Михайло Бриних: «Академічне літературознавство – це безумовне зло»

Михайло Бриних. Фото видавництва «Laurus»
Михайло Бриних. Фото видавництва «Laurus»

У 2013 році із ім’ям Михайла Бриниха на обкладинці вийшло аж дві книги: «Шидеври світової літератури» та «Шидеври вкраїнської літератури». Окрім назв книжок і авторства, на них зазначалося «Хрестоматія доктора Падлючча», відсилаючи до героя його романів «шахматного» циклу, а також стояли цифри «1», натякаючи, що цей проект не обмежиться лише двома книжками. Книжки, про які вже неодноразово писав «ЛітАкцент», показали Бринихове вміння не лише іронічно писати про високу літературу, а й вдумливо перед цим її читати. Про згадані «Шидеври», про шкоду від літературознавства та про принципову відмінність між читачами ХІХ і ХХІ століття нам і говорилося з Михайлом Бринихом.

«Шидеври» – це таки літературний проект: проза, замаскована під хрестоматію, в якій зібрана есеїстика»

— В дитинстві я обожнював забиратися на горище бабусиної хати і читати книжки, які там зберігалися. Серед них були й усілякі шкільні підручники, зокрема підручник 1960-х років із української літератури. Структурні елементи, які ти виділяєш у «Шидеврах» – «Про автора», «Про твір», «Сюжет», «Главні герої», «Шо хотів сказати автор» – до болю нагадують структуру того махрового шкільного підручника з укр-літу. Коли ти добирав цю структуру – чи орієнтувався на якісь зразки?   
— Ні, на жодні. Це стандартна, як на мене, схема – коли задумуєшся, які мають бути основні смислові блоки в розповіді про книжку, то ця схема здається самоочевидною. Немає нічого дивного, що вона нагадує схеми, які використовуються у підручниках.

— Тобто ти цю книжку, таким чином, позиціонуєш як альтернативний підручник, на що може натякати структура?
— Усе ж таки я навіть не задумувався над тим, що це може скидатися на підручник. Швидше, це планувалось як збірка специфічної есеїстики, але з тою умовою, що тексти будуть написані за одним і тим таки структурним принципом. Потім мені уже спало на думку, що найбільше воно схоже на хрестоматію. І оскільки потрібно було цьому іще й дати назву, коли зайшла мова про видання книжок, – я й подумав, що загальна назва «Хрестоматія доктора Падлючча» – вона і формально правильна (з огляду саме на структуру), і дозволяє писати не лише про літературу, а й зазирнути, так би мовити, і в інші сфери людської життєдіяльності.

Михайло Бриних. Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший. — К.: Laurus, 2013
Михайло Бриних. Шидеври вкраїнської літератури. Хрестоматія доктора Падлючча. Том перший. — К.: Laurus, 2013

— Ти згадав, оголошуючи назву, про приналежність цих «хрестоматій» перу доктора Падлючча, проте на тій же обкладинці чітко вказане ім’я автора – Михайла Бриниха. Наскільки поєднуються ці дві авторські іпостасі – Падлюччо та Михайло Бриних? Чи не виникає у тебе якоїсь суперечності з цього приводу? В твоєму другому романі той же Падлюччо виступав шаховим гуру, дійовою особою, проте тут уже – структуротворчим, стилеутворюючим елементом. Чи яка його роль у «Шидеврах»?
— Так, справді, за ним приплелись і стиль, і лексика, і синтаксис. І відбулося переродження героя твору на автора. Можна ставити запитання «хто є автором цієї книжки?». Для цього треба було б знайти одного винного, і автор цієї книжки – доктор Падлюччо, як персонаж. Звісно ж – фіктивний автор фіктивної хрестоматії. Але треба було, щоб це звела до купи іще одна людина – ще один автор-спостерігач.

— Тобто можна говорити, що ця хрестоматія, цей проект – глобальний літературний твір, автор якого – Михайло Бриних, так само, як ти є автором іще одного псевдопідручника – «Шахмат для дибілів», де Падлюччо – один із головних персонажів?
— Загалом, так – це, мабуть, найточніше визначення, як мені здається. «Шидеври» – це таки літературний проект: проза, замаскована під хрестоматію, в якій зібрана есеїстика. Але для мене це один із важливих моментів щоб наблизитися до закриття теми із доктором Падлюччо. Якось так сталося, що він прижився… Мені спершу хотілося написати четверту частину «Шахмат», в якій доктор Падлюччо героїчно загине, і більше не повертатися і до цього стилю, і до цього героя. Але цей проект – «Херстоматія» – з’явився якось випадково…

—    Може, розповіси, як? 
— Позаминулого літа я жив на дачі. І якось заїхав до батька, хотів взяти у нього «Мобі Діка» Мелвілла. Мені вже дуже давно хотілося прочитати цей роман, бо з 16 років я люблю Led Zeppelin і «Мобі Діка», барабанну п’єсу Бонема. Я знав, що є такий роман, який вважається одним із найкрутіших американських романів… І, прочитавши цю «кірпічину», я був глибоко вражений текстом – це справді великий американський роман. І першим моїм відчуттям після прочитання було усвідомлення того неприємного факту, що в українських читачів американська література асоціюється із зовсім іншими авторами – Мелвілл згадається в останню чергу, у нас навіть про Фолкнера говорили значно більше. І я подумав, що про такі романи – які заслуговують значно більшої уваги, ніж на них звертають – варто написати в низькому стилі доктора Падлюччо, в якому можна було би це все іронічно переповісти, прокоментувати й просто зацікавити людей цим текстом. Така інтенція була з самого початку – щоб мої писання насамперед чіпляли інтерес до оригіналів.

І, написавши перший текст про цей роман Мелвілла, я зрозумів, що це може бути цікавий проект. Я запропонував його кільком видавцям, але всі вони відмовились, і я відклав його в шухляду. А другий поштовх був, коли я писав для сайту «Інфопорн» колонку під іменем доктора Падлючча – тоді переродження героя в автора відбулося вже остаточно. Я втелющив туди ще два тексти – про Брема Стокера і Рея Бредбері.

А незабаром з’явився на горизонті Микола Климчук, який запропонував видати це у видавництві «Laurus», тобто він не просто, так би мовити, головний акушер і продюсер, а людина, без якої цей проект взагалі не відбувся б. Тоді я отримав стимул продовжувати далі. Навіть обговорювалася ідея, що це може вилитися у великий серіал. Наскільки він справді буде великий – для мене загадка, бо це залежить не лише від видавців і прихильності читачів, але й від мого інтересу. Поки він іще є. Вже вийшло по одному тому «Шидеврів» української і світової літератури. Неодмінно вийде ще по одному тому. Ці речі мають відбутися за будь-яких льотних і нельотних обставин, тим більше, що мені цього і хотілося б. Бо коли я підбирав перелік текстів для перших томів, то деякі речі свідомо відкидав: «це на другий том». То були зазвичай більші, або ж складніші твори, тому другі томи обіцяють бути хрестоматіями найфундаментальніших текстів.

Михайло Бриних. Фото repor.to/osadchyi
Михайло Бриних. Фото repor.to/osadchyi

«Обстьобувати творчість Шевченка, говорити про нього в низькому стилі – негідне заняття»

— У твоєму тексті про «Мобі Дік» у розділі «Любопитні факти» ти відзначаєш, що капітан Ахав чотири рази ламав свою «іскуствінну ногу». Ти цей та інші «факти» помічаєш зазвичай самотужки читаючи всі тексти, про які пишеш, чи спираючись на якісь інші джерела?
— Я звик уважно читати, тому завжди помічаю подібні речі. Але в рамках даного проекту – навіть ті твори, які я читав уже по кілька разів – однак я перечитував знову, і перечитував саме з розрахунку на входження тексту в «Шидеври». Такі популярні твори, як «Дракула» чи «Собака Баскервілів», я перечитував по кілька разів, «Собаку-барабаку» — разів із п’ять точно. Але чергове прочитання однак дає змогу побачити якісь речі, особливо коли ти знаєш, що саме ти там хочеш побачити.

— Чи є якась безумовна класика, яку ти свідомо не хочеш включати в ці «Хрестоматії». І якщо є – то які цьому причини.
— Ну, зі світової мені важко назвати – може і є, але я іще над тим не задумувався. А щодо української – я точно знаю, що є такі твори. Передусім, це стосується Шевченка. Можливо, якщо відкинути всі інші сумніви, це стосується лише Шевченка. Про це часто запитують на різних зустрічах і презентаціях: «чому так, «Шидеври вкраїнської літератури», а без Шевченка?». Єдиний аргумент, який мене переконує, – це те, що в Україні дуже багато людей ставляться до Шевченка не як до письменника. Шевченка сприймають як пророка – в релігійному сенсі. Це можна критикувати, до цього можна ставитися іронічно, хтось із цього жартує, але я вважаю, що віра – не обговорюється, і якщо є люди, які вірять у Шевченка-пророка – то збиткуватися з цього немає сенсу. Обстьобувати творчість Шевченка, говорити про нього в низькому стилі – негідне заняття, саме з огляду на аудиторію, для якої Шевченко – фігура Мойсеєвого формату.

— Є автор, якого доктор Падлюччо «відхрестоматив» в обох томах – це Микола Гоголь. Визначаючи приналежність його ранніх творів до української літератури, ти зазначаєш, що «Гоголь був здєланий із часникових пампушок, вареників з вишнями, шелесту верби…» і далі по тексту, тобто з суто українських реалій та образів. В «Шидеври світової літератури» ти так само включив один з його ранніх творів. Чому?
— «Вій», здається, у «Миргород» входив, але так – це все ще був український період Гоголя. Річ у тім, що ми з видавцями обговорювали цей проект одразу в перспективі розвитку, і тому десь у планах фігурувала можливість тому «Шидеврів російської літератури». І позаяк Гоголя легко розглядати як українського, або як російського, або як світового письменника, вирішили зробити з нього таку постать, яка буде присутня у всіх трьох книжках – якщо будуть російські «Шедеври», то там буде Гоголь, який належить російській літературі – твори петербурзького циклу чи «Мьортвиє души», там також є з чого вибрати.
brinix_shidevry
«Шидеври російської літератури» я би, напевне, з більшим задоволенням писав, – міг би дозволити собі трохи більше сарказму. Бо в цих двох томах, уже виданих, немає сарказму, тут доволі добродушна іронія, зовсім мало сатири, і дуже багато пієтету. До речі, міг би бути іще й том «Шидеври сучасної української літератури»… Це якщо про сарказм згадали.

— Про що також напрошувалося питання…
— Тобто в переліку вірогідностей є і така позиція. І от у цих хрестоматіях – «Шидеври сучукрліту» чи «Шидеври російської літератури» можна було б трохи похуліганити. Хоча, звісно, в російській літературі є велика кількість цеглин, про які також варто говорити з великим пієтетом.

«Літературознавство примудрилося своїми методами відібрати в української класики шанс на актуальність»

—    Що більше вплинуло на написання «Шидеврів» – твій досвід писання романів чи літературної критики?
—    Будь-який досвід по-своєму цінний і на щось впливає, проте я ніколи не займався академічною літературною критикою – радше просто «книжковою критикою». Тобто я писав для більш-менш «масових» видань, не для наукових. Я завжди дистанціювався від літературної критики, бо для мене інститут академічного літературознавства – це безумовне зло. І як від кожного очевидного зла – я намагаюся триматися від нього подалі.

—    Чому ти вважаєш це злом, це зло для кого?
—    Для літератури це зло. Як і кожній замкнутій системі – їм там добре, всередині. Це закритий клуб, а скрізь в закритих клубах завжди все добре, як правило. Але річ у тому, що літературознавство, завдяки нашій системі освіти, перебрало на себе функцію не просто судді, а й головного акціонера, який тримає контрольний пакет знань про всю цю літературу. Тобто літературознавство, як академічна дисципліна, і всі пов’язані з нею інституції, ніби як наклали лапу на дуже живу, цікаву, яскраву літературу, яка могла би бути прочитана всіма верствами населення. Але літературознавство примудрилося своїми методами відібрати, зокрема, в української класики, шанс на актуальність. Тобто ніхто так не нищив інтерес до української класики, як академічне літературознавство. Воно, особливо в радянський час, працювало над цим бездоганно, як машина.

«Шидеври» – це, по суті, бажання забути, відкинути від себе цей етап окупації літератури літературознавством, і подивитися на ці тексти без жодних інтерпретацій – ніби про них ніхто ніколи нічого не говорив, ніколи не писав. Це не значить, що я ігнорую повністю увесь цей корпус інтерпретацій, я багато що підчитую, це корисний у роботі матеріал. Але в мене було бажання створити принципово іншу платформу для розмови про ці тексти, і дати інший погляд, можливість іронічно говорити про серйозні речі. Допускати можливість іронічного прочитання навіть трагічного твору, тому що життя, тим більше в хороших літературних текстах, ніколи не буває суто трагічним. Якщо це справді хороший твір – там не буде чистої трагедії. Якщо твір зроблений совісно, написаний майстром – він завжди містить в собі величезний чуттєвий діапазон, і дає можливість такого іронічного прочитання.

Михайло Бриних. Хліб із хрящами. — Київ: Ярославів Вал, 2012
Михайло Бриних. Хліб із хрящами. — Київ: Ярославів Вал, 2012

—    Ти говориш, що література окупована літературознавством. Чи не вважаєш ти себе кимось на кшталт партизана, який веде боротьбу на такій окупованій території?
—    Ні. Я не веду боротьби, я взагалі вважаю, що боротьба – це найдурніша річ, яка тільки може існувати в світі. Тим більше, що єдиний сенс, який я бачу в писанні – це писати для задоволення, для задоволення власного, для задоволення людей, які це сприйматимуть. Для якоїсь аудиторії, яка вже існує – це доволі герметична аудиторія, невелика, але вона є – і це дає принаймні якийсь моральний стимул. Я не вплину на інтерес суспільства до класики – на жаль. Якщо говорити про якусь партизанщину – то це класичний приклад усвідомлення того, що війна програна, і тут уже немає смислу шашкою махать, бо цю літературу, фактично, ми втратили. Але було би помилкою покладати всю провину лише на машину літературознавчого нищення, так само, як було би безглуздо покладати всю провину за поразку УПА на спецпідрозділи МҐБ. Все ж таки, були набагато серйозніші причини для цього. Так само і тут – літературознавство наробило багато шкоди, але не воно є коренем проблеми, – ця проблема стосується всього світу, всього огрому понять, який стосується того, що ми називаємо «сучасною людиною», «сучасним світоглядом».

— Тобто цей корінь в тому, що наші сучасники не мають живого інтересу до літератури? В тому, що люди ХІХ століття принципово відрізняються від людей в ХХІ столітті?
— В аспекті читання, думаю, це відмінність кардинальна. Бо ми вкладаємо в саме поняття «читання» зовсім інший зміст – цей зміст не має нічого спільного з тим, чим було читання у ХІХ столітті. Тоді книжку брали до рук не заради того, щоб отримати якісь окремі чіткі відповіді на якісь окремі чіткі запитання, тобто читання мало більше якийсь процесуальний смисл, читання – це те, що було нерозривно пов’язане із поняттям розвитку людини. Духовним, культурним – як хочеш його називай. Сьогодні читання має суто практичну цінність. Ми читаємо для того, щоб отримати якомога швидше, якомога чіткіше відповідь на конкретне запитання. Свідомість Google, яка зачепила вже і наше покоління – це страшна річ. Шукаючи відповідь на кожне запитання, ти не полізеш до книжки, не підеш до бібліотеки, ти підеш у Google. Це те, що відбирає у тебе шанс розглядати читання в контексті розвитку особистості – на це в тебе просто немає часу. Тобі постійно потрібні відповіді. Для нашого покоління це прийшло як якесь відкриття – ми з ним миримося чи не миримося, проте ще намагаємось якось рефлексувати щодо цієї метаморфози. Хтось схиляється до інформаційного ескапізму, тримається якнайдалі від соціальних мереж. Хтось навпаки – хоче якомога більше вгризтися в цю віртуальну реальність, збагнути для себе її смисл. А нове покоління, діти, які зараз ідуть до школи – вони вже шаряться на гаджетах так, шо дай дарогу – вони приходять вже зовсім з іншим усвідомленням того, що таке читання і заради чого воно потрібне. Пояснити сучасній дитині, навіщо їй читати художню літературу – немає жодної можливості.

— Тобто ти вважаєш, що це нове покоління – уже втрачене як читачі класики?
— Так, класики – це однозначно. Іще читання як елемент якоїсь комунікації, моди – можливе. Воно може стати елементом мем-культури. Що таке «Гаррі Поттер»? «Гаррі Поттер» – це не книжка, це не серіал книжок. Це не літературний твір передовсім, це – мем. І якщо цей мем актуальний у спільноті – то це за собою тягне умовивід: «цю книжку можна прочитати, щоби бути в контексті». Але такі книжки – вони вже приходять з контекстом, який довкола них вибудовується миттєво. Тобто це уже не читання як таке – а мультимедійне читання, творення нових мемів.

Михайло Бриних. Фото виджавництва «Laurus»
Михайло Бриних. Фото виджавництва «Laurus»

«Кіберпанк і літературу жахів я сприймаю як цілком серйозну літературу»

— А чи не здається тобі, що такі жанрові літературні напрями  як кіберпанк чи література жахів із певного часу так само стали «літературою мемів»?
— Я взагалі не розумію, чому варто говорити про ці явища в координатах легкої чи масової літератури, з якимись негативними конотаціями. Кіберпанк і літературу жахів я сприймаю як цілком серйозну літературу, зі своїми великими авторами найвищої полиці. Теза, яка для мене є однією з ключових: нині людина, яка усе іще прагне прийти до розвитку через читання, може прийти до одного і того самого уявлення про світ і про себе в цьому світі, прочитавши, грубо кажучи, «лінію Достоєвського», і прочитавши – з іншого боку – «лінію Гібсона». То інший корпус текстів, між ними дистанція – століття, між ними в принципі немає нічого спільного, ніяких точок перетину. Це паралельні прямі Лобачевського – вони десь там перетинаються, і ніхто не знає де. Але вони ведуть до однієї точки. І якщо при совдепії було модно говорити про корпус обов’язкової літератури, без якої ти не маєш права вважати себе освіченою людиною, то нині це – елементарно. Нині ти можеш бути дуже башковитим чуваком із дуже цілісними уявленнями про все на світі, хоч і ніколи не чув, хто такий Достоєвський.

У шахах є така історія, яка добре ілюструє цю тезу. Є такий молодий американський шахіст Хікару Накамура, один із сучасних топ-гросмейстерів. Коли його запитали щось про Васілія Смислова (а це сьомий чемпіон світу), то він запитав: «Ху із містер Смислов?». Шахова спільнота була глибоко вражена, що один із найталановитіших сучасних шахістів світу вперше чує ім’я Смислова. Але, як бачимо, – так може бути. Легко.

— Повертаючись до жанрової літератури. То чи будуть у подальших хрестоматіях зразки кіберпанку чи літератури жахів абощо?
— За великим рахунком, вся література – жанрова. Це лише наше тупе літературознавство любило соплю на кулак намотувати (ну, слава Богу, зараз цього майже уже немає): от, мовляв, існує якась така окрема «елітарна література». Та немає такого поняття як «елітарна література». Просто є книжки, які були написані з запізненням, або з випередженням свого часу, або технічно розминулися з читачем – можливо, через недбалість видавця. Наприклад, хто винен у тому, що Хемінгуей був на гребені хвилі все життя, символом успішності письменника в американській літературі, а з іншого боку – Фолкнер, як на мене – набагато крутіший письменник, чий роман «Шум і лють», виданий мізерним накладом, не могли розпродати протягом десяти років, і про якого лише після смерті почали активно писати – й написали чи не найбільше, ніж про будь-якого іншого американського письменника. Чому так – можна по-різному пояснювати, але причина аж ніяк не в елітарності Фолкнера чи попсовості Хемінгуея.

— Чи не плануєш ти поширювати цей формат «Хрестоматії» з суто літературних текстів на якісь інші?
— Мені не хотілося б, щоб ця пластінка грала слішком довго, це ж не є проектом жизні, пограюся ще трохи – поки мені буде цікаво. Але ця іграшка або поламається, або я її викину. Теоретично, мені було би дуже цікаво – хоча це й титанічний труд – написати хрестоматію «Шидеври світової філософії». Коли вже існує така можливість – поєднувати високий і низький стиль, то це, по-моєму, могла би бути кульмінація самої цієї ідеї. Але одна річ – прочитати 13 літературний «кірпічєй», інша ж – прочитати 13 філософський «кірпічєй», адже філософський текст ніколи сам із себе не проростає, він не дискретний.

—    Коли теоретично можна очікувати на наступні томи «хрестоматій»?
— Наступного року точно щось буде. Один том світової літератури буде стопудово. Та й хотілося б, скориставшись паузою, дописати інший роман, нормативною мовою, вже без співавторства з доктором Падлюччо. Бо іноді мене трохи задовбує взаємоузалежнення з цим типом..

Розмовляв Богдан-Олег Горобчук