є – очі розбігаються, лишень бери й перекладай. Чому ж усе не так просто?

Так, авторські права і запит від читацької аудиторії є серйозними аргументами в розмові про «специфічність» добору в царині українського перекладу художньої літератури. Проте якщо говорити не про всю світову літературу, а лише про один її сегмент – детективи, справа мала би виглядати дещо інакше: буцімто і попит величезний, і проблем із вибором не має виникати, і не аж так дорого купити ті права.. Та ситуація з перекладними детективами є не менш химерною за все інше.

1_LARSSON_MILLENIUM_VOGON_PEREPLET_p

З одного боку, український читач начебто й забезпечений чи не найкращими взірцями світового детективу: хочете – культовий Стіг Ларссон (трилогія «Мілленіум») і Ю Несьбо («Нетопир», «Привид», «Червоногрудка» ), екзотично-загадковий Петер Хьоґ («Смілла та її відчуття снігу», «Тиша») і «надія скандинавського нуару» Єнс Лапідус («Шалені гроші»), а хочете – більш витончені «мистецтвознавчі» романи, що їх пишуть француз Жак Нейринк («Манускрипт гробу Господнього»), англієць Пітер Акройд («Клеркенвельські оповіді»), іспанець Артур Перес-Реверте («Шкіра для барабану», «Фламандська дошка») чи норвежець Том Еґеланн («Євангеліє від Люцифера»). Або й взагалі «високі детективи», що прирівнюються до справжнього красного письменства, – Умберто Еко («Празький цвинтар») й Орхан Памук («Мене називають Червоний», «Сніг»). Здавалось б – благодать, купуй і читай, насолоджуйся і радій. Але є одне важливе «але»: всі ці романи видало видавництво «Фоліо».

Їхня серія «Карта світу» від початку створювалася таким чином, аби зараз мати цілком заслужену наліпку «сумнозвісна»: вже з перших книжок стало зрозуміло, що переклади сучасної світової літератури здійснюються переважно з російської, здійснюються криво і наспіх, до того ж, про існування редакторів і коректорів, хай навіть технічних, харківське видавництво не знало й досі не дізналося. В такій ситуації потенційний читач програє двічі: вперше – через наявність отакого «переспіву з перекладу», а вдруге – через те, що такими діями «Фоліо» великою мірою відваджує від цих авторів інших видавців, які б і переклали, і видали їх значно краще. Тобто книжки є, але жоден обізнаний із ситуацією читач, який себе поважає, або навіть той, хто хоч раз купив щось із цієї (і не тільки) серії й усе зрозумів уже в процесі читання, їх не придбає. Винятки є – наприклад, роман Герти Мюллер «Гойдалка дихання» вийшов у чудовому перекладі Наталки Сняданко. Але на то вони й винятки.

img.php

З іншого боку – пересічний читач може цілком вдовольнитися і цим: не всі, слава богу, з філологічною освітою й завищеними вимогами до перекладу. Якщо дуже хочеться, то Ларссона можна й у такій «версії» почитати. Але знову є «але»: як правило, у нас видають детективи-події, найпопулярніші і найбільш резонансні, що зовсім не гарантує якості чи, скажімо, репрезентативності в контексті окремо взятого регіону. Погляньмо, приміром, на Скандинавію: так, маємо приголомшливого Ларссона і віртуозного Несьбо. Але, по суті, це все. Глибоко незнаними залишаються і класики сучасного скандинавського детективу (як Хеннінг Менкель і дует Валє-Шеваль), і найавторитетніші й найцікавіші автори з «молодих» (як Хокан Нессер, Анна Янсон, Карін Фоссум чи Ліза Марклунд, яку взагалі називають «королевою шведського детективу»). І це ситуація зі скандинавським детективом – найбільш популярним у світі впродовж останнього десятиліття! Про американський чи французький детектив я взагалі мовчу. Одного з найбільших американських (та й не тіки американських) письменників, який спеціалізується і на детективі також, Денніса Ліхейна, ми знаємо виключно за екранізаціями – «Таємна річка» Іствуда, «Прощавай, крихітко, прощавай» Аффлека, «Острів проклятих» Скорсезе. І навіть такі вдалі екранізації не стимулюють наших видавців до випуску романів. Аналогічна історія і з культовим французом Жаном-Крістофом Гранже — українською перекладено аж один його роман «Мізерере».

Тобто перекладають – якщо взагалі перекладають – окремі романи-події (навіть так – Події) — ті, про які не чув лише глухий, і які гарантовано принесуть хоч якісь дивіденди. Детективи, що їх можна назвати «тихими» – не за вируванням сюжетних пристрастей, а за збуренням читацького поспільства – в нас майже не виходять. Але ж саме на них детектив як такий і тримається, з них і витворюються найкращі серії – ідеально, з погляду канонів жанру і поза ними, зроблені тексти, майстерно вигадані й хвацько виписані історії, що майже нічим не поступаються бестселерам, яких вдалий маркетинг підняв на вершини рейтингів. Тобто мова про той масив-потік текстів, що ними і тамують голод справжні поціновувачі жанру. Відомо – лише бестселерами не наїсися. Та й пісними вони часто виявляються.

images

Щоправда, останнім часом щось схоже на горизонті з’явилося – видавництво «Темпора» запустило серію детективів, яка поки що налічує три романи: «Дівчата з Ла-Джонкери» Рено Ребарді, «Кривава мантія» П’єра Борроме і «21:37» Маріуша Чубая. Останній, як нам мій смак, є наразі найкращим у серії й оповідає про вбивство семінаристів, роблячи спусковим гачком сюжету болісне й травматичне минуле польського народу. «21:37», до речі, наробив у Польщі чимало галасу – про нього писали і говорили дуже багато. «Темпорівському» починанню, очевидно, ще далеко до популярного на пострадянському просторі детективного проекту «Ліки від нудьги», що ним в «Иностранке» керував Борис Акунін, але початок і сам формат серії дарує надію на гідне продовження.

Є у світі й щось таке, як «антропологічний детектив», а радше «метафізичний анти-детектив» – визначення умовні. Його особливо полюбляють британці – яскравими зразками цього «жанру» може бути «Нічний потяг» Мартіна Еміса чи «Докази» Джона Бенвілла. Не менш вдалим прикладом є й вже згадуваний «Острів проклятих» Ліхейна. В цих текстах детективна складова є вкрай важливою і такою, що центрує довкола себе оповідь, та врешті виявляється, що все набагато складніше, ніж здавалося, і стосується переважно суті людської природи, а не конкретного злочину і його виконавців. Головним ворогом людини постає вона сама. У «Нічному потязі», приміром, головна героїня-детектив, весь роман розслідуючи наглу й жахливу смерть доньки свого знайомого, врешті розуміє, що це був суїцид, і зрозуміти його глибинні причини годі й намагатись.

Тільки-но побачив світ український переклад геніального роману Джуліана Барнза «Передчуття закінчення», де герой, керуючись цілком суб’єктивними спогадами про минуле, намагається зрозуміти давнє самогубство свого друга. Є міцна, суто детективна інтрига, є «жертва» і є «розслідування», проте назвати цей текст детективом язик просто не повертається. Тобто детективний інструментарій в даному випадку дуже ефективно й не менш ефектно «обслуговує» прозу найвищого ґатунку. Слава богу, отримали цей переклад. Чимось такого ж штибу є перекладений в 2011-му році українською роман польки Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих».

erinii

До речі, про поляків. Ось де-де, а тут у нас все нормально: польський детектив перекладається і читається досить активно. Популярність романів Марека Краєвського – і «бреславського» і «львівського» циклів – призвели, як видається, до того, що польському ретро-детективу і нуару видавці дали «зелене світло». Вихід уже двох романів (є ще й дитяча книжка) Зиґмунта Мілошевського «Терапія злочину» і «Зерно правди», що за них він – єдиний! – двічі отримував «Премію великого калібру» – найавторитетнішу польську премію за найкращий детектив року, вагоме тому підтвердження. Краєвський і вже згадуваний Чубай також є лауреатами цієї премії. Отже, найкраще з сучасного польського детективу ми маємо. Не маємо, щоправда, Вронського, Конатковського, Клейноцького чи Свєтліцького, але ж і з вищезазначеними авторами, судячи з відсутності притомної реакції на вихід останнього і дуже вдалого роману Мілошевського, ще далеко не всі ознайомилися.

Що ще? У нас оперативно з’являється новий Ден Браун, який, можливо, і вигадує непогані історії, але зовсім не володіє письменницькою технікою, тому й місить він те кришиво так нудно, тому і в’язне все на зубах, як застаріла карамель. Популярний, скандальний, прибутковий, грець із ним, що вже вдієш? Але в жанрі «мистецтвознавчого» детективу він зовсім не один – чого лишень вартий британець Єн Пірс. Проте його український читач якщо і знає, то тільки в російських перекладах. «Бюст Берніні», «Сон Сципіона», «Перст вказуючий» і нещодавній грандіозний роман «Падіння Стоуна», якби їх таки переклали, стовідсотково б посунули з перших позицій у книгарнях писання Брауна.

images

Скрутно у нас, врешті, і з детективною класикою. І мова не так про Раймонда Чандлера чи Семюела Геммета, як про Ґрема Ґріна, Себастьяна Жапрізо і вже згадуваний дует Пер Валє-Май Шевалль – тих, кого читають і в метро, і в університетських аудиторіях. Не перекладені вчасно, наприклад, у 1990-ті, коли у них ще був шанс здивувати й ошелешити, сьогодні ці автори разом зі своїми дивовижними романами, якщо вести мову про перспективи українського перекладу, майже приречені – тут хоча б так-сяк за сучасністю встигати..

Тепер кілька слів про російський ринок. Очевидно, що наклади перекладних детективів там такі, що їх вистачає на всі країни СНД і ще трохи залишається, аби з часом осісти в магазинах дешевої книги. Оперативність і досить висока якість цих перекладів створюють серйозні проблеми українським видавцям: з одного боку, за величезних накладів можна дозволити собі встановлювати цілком конкурентну ціну, а з іншого – і це, певно, важливіше – раз почавши когось перекладати, російські видавці йдуть до кінця, підсаджуючи на свої серії читачів і таким чином позбавляючи інших книговидавців пострадянського простору доцільності створення власного перекладу. Не слід забувати і про питомо російський детектив (в розмовному мовленні – «чтиво»), що його в таких кількостях і не без шкоди для смаку споживають українці.

Бо правда, є речі, які свідчать не так про розгубленість і безпорадність вітчизняного видавця, як про пасивність й інерційність українського читача. У 2012-му році вийшла книга норвежця Кріса Тведта «Коло смерті», що за нього автор отримав найпрестижнішу норвезьку літературну премію Riverston за найкращий детективний роман. Текст, що дасть фору усім романам Джона Грішема разом узятим. А хто його у тут помітив?? Така ж історія і з блискучим романом нідерландської письменниці Неллеке Ноордерфліт «Бухта пелікана», де віртуозно перехрещується ХVIII століття і сьогодення, а детективна інтрига запускає й міцно тримає вкрай драматичний сюжет. Він виданий невеликим накладом далекого 2006-го року, але досі є в наших книгарнях. Симптоматично. Так само непоміченими серед донцовсько-устіновського моря залишаються в нас і найкращі детективи, що з’являються у північних сусідів. А ними cлід вважати історичні детективи Леоніда Юзефовича про сищика Івана Путіліна (плюс майстерний історичний роман із часів громадянської війни «Казароза»), а також ретро-детективи Н. Свєчіна в декораціях кінця ХІХ століття про Олексія Ликова («Полювання на царя», «Постріл на Великій Морській», «Куля з Кавказу»), що їх російські критики вже зараз ставлять вище за акунінівські.

Nelleke_Noorderflіt__Buhta_Pelіkana

Так, є момент промоції книжки. Саме різноманітні промо-акції, зустрічі, читання, автограф-сесії мають бути тим дороговказом, що ним може скористатися потенційний читач. Натомість в Україні маємо величезні проблеми з промоціями своїх власних, писаних українською, книжок, не кажучи вже про перекладні! Видавець не впевнений, чи вийде бодай в нуль з новою книгою – куди йому, бідоласі, ще на рекламу витрачатись! А думати на кілька кроків наперед тут якось геть не звикли. Чи не найкращою можливістю прорекламувати закордонного автора досі залишається львівський Форум видавців, зустрічі у книгарнях – якщо вони відбуваються – великого резонансу спровокувати наразі не в змозі.

Отже, можна критикувати смаки читачів, можна нарікати на підступність і кровожерливість російського книжкового ринку, можна навіть вказувати на світовий економічний спад і лаяти українську літературну критику за недостатність уваги і гидування «низьким» жанром, але пояснити нинішній химерний стан перекладного детективу в Україні лише цим годі. Відповідальність в кінцевому підсумку лежить на наших видавцях. Здавалося б очевидним, що такий широко затребуваний жанр як детектив, з усіма його варіаціями-мутаціями-піджанрами-підвидами просто створений для того, аби на ньому тягти з застійного болота перманентно кризову книговидавничу галузь. Чому так недолуго, нерозумно й недалекоглядно поводяться з ним українські видавці, чому аж так ним легковажать, не бачачи всього потенціалу і не бажаючи розбиратись у ролі детективу в сучасному світовому літературному процесі, – то для мене велика таїна. Можливо, причина знову в загадковості української душі.